Володимир Гайдар:
«Я впевнено кажу, що треба робити, і буду це робити»
Він молодий, здібний і досвідчений. Працював у Львові, Києві, а з 2004 року – в Івано-Франківську. Зараз його називають найреальнішим претендентом на посаду начальника управління містобудування та містобудівного кадастру – головного архітектора міста. Знайомтеся – архітектор Володимир Гайдар.
– Володимире Григоровичу, ви даєте перше інтерв’ю і для знайомства розкажіть про себе.
– За фахом я містобудівник. У 2002 році закінчив Львівську політехніку. Архітектурний факультет, кафедра містобудування. Моя робота стосувалася Львова, зокрема його серединних промислових зон. Промисловість там згасла і ці території досить привабливі. Замість того, щоб роз’єднувати центр міста з периферією, вони б мали їх поєднувати. Я про це кажу, бо Івано-Франківськ має подібну радіально-центрову забудову і схожі промзони, які відрізають центральну частину міста від нових периферійних районів. Тому ці зони, які зараз не використовуються за призначенням, необхідно переформатовувати, відкриваючи магістральні транспортні й пішохідні напрями.
– Над чим ще вам доводилось працювати, які об’єкти можете назвати?
– Я працював у Львові, Києві, а з 2004 року – в івано-франківському приватному підприємстві «А+Б». Тоді місто переживало будівельний бум. Велося масове будівництво житла. Зокрема, на території військової частини в межах вулиць Бельведерської й Короля Данила, де було запроектовано 30-35 будинків. Якісь залишились у стадії робочих пропозицій, якісь у стадії робочих проектів. Але 25 об’єктів споруджені. Це те, з чого я тут починав. Також проектував багато громадських закладів. Але з ними в Івано-Франківську не склалося, бо всі будували житло. Ці заклади хотілось би побачити, але вони залишилися на папері. І лише зараз проекти починають втілюватися.
– Ви також співавтор одного з варіантів пам’ятника «Руській трійці», який, на жаль, був відхилений. Як можете пояснити і захистити свою роботу?
– Я підтримую скульптора і скажу, що це було нашим спільним рішенням робити його в такому стилі. Там багато чого закладено. Скульптор Степан Федорин пропрацював його в найменших деталях, пов’язуючи ідею легкості пам’ятника, його триєдиності, адже це пам’ятник «Руській трійці», а не конкретним особам. До того ж фотографічного зображення її учасників немає. Ми хотіли поєднати дух романтизму того періоду, в якому творили Вагилевич, Головацький і Шашкевич, передати цим образом поетику і на це все накласти традиційні стилістичні прийоми. Видовжені постаті, фаланги їхніх пальців, подача інших деталей – все це взято з українських ікон. Це спроба показати не так зовнішню приналежність до періоду романтизму, як внутрішню. Щоб це було не фізичне відображення, а відображення духовного світу. Триєдиність – елемент духовності.
– Ви задоволені перебігом конкурсу? Сказали все, що хотіли? Вас слухали, чи навіть не хотіли слухати?
– Мене дивує, чому біль-шість тяжіє до класичного вираження. Мені здається, що ми б мали тяготіти до чогось нового, що має бути відображене в наш час для нащадків, як символ нашого часу. Тоді на думку спали слова вірша Василя Стуса «Яка жива українська мова». У ньому він каже, що є слова хурделиця, віхола, завія, завірюха, хуртовина, хуга, заметіль, то чому ж ми маємо вживати лише слово снігопад, якщо є стільки засобів виразності? Чому ми маємо показувати все фотографічно? Якраз коли людина підходить до пам’ятника і починає думати, це вже є досягнення мети. За результатами конкурсу все-таки виграв наш проект, який оцінювали фахівці і люди мистецтва. Мені це приємно. Але не дуже приємно, що суспільство вважає, що все має бути класично.
– Як так сталося, що творча людина претендує на чиновницьку посаду головного архітектора міста? Як ви на це погодились?
