77 – щастя в квадраті
Його часто можна зустріти на культурно-просвітницьких чи політичних заходах, які відбуваються в Івано-Франківську. Чи просто в товаристві колег на вулицях міста. От гомонять собі вродливосивочолі добродії, спацеруючи по «сотці», навколо вирує людське велелюддя, і ніхто з прохожих навіть не здогадується, що один з тих поважних красенів – автор архітектурного простору, який став першою в Україні (і другою в колишньому СРСР) пішохідною зоною в центральній частині міста. За це пан Григорій Будзик (а саме про цього будівничого України ми ведемо мову) разом з колегою Володимиром Мартинюком були висунуті на здобуття Державної премії ім. Т. Г. Шевченка в галузі архітектури.
 Але не слід забувати, що діялося це в 1988 році, та ще в «найсправедливішій і найдемократичнішій» країні світу. І шлях до зірок там проходив через десятки коридорів і кабінетів, здебільшого безконечно далеких від зоряного світла, зате життя претендента досліджували від моменту зачаття прадіда, дівоцьких симпатій прабабці, кулінарних та сексуальних уподобань всіх родичів по всіх лініях і колінах. Тому через ті колючі терни істинний митець проходив вкрай рідко. Ну а пан Григорій все життя мав пряму причетність до чесної, працьовитої, національно свідомої селянської родини з села Копачинці Городенківського району на Івано-Франківщині. І дідусь Микита, і батько Петро працювали в поті чола, тож сім’я була досить заможною. Григорій народився 17 червня 1937 року і був у своїх батьків четвертою дитиною із шести. Любов до всього українського – рідної мови, історії, національного світосприйняття – прийшли до хлопчика з молоком матері. Він народився українцем на українській землі і прагнув залишатись ним щодня, щомиті свого непростого життя. Але така вже доля нашого народу, що бути українцем в Україні у всі віки і всі часи – то найважча і найнебезпечніша місія. На жаль, трагічне підтвердження цієї думки маємо сьогодні, коли сотні синів і дочок України у своїй суверенній державі загинули і продовжують гинути за право шанувати національні святині, бути патріотами своєї країни, розмовляти рідною мовою. І це при тому, що в державі начебто є уряд, Верховна Рада, діють державні інституції.
Та повернемося до пана Григорія і на прикладі складних перипетій його долі покажемо, як теперішнє випливає з минулого і плавно переходить у майбутнє. Отож, Союз на грані розвалу  (а звір в агонії особливо небезпечний), в старовинному Станіславі талановитий архітектор матеріалізує європейську Україну, суспільство готове оцінити його творчість найвищою державною відзнакою. Але не тут-то було. Знаходиться чимало заздрісників і недоброзичливців і серед начебто колег з різних мистецьких цехів (бо ж кілька премій в різних номінаціях в одне місто не дадуть!), і «скарбошукачі» з партійних комітетів у дружній співпраці з бійцями невидимого фронту з вулиці Чекістів вкотре нагадують архітекторові про його первородний гріх і, звісно ж, інформують про це куди слід. В результаті розгортається цілий детектив на тему  «Дати не можна не відзначити».
І от відомий у місті діяч (а нині ще більш відомий в Україні «патріот-українець»), на совісті якого поламана доля не одного митця-галичанина, запускає механізм недопущення нагороди Григорія Будзика через причетність його сім’ї до національно-визвольних змагань. Як же – батько член ОУН з 1936 року, засуджений у 1945 році військовим трибуналом на 15 років сталінських концтаборів та 5 років позбавлення в правах і помер у тюрмі, брати воювали в лавах бандерівців. Довго думали-гадали «партийные товарищи»: як то наситити вовка при живій овечці, і знайшли вихід. Відділили премію в галузі архітектури від Шевченківської премії і зробили її окремою Державною премією. В результаті безлічі мудрих і не дуже кроків і рішень справедливість перемогла і Григорій Будзик таки став лауреатом Державної премії Української РСР по архітектурі. Пан Григорій донині дивується, що його родинні зв’язки внесли такі зміни в систему державних нагород в цілому і в галузі архітектури зокрема. Доречно відзначити, що лауреатами такої ж премії стали архітектори Леонід Попиченко, Віталій Альощенко, Володимир Мартинюк, а також Олександр Василенко.
