Олександр Шевченко:
«Як можна назвати програшем те, коли тебе підтримують 25 відсотків виборців»
Результати парламентських виборів по мажоритарному округу Івано-Франківська засвідчили, що на політичній мапі обласного центру з’явився новий серйозний гравець. 25% голосів виборців (друге місце в загальному заліку «великих перегонів») дають Олександру Шевченку хорошу перспективу на майбутнє. Звісно, якщо винесе уроки з минулого… А він висновки робити вміє. Інакше не був би представником великого бізнесу в структурі Ігоря Коломойського, який помилки без виправлень не пробачає.
Сьогодні можна точно сказати: «Я – Шевченко» вибори програв. Але Олександр Шевченко переміг. Адже людина, яка до цього практично не знала поразок, отримавши перемогу і цього разу вже на парламентських виборах, могла б легко відірватися від землі… Тепер він на землі стоїть твердо… Точно знає, чого хоче… Чи хоче стати міським головою Івано-Франківська (а це найближчі вибори, які можуть відбутися за два роки, звичайно, якщо не буде ще якихось дострокових «перегонів»)? Наразі питання риторичне. Але те, що від його слова тепер значною мірою можуть схилитися шальки терезів на бік того чи іншого претендента – однозначно.
В інтерв’ю «Західному кур’єру» (яке ми записували в «Буковелі») Олександр Шевченко розповідає про поразку з посмішкою, стверджує, що один у полі – воїн, і переконує, що дим без вогню таки буває…
Поразка з посмішкою
– Олександре Леонідовичу, своєю виборчою кампанією ви настільки нашуміли, що і після виборів про вас говорять: одні – що до поразки поставилися з посмішкою, мовляв, дихати свіжим «буковельським» повітрям краще, ніж душитися в нардепівській краватці; інші – що ви замкнулися і не відповідаєте на телефонні дзвінки навіть друзів? Як є насправді?
– Єдине, що в цьому переліку правда, то це те, що поразку сприйняв з посмішкою. Друге виключається, інакше ми б зараз з вами не спілкувалися. Для мене будь-яка боротьба чи будь-яка справа не може складатися виключно з перемог. Повинні бути й поразки, щоб зрозуміти, чому так сталося, переосмислити. Не думаю, що ця поразка була закономірною. Просто не вистачило часу. А під брендом «Свободи» і об’єднаної опозиції пройшов би, напевно, будь-хто.
– Які висновки виборчої кампанії?
– Якби зараз кампанія розпочиналася, я б інакше не робив, крім того, що допомагав людям. Думаю, що насправді, якими б не були результати виборів, ми виграли всі – і я, і франківчани. Чому? Тому що я продемонстрував інші підходи до розуміння хто такий багатий чоловік. Що не потрібно шукати проблеми в комусь. Треба їх шукати перш за все в собі. Не треба думати, що хтось винен: чи москалі, чи євреї. Треба думати, що всі нації і національності рівні, і ми повинні зі всіма жити дружньо, безумовно, на основі українства, української мови. Але не зневажати інші народи.
– Побутує думка, що ваша кампанія, окрім соціальної складової, була дещо зухвалою. До речі, це доводилося чути навіть від ваших симпатиків, які потенційно готові були проголосувати за вас, але через оте ваше «Я» або ж віддали свій голос за іншого кандидата, або не голосували взагалі…
– Люди сприймають інших людей по собі. Може це якось виглядає не популярно, якимось чином смішно. Сміятись можна, звичайно. Але ми сміємося самі над собою. Якщо би ми сміялися над собою в дійсності і не повторювали помилок, то було б добре. А так вкотре наступаємо на старі граблі…
Насправді кампанія була успішною. Про це свідчать 25% голосів виборців. При тому, що кампанія тривала якихось три місяці. Зараз можу піти на будь-яку посаду в області. Просто мені це не потрібно. Мені потрібно було депутатство Верховної Ради України, щоб очолити всю ланку, весь ланцюг влади, починаючи з депутата Верховної Ради.
– А ви не перебільшуєте можливості народного депутата?
– Абсолютно ні. Було б бажання працювати. Можливо, раніше, коли вибори проводилися виключно за партійними списками, це дещо звужувало можливості депутата. Тепер маємо мажоритарку. Я балотувався по мажоритарному округу. До того ж як самовисуванець. Тож безпосередньо відповідав би перед своїми виборцями про зроблене. «Я – Шевченко» – це я. Я несу відповідальність. Тепер побачимо, що напрацюють ті, кому народ довірив.