– Мені це запропонували наприкінці весни. Одразу я серйозно не сприйняв. Для мене це було не на часі, але змусило задуматися. На перспективу такі амбіції, може, й були, але не вже, не зараз. Зрештою, подумав, а чом би й ні. Я – містобудівник, я бачу, як місто мало б розвиватися. Зробив чимало робіт містобудівельного плану, проекти детального планування, проекти групи будинків. Багато частин міста я пройшов ногами й на папері олівцем. І під кінець літа я зрозумів, що настав час приймати рішення. Я вважаю, що можу братися за цю роботу і втілювати свої навики на законній основі.
– На якій стадії перебуває питання погодження вашої кандидатури?
– Я був у міського голови, у його першого заступника і побачив їхнє позитивне ставлення.
– Ваше бачення першочергових проблем, які треба вирішувати?
– Насамперед хочу зазначити, що ті дії, які зараз вживатимуться, не дадуть миттєвих результатів. Найперше треба наводити елементарний порядок. Є дуже багато проектів детального планування і практично жоден не погоджений. Але на тих територіях вже ведеться будівництво, кимось приватизовується земля. Тому треба зробити грунтовний аналіз існуючого стану територій міста з накладенням всіх рішень, всіх даних земельного кадастру. Там можуть бути і невідповідності, і випадковості. Речі, які вже побудовані, треба вписувати, хоч вони й не відповідають ПДП. Після грунтовного аналізу можна буде сказати, чи ми робимо коректуру генплану, узаконюємо те, що є, чи розроблятимемо новий генплан. Наступним кроком, згідно із новим законодавством, має стати розроблення так званого зонінгу територій, що є одним зі щаблів генплану. І найголовніше – треба розробити територіальні правила забудови. Їх треба максимально деталізувати по ділянках і чітко прописати функціональне призначення. Адже вимоги до житлової забудови в центрі міста і на його околицях зовсім різні. А на генплані зони житлової забудови позначені однаково.
– Нове законодавство цьому сприяє?
– Воно якраз і направлене на таку деталізацію. Єдине, що в теперішніх містобудівельних обмеженнях, на мій погляд, замало інформації. Колись вони були значно ширшими. А містобудівельні обмеження – це документ, дотримуючись якого архітектор може впевнено сказати, що та чи інша будівля буде саме в тому місці і в тому вигляді, як має бути. Законодавство є, але його треба підлаштувати до наших умов. На місцевому рівні треба прийняти рішення, яким максимально все конкретизувати. Нам треба зафіксувати історичну забудову, межі історико-архітектурного середовища. Я маю надію, і це є моєю метою, що в Івано-Франківську вдасться створити історико-архітектурний заповідник. Я вважаю, у нас ще є що зафіксувати і зберегти.
– Вас не бентежить, що над вами буде ще директор галузевого департаменту, погляди якого можуть відрізнятись від ваших?
– Погляди можуть бути різними, але й посадові обов’язки будуть іншими. Діяльність головного архітектора передовсім пов’язана з генпланом. Тут він має перше слово і його думка визначальна. За інших умов я б й не погодився працювати. Я впевнено кажу, що треба робити, і буду це робити. На місці головного архітектора повинен бути фахівець, який може свідомо і впевнено працювати з генпланом, здійснювати аналіз і приймати відповідальні рішення. Хоча я розумію, що в цій сфері є різні впливи. А створення департаменту, в принципі, вважаю вірним. І до нього, на мій погляд, обов’язково треба включити земельне управління й інші суміжні управління. Мабуть, це буде в перспективі. Але нам просто необхідно працювати спільно, бо зараз, коли вони розмежовані, виникають певні проблеми у містобудівних питаннях, попри те, що ми працюємо на одному генплані, на одній землі. Саме для цього мали б створювати містобудівний кадастр. Це і є єдина підоснова, на якій мали б працювати земельники і управління архітектури. Тоді б все було прозоро і не виникало б жодних непорозумінь. Час для цього вже давно настав, але досі в цьому, мабуть, не було зацікавленості.
– А земельним управлінням зараз керуватиме колишній головний архітектор Ігор Гаркот.
– Я знаю Ігоря Теодоровича. Як архітектор навіть вважаю його своїм наставником. Він завжди підтримував мої ідеї, давав добрі поради. Тому на тих моментах, які десь кимось були загострені, я акцентувати не хочу. Так сталося, що зараз він працюватиме в суміжному управлінні. І зараз нам треба буде налагоджувати співпрацю.
Розмовляв Стах Мірчук
|
