Отже, хто ти? Ти не усвідомлюєш одначе всю свою пафосну безталанність, мій рідний друже, адже всі ми – жертви, безмовні, як завжди, й самі-самотою. Нас достоту непомітно поглинають бездонні пащі фатальних помилок минулого, а звідти виходу нема. І вже й не буде. Ти милуєшся; як зачарований вдивляєшся у небо, мружишся від теплих весняних промінців. Ти так любиш пахучі розкішні квіти, смарагдові безкраї виднокола; із диким задоволенням вгризаєшся у пружну й соковиту м’якоть стиглого яблука, ти мрійливо усміхаєшся, а по твоїх устах тече солодкий нектар медового янтарю груш. Ти ходиш по цій землі, наче нічого й не бувало, повсякчас збагачуючи її колись життєдайні надра вбивчою отрутою; ти знищуєш нещадно себе, нещасний небораче, та я усе не бачу правди на твоїх устах… Давно вже по блідих щоках текли солоні щирі сльози, а в зірких очах непомітно згас той живий вогонь. Отямся, мій милий смертний брате, твоя доля вже не за горами! Ти став німотним фаталістом, і сам не усвідомлюючи цього. Ти все ще у скаженій гонитві за аморфними багатствами мчиш туди, вперед, де немає місця життю. Анабіоз вже став твоїм близьким товаришем, вірним супутником у житті. Звідкіль взялась твоя наївність, зрадлива, така безпосередня і брехлива аж до сліз?... Ось вони, неперевершені творіння рук твоїх; у поривах шалених радощів ти вчора відкривав цей мирний атом, котрий уже сьогодні, немов лукавий «п’ятиколонник», здійснює свої немиротворчі місії. Ти відкрив кістляве лико своєї мученицької смерті. Зупинись, невже ти нічого не відчуваєш?! Твоє серденько – невинна індиферентність, що полонить твою душу все більше і більше, з кожним днем. Ти здався без бою і власної думки… Ти ж піддався дивним метаморфозам, які символічно перетворили тебе на німу маріонетку в руках ідеологій. В тобі давненько вже спопелили рештки свідомого жалю… Зупинися ж, маленька немічна людино, бодай на хвилину! Прислухайся!... Звичне безгоміння ріже дзвін. Неначе то озвались звуки апокаліпсису, ще, проте, далекі, такі неясні… Десь ще вчора це були дзвони всіма покинутого Чорнобиля, сьогодні – японські, адже тобі невтямки, що «завтра» може не настати. Дзвони голосять про сонце, що невдовзі стане чорним, про тяжкі свинцеві хмари, про неіснуюче майбуття блакитної планети… На весь безмірний Всесвіт чути їх тяжкий тужливий клич. Ера смерті зачаїлась зовсім близько, а ми усе будуємо свої мізерні плани та космічні амбіції. Треба жити далі. З розумом. З серцями. З природою. Олександра Стах, учениця 11 класу СЗШ №1
