Ще раз про пам’ятники та про гроші на них

Очевидно, що все, що  краще, то дорожче.  І ось, маючи на меті створити дже  рело кристалізації свідомості громадян, людство набуло відповідного досвіду. Наприклад, пам’ятники великим людям, символам Америки є дуже простими, невисокохудожніми музейними експонатами.
Пам’ятник Аврааму Лінкольну, хоч створений за графічним малюнком і майже під лінійку, але символом справедливості, гуманізації стосунків між людьми він служить добре, незважаючи на окрему критику рівня його художності.
Та й навряд чи можна створити таку скульптуру, яка би подобалася всім.
А що, наш пам’ятник Каменяру відповідає сутності життя Івана Франка? Згорблений, зсутулений, засмучений, задуманий, песимістично розгублений. А де там «дух, що тіло рве до бою»? Але який вже поставили, то такий і є.
Я вже не кажу про згорблене «під мішком» тіло, що має символізувати розстріл українських патріотів, в той час як очевидці цього розстрілу свідчили, що хлопці обнявшись вигукували «Слава Україні!».
Але ж є й інші. Наприклад, до скульптурної композиції «Меча і плуга» під Крилосом приходять фотографуватися не тільки туристи, але й молодята з наміром задокументувати в такий спосіб урочистість події свого життя.
Цей художник не горбатився перед окупаційною владою, компартію своїм членством не зміцнював. Він не здобував у влади ласки і тому мусив аж двадцять сім разів своїм коштом їздити до Києва, долаючи різні надумані і тутешніми, і київськими чиновниками перепони.
І я його тут згадаю – Сопільник Петро Ничипорович, бо його ніби колеги по художньому фонду, саме ті, що пасли ласки, здобували собі титули і гарне життя від компартійних бонз, малювали «щасливо усміхнених» колгоспниць в оточенні яскравих соняшників, верещали з радіо про нещасного Василька, який народився в Канаді, в кредит, так би мовити, мистецьки обслуговували окупаційний режим, його не згадують тільки тому, бо він не такий. До речі, Сопільник П.Н. походив зі східної України, але не схробачливів.
Та звертаюся я до людей про день сьогоднішній, про технологію встановлення пам’ятника Тарасові Шевченкові саме між двома нашими історичними символами – ЗУНР і УНР, тобто між нашим цимбалістом і східняком бандуристом, якщо вже Віктору Анушкевичусу вдасться проштовхнути саме це місце для Шевченка.
А теперішня демагогія про ніби художнє некомплексування композиції із трьох скульптур є тільки «фіговим» листком для прикриття, для обґрунтування гідних обсягів будівельно-монтажних робіт. Сам знаю. Ще в 60-х роках мені довелося їсти «прорабського» хліба і знаю, як в наряди заганяється те, що тепер називають «відкатами». А недоліки можна сфантазувати завжди будь-якому пам’ятнику чи художній композиції під бажання досягти знаної мети.
А що, хіба не можна спаплюжити Городецького за його Богдана Хмельницького в Києві, бо, мовляв, і коник, і Богдан дуже невідповідно маленькі проти величезного «пузатого» постаменту. Але справа в тім, що Городецький, думаючи про символ волі українського народу, водночас дбав і про народні гроші і, як вже писалося в «ЗК», на постамент використав рештки каміння, що залишились від будівництва Набережної Дніпра, а що цим буде зумовлена деяка непропорційність, то воно цього варте.
Очевидно, що саме так міркував Городецький. Тож і моя порада громадянам Івано-Франківська сформована в річищі саме такого думання.
Не треба тратитись на руйнування символічних фігур цимбаліста і бандуриста. Тарасові Шевченкові буде приємно перебувати між ними на гідному постаменті (як Міцкевич), відповідному до кольору фігур цимбаліста і бандуриста.
А щодо питання, яких пам’ятників бракує Івано-Франківську, то треба, на моє переконання, встановити історичну справедливість стосовно Василя Баюрака, який після шести років опришківства Олекси Довбуша понад дев’ять років провадив опришківську боротьбу та був тортурований і 25-го квітня 1754 року четвертований польським окупаційним режимом.
Тож його пам’ятник, пам'ять про нього і його подвиг надихатиме нащадків.
Слава Україні!
 Петро Палажин

В обласному центрі відчувається брак громадських туалетів

Проблема громадських вбиралень в Івано-Франківську далеко не нова, але постійно актуальна. У пресі регулярно з’являються то безнадійні статті з обуреними скаргами громадян про те, як усе погано, то обнадійливі повідомлення влади, що ситуацію вивчають і покращують. А тим часом туалетами для івано-франківців часто служать різноманітні закапелки, двори, під’їзди і просто паркани. Як можна врегулювати ситуацію з громадськими вбиральнями міста, дізнавався журналіст «ЗК».