Російські «сезони» стали ризикованими

Потрібно мати закордонний паспорт, візу, дозвіл на роботу, страхівку… Через кордон не пропускають, українські машини обстрілюють, гроші відбирають… Такі страшні сни все частіше бачать українські заробітчани, які їздять у Росію «на сезон».
А лякатись є кому. За офіційними даними, у 2013 році в Росію виїхали майже 3,5 мільйона українських заробітчан. Та що там статистика. Завітайте у будь-яке прикарпатське село і побачите, що з кожної третьої хати хтось у Росії на заробітках: батько, син, кум чи сват. Така жорстока реальність української родини. Та затяжне військове протистояння на сході внесло свої корективи і на життя українських гастербайтерів.  

Вдома – багач, у Москві – бідняк
Ігор Дребот з села Жураки Богородчанського району уже 10 років їздить до Росії. Він пройшов шлях від простого підмайстра до виконроба: «Я не цурався ніякої роботи, лиш би гроші платили. Мурувати, штукатурити, шпаклювати, викладати плитку чи бруківку… Коротше, майстер на всі руки».
У Жураках Ігор тепер поважний і заможний ґазда. Двоповерховий будинок  з євроремонтом та дорогими меблями, сучасна техніка, новий автомобіль…  Та цими благами він рідко може скористатись, адже більшість часу живе у вагончику прямо на будівництві, на горищі або у підвалі. «Траплялось, що цілий місяць просто у машині ночували», – згадує скрутні часи «сезону» у Москві.   
 Та й на їжі чоловіки економлять, щоб побільше додому грошей привести. В основному раціон заробітчан складається з макаронів, гречки, рису та гороху. Готують самі, переважно, по черзі. «Найбільше на заробітках кортить домашньої їжі: вареників, голубців, борщику або просто смаженої картоплі. У Москві та Пітері овочі дуже дорогі, тому ми бульбу тільки до супу використовуємо. А городніх огірків чи помідорів зі свічкою не знайдеш навіть літом – все хімічне, парникове», – розповідає пан Ігор. М'ясо та ковбасу дозволяють собі тільки на свята та празники. Зате працюють по 12-15 годин на добу, а коли наступають «білі ночі», то й по 17 годин. Бо зарплатня залежить від виконаної роботи. Раніше і по 2 тисячі доларів за місяць заробляли, а тепер тисячу, максимум –  півтори. В Україні таких розцінок нема, та й взагалі ніякої роботи нема.

«Граница на замке»
Але на фоні останніх неспокійних подій в Україні змінилось і саме ставлення до українців. Хлопці однієї з бригад розповідають, що раніше вони жили у тому будинку, в якому робили ремонт, спали, правда, на пінопласті, але вільно користувались душем, туалетом, газовою плиткою. Приїхавши після Великодня на роботу, роботодавець переселив їх у підвал, та й гроші почав недоплачувати. «У вас на Україні розруха та біднота, дякуйте за те, що хоч щось заробили, а то забрали б вас у «Правий сектор» воювати…».
Хоча наші чоловіки розуміють, що російським багатіям не обійтись без українських рук. Адже жоден росіянин не захоче працювати за ті гроші, які платять українським гастербайтерам, а серед таджиків та узбеків мало спеціалістів по будівництву чи ремонту. Їм довіряють переважно чорну роботу: копати, рубати.
Михайло з Богородчан три роки теж від’їздив «на сезони», за зароблені гроші купив бус і почав таксувати на Росію. Із Івано-Франківської області до Москви чи Санкт-Петербурга – 100 доларів за людину. Із рейсу мав по 500 доларів чистого доходу. Але останнім часом їздити у Росію з українськими номерами не те що страшно, а просто небезпечно. Проблеми починаються уже на кордоні: українським прикордонникам дати хабар, щоб випустили з країни, російським, щоб впустили. Останнім часом  взагалі завертали назад маршрутки з українськими пасажирами, якщо ті  не мали офіційних дозволів на роботу. Почастішали випадки рекету та бандитизму, так що українське авто можуть просто обстріляти серед траси, закидати камінням або відібрати у заробітчан гроші.

Фрейліна-бандерівка   
Для українок у сусідній державі теж роботи вистачає. Жінки переважно працюють хатніми робітницями: прибиральницями, няньками, поварами або продавцями чи фасувальниками у магазинах. Хоча є й такі, що на будівництві зайняті – малюють, клеять шпалери. Світлана Мельник із села Маркова уже п’ятий рік працює у супермаркеті в Санкт-Петербурзі – спочатку розкладала товар на полички, а тепер відповідає за його доставку. За місяць має до 1000 доларів, з них 200 доларів йде на оренду квартири, ще 100 – на  їжу та транспорт. На питання, чи задоволена вона своєю роботою, відповідає: «Ніхто не їде на чужину від доброго життя. Я вибрала Росію, бо це недалеко і з мовою проблем нема. А в Італію чи Іспанію треба їхати на кілька років, а в Росії два-три місяці, та й додому. Наших тут півсела – і пенсіонери, і студентки є. Правда, тепер потрібно робити дозвіл на роботу і мати страховку, а це коштує майже 600 доларів за рік. Зате вже ніхто тебе не чіпає».  
Домашнім працівницям зазвичай легше, бо їм надають житло та їжу безкоштовно. Хоча є різні роботодавці, переважно, чим багатші, тим скупіші. Галина Сакулич згадує: «Після одного застілля моя господиня кличе мене, дає ще теплі стейки і каже: «Віднеси це собаці». А речі чи взуття, які вона викидала у смітник, різала ножицями, їжу поливала котячим послідом, щоб бува я собі не взяла». Пані Галина зізнається, що дуже важко покидати дітей, дім, хазяйство, їдучи на заробітки. Проте вони, як наркотик: раз попробував, зупинитись важко. «Скільки раз казала, що їду востаннє, але постійно знаходиться якась «діра», яку треба «залатати». То ремонт, то навчання дітей, то весілля. А тепер і онукам треба допомогти».
Так і живуть вони подвійним життям: там, де ти ніхто, не маєш ніяких прав, а лише обов’язки, і тут – під час коротких виїздів додому, з дітьми, які ростуть без них та батьками, що старіють на самоті.
Але всі ці люди, сім’ї яких годують  «російські сезони», згідні відмовитись від усіх своїх доробків, тільки б в Україні був мир та добробут. І якщо вони вже не встигнуть насолодитись тою благодаттю, то хоча б дітям легше жити стало і не довелось їздити «москалів доробляти».
Мар’яна Риндич