Але на творчому рахунку майстра чимало здобутків, які передували цій високій відзнаці. Серед них керівництво або участь в проектах з реконструкцій будівництва та благоустрою парків культури, майданів та скверів на Івано-Франківщині. Серед найвідоміших проектів – реконструкція площі перед аеропортом,  Меморіального скверу на вул. Незалежності, площі Міцкевича та скверу поруч з медичною академією, облаштування меморіального кладовища на вул. Б. Лепкого. А ще – інтер’єри та екстер’єри багатьох ресторанів, кафе, відпочинкових закладів в Івано-Франківську та області. Серед найвідоміших – кафе «Білий камінь» та «Обрядовий салон» в обласному центрі, бар «Під ясенами» та кінотеатр ім. Ленінського комсомолу в Калуші. Кожен творчий задум автора глибоко неповторний, індивідуально виражений, з яскравим національним наповненням. З цього приводу було чимало схвальних відгуків і публікацій. Та найбільш повно і об’ємно творчий шлях архітектора висвітлено в книзі-альбомі з промовистою назвою «Зодчий Григорій Будзик», підготовленій в співавторстві  відомого прикарпатського письменника Геннадія Бурнашова і талановитої журналістки Марти Войцехівської-Павлишин, яка чи не найбільш серед інших приділила увагу мистецькому доробку пана Григорія. Мою увагу, серед іншого, привернув фрагмент з розділу, де йдеться про рідне село архітектора, в якому він у 2002 році при всебічній підтримці односельців створив музей «Борці за волю України». Так от, «на урочищі Городище, котре розташоване на північному боці села, в 1949-1953 роках працівниками Львівської філії Академії наук України проводились розкопки. Знайдено багато решток історичних пам’яток, а також 33 поховання, що відносяться до древньої Русі ХІІ-ХІІІ ст. Померлі орієнтовані головами на захід.  Знайдено також близько 100 предметів різних епох – кремінь, що свідчить про пізній палеоліт, і кремінь, який є доказом бронзового віку, а також кераміка, обмазка, які аргументують трипільську культуру». Ці рядки спроектували в моїй уяві багатотисячний історичний зріз на прикладі однієї української місцини, наступність і спадковість роду – народу, який є невід’ємною частиною європейського простору не лише географічно, але й духовно. Очевидно, саме цей внутрішній європейський стержень, виплеканий на добротному родинному грунті, скерував творчу енергію зодчого Будзика в ще одне, дуже дороге і важливе для нього русло – зведення храмів. Шість греко-католицьких церков наблизили український всесвіт до Господа завдяки високим порухам душі і витонченому таланту пана Григорія. Воістину, у кожного своя дорога до храму.
В дитинстві хлопчик мріяв стати священиком, а в дорослому житті, будуючи церкви, примножував і вдосконалював християнську паству як десятки священнослужителів. Храми за авторством та співавторством архітектора підпирають українське небо в селах Боднарові на Калущині, Рибному, Тюдеві, Вікторові,  Зборові, Верхньому Угриневі. В такий спосіб будівничий складає дяку Творцеві за дарований йому талант, а також за рідкісну мужність і силу духу, котрі допомогли здолати важкі випробування долі. Декілька днів тому, коли ми розмовляли з паном Григорієм, він, ніби між іншим, розповів, що напередодні відбув чергову – 285 (!) операцію. Саме таку нечувану кількість хірургічних втручань довелося витримати за життя цьому незламному чоловікові, з них близько 10 надважких. Що ж допомогло здолати такі випробування, здійснити сміливі мрії і, сповненим творчих задумів і невичерпного оптимізму, дякувати Господеві за чергову високу віху в житті – символічно щасливу дату – 77 літ. Звісно ж, найперше – то віра у Бога, добре здорове коріння свого роду. Але не менш важливою опорою в житті митця була любов, у всіх її вимірах. Любов до України, до матері, до братів-сестер, а ще наш іменинник не втомлюється дякувати долі за велике щастя – зустріч з всеосяжним коханням свого життя – дружиною Наталією. 47 років разом, в радості і в горі. Пані Наталя, направду, напрочуд вродлива і мужня жінка, підтримувала чоловіка у всіх його починаннях, завжди була поруч, виходжувала після операцій, додавала сили, віри, натхнення. Сім’я виховала двох чудових дітей – сина Петра і доньку Лесю, котрі дарували батькам прекрасних внуків – Богдана, Юлію, Дарія.
