Олег Войтичук, депутат  Івано-Франківської міської ради, фракція ВО «Свобода»

Ніби мрія (роздуми  після вражень…)
Назавтра все виглядало благополучним. Широкі зелені проспекти, квітучі та пахучі гірлянди дерев, чисті вулиці та майже безтурботні мешканці. Бродити такими містами й містечками – одне задоволення. Тут усюди відчувається якийсь безмежний простір доброти та досконалості. Усе привітне та знайоме, усі бажають приємних речей і просто не віриться, що може не збутись.
Це зовсім інший вимір і з зовсім іншими відчуттями та задоволенням.
Це те, що повинно бути назавтра, у гіршому разі на післязавтра…
Але  разом з тим – це почуття ірреальності, чогось далекого, недосяжного, хоча абсолютно можливого. Відчуття таке близьке, як власний лікоть, десь поряд,  але за кутом. А попереду, лишень співчуття та виправдання, сміх крізь сльози та істеричний регіт. Бо все те хоч і назавтра, але чомусь – далеко, хоча й поряд, але недосяжне, як ковбаса за 2.20…
Виявляється, як не просто сперечатись з собою, наближатись до, здавалось би, незворотнього, і разом з тим, тут же, ніби у ті й самій іпостасі –  боятись доводити, здавалось би – неминуче.
Йдучи вперед, особливо поспішаючи, не завжди оглядаєшся. Тому, що квапишся. Не завжди стає духу просто глянути вбік. Квапишся туди, де все для тебе, і немає перепон та зайвих зволікань. Там справді світло…
Але раптом якась задуха, щось перехоплює свіжий подих, і відчуваєш, як раптом хочеться зупинитись, навіть не передихнути, а просто зійти з дистанції, махнути рукою на грайливі передчуття та сховатись у якійсь глибокій, хоча й не дуже зручній, але все-таки, ніби-то, спокійній ніші буденного ТУНЕЛЮ, з простакуватою назвою «ВСЕРІВНО»…
І ніби виправдовуючись  манірно починаєш скиглити, як тяжко переступити через переконання, які давно уже не є переконаннями, як непросто змиритись з тим, що хтось може бути мудрішим, хоча й набагато молодшим. І тоді навіть найпримітивніші зміни здаються чимось згіперболізованим, не вартим сприйняття, чи то пак хоч якоїсь уваги. І хоча зусилля прикладаються, усвідомлення незворотності наступає, але вперто прокидається щось звідти, здалека, майже з небуття. І не дає спітнілим мізкам зосередитись на чомусь важливому, неминучому. І знову виринає в пам’яті легкий дотик солодкого минулого, розбещеного копійчаною дармовухою. Зосередженість поступається ванільній мрійливості  і брутально валить на імпровізовану бруківку, де все чомусь ВЧОРАШНЄ.
І все-таки… Може вистачить сил це відштовхнути, викреслити зі свідомості, забути і прокинутись у прекрасному завтра, чи хоча б післязавтра… Щоб усі за всіх і кожен для кожного, щоб усмішки всюди, а співчуття щирі, щоб простір безмежний і повітря чисте… Може варто наперекір тому, хто тримає, так з-під тишка, але міцно, що не сила вирватись – зіпнутись і гайда,  з оточення. Чи з власних обіймів?..  Може таки пройти увесь шлях?.. Може спробувати… Переконати себе, друзів, знайомих… Ні спочатку, напевне,  себе.
І назавтра все буде таким благополучним.