Хочу наголосити, що пан Григорій є своєрідним зачинателем цілої архітектурної династії – його справу продовжили син Петро і невістка Алла, син брата Михайла – Василь і його дружина Оксана та братова онука Іванна.
А ще до пана Григорія дуже пасує прислів’я: «Скажи, хто твій друг, я скажу тобі, хто є ти». Усе життя навколо нього багато цікавих талановитих людей. В гостинній оселі сім’ї Будзиків десятки альбомів і папок з фотографіями, вирізками з газет. Як і кожен митець, пан Григорій не має часу розсортувати свої архіви, відкладає на потім. І добре робить, бо ще молодий. Взагалі, він навіть не цілком відповідає вимогам нашої рубрики «високолітні», адже тут віковий поріг – 80. Просто дуже вже спокусливе число – 77. Кажуть, що цифра 7 – щаслива, тоді цей день народження – то щастя в квадраті. А його, того щастя, забагато не буває. Особливо у наш тривожний час. Переглядаємо сотні світлин, з яких зорять усміхом незабутні побратими Григорія Будзика – Опанас Заливаха, Геннадій Бурнашов, Олександр Коровай, сотні інших – нині сущих і відлетілих за обрій. Серед інших майнув погляд мого чоловіка Ярослава Дорошенка, який багато років приятелював з паном Григорієм. Такий собі  привіт із вічності... Усі вони – невід’ємна частина його долі.
А ще у нього чимало захоплень, як-от живопис, театр, бджолярство, і навіть куховарство. Великий життєлюб, пан Григорій любить і сприймає світ у всіх його вимірах, як архітектор. Не буває не важливих ліній, бо усі вони – видимі і невидимі –  в цілісності створюють єдине неділиме ціле. І тому просто не можу не згадати тут публікацію газети «Нова зоря» (число 23 (543) 2003 рік) за підписом Єлизавета Чуприна. Автор статті – медсестра, котра допомагає пану Григорію як медик. Йдеться про майже неймовірну як на наш час реальність: у двері квартири архітектора, який в той час нездужав, подзвонив бомж.  Це була геть опущена людина з ледь вловимими залишками інтелігентності на обличчі, з закривавленими ногами у порваному взутті. Господар не лише впустив жебрака до хати, а запросив сісти, роззутися (ноги виглядали страшним кривавим місивом навіть як для медика) і, принісши миску з теплою водою, велів «гостеві» опустити в неї ноги. Майже біблійний сюжет. Потім подав новий гарний рушник і лікувальний крем для ніг. А на завершення додав нові шкарпетки, добротні шкіряні туфлі, хлібину і декілька гривень. Усе це дійство відбувалося мовчки, як в німому кіно. Прийшовши до тями, пришелець з іншого виміру зі слізьми на очах вклонився добрій людині і промовив: «Я ще прийду до Вас, принесу грибів». Після того, як спробуєш уявити все описане, хочеться просто помовчати...
А наостанок прошу у неба здоров’я і многая літ для архітектора, будівничого, зодчого Григорія Будзика, великого українця, патріота, людини. Такі, як він, завжди були потрібні Україні, а тепер особливо, бо будувати і перебудовувати є що. Сподіваюсь, що вже завтра настане новий день творення.
Ганна Дорошенко,
член Національної спілки письменників  і Національної спілки журналістів України