– Чи були вже, якщо можна так сказати, «розбірки» по лінії Привату? Адже всі представники цієї групи у нас в області вибори до парламенту програли. Тоді як сам куратор приватівських структур по Західній Україні Ігор Палиця показав, як потрібно перемагати, здобувши мандат у Луцькому мажоритарному окрузі.
– Не можна говорити, що хтось комусь щось показав. У кожного був свій регіон і кожен боровся як міг. Думаю, що кожен виклався на 100%. Але хіба питання в мандаті? Перш за все кому потрібно бути у Верховній Раді? Це потрібно було Шевченку чи франківчанам, щоб був Шевченко. Тому хай люди роблять висновки. Я зайду в будь-які кабінети, мене будуть слухати, тому що я вмію домовлятися.
Як можна назвати програшем те, коли тебе підтримують 25 відсотків виборців. Тих людей, які не звертали уваги на величезні прапори, всякі об’єднання. Зрештою, є математика… Якщо «Свобода» і об’єднана опозиція отримали 75%, а мій головний опонент отримав 54%, то ці цифри говорять наступне: значить є люди, які підтримували «Свободу», об’єднану опозицію і одночасно підтримували простого громадянина без всяких прапорів – Шевченка Олександра.
– Не такого і «простого громадянина», а представника великого бізнесу з чималим ресурсом…
– Не треба боятися великого бізнесу. В нас просто політики перекрутили розуміння того, хто такий багатий чоловік. Оті 70 років безкінечної зрівнялівки і знищування тих, хто дійсно проявляв себе, міг заробити і бути рушієм економіки, привели до того, що ми сьогодні маємо таку зрівнялівку. Тільки з’являється хтось, хто готовий щось робити, то зразу пробуджується найбільша національна тварина – жаба. Та мене як представника уже сформованої гілки суспільства, яка пройшла випробування і складними часами і випробування грошима (великими грошима!) вже нічим не здивуєш… Та все ж – 25% голосів за Шевченка означає, що перший крок на шляху ми вже зробили. І завтра буде дійсно розуміння людей, що існують такі люди, які готові присвятити своє життя і гроші іншим людям.
– Якось ви озвучили, що в час виборчої кампанії потратили понад 40 млн. грн., тоді як, згідно з вашою декларацією, в минулому році заробили понад 100 тис. грн.
– Ви називаєте суму, задекларовану в минулому році, а якщо говорити про десятки років – то це мільйони. А взагалі ніколи не треба рахувати чужі гроші. Тоді ви зможете витратити свої. Я ж не питаю скільки інші кандидати витратили коштів. А якщо відверто… В будинку для недоношених дітей не було нормальних вікон, гуляв вітер, то як ті діти мають виживати? Хто повинен був це зробити? В Хоспісі, в Карітасі, в дитячих садочках і школах – Шевченко допомагав, бо більше не було кому. Ніхто зі всіх кандидатів в депутати по м. Івано-Франківську до мене і депутатів Верховної Ради України за всі 20 років незалежності чогось подібного не зробив. Навіть порівняти немає з ким. І ніхто більше не зробить! Тому що наразі бачимо лише популістів.
А от те, що ви сказали, чи були «розбірки»… Ніяких «розбірок» не було! Це закономірний процес. Якщо люди хочуть чогось досягти, чи в політиці, чи в економіці, вони повинні працювати, незважаючи ні на що.
Один у полі – воїн
– Незабаром ви як депутат обласної ради обиратимете нового голову облради. Кого бачите наступником О.Сича на посаді?
– Не знаю, якою буде позиція нашої фракції. Ми ще не обговорювали. Але я буду підтримувати Палійчука Миколу Васильовича. Це єдина людина, яка на сьогоднішній день може консолідувати зусилля, толерантна людина і з величезним досвідом роботи.
– Чи не плануєте після непроходження «Нашої України» до нового парламенту залишити партію, як і ваші колишні однопартійці, що вступили в «УДАР»? Можливо, побачимо в облраді нове утворення?
– Я завжди був незалежним. Для мене немає значення, в якій я фракції знаходжуся. В «Нашій Україні», тому що хоч я і балотувався до обласної ради як мажоритарник, але висувала мене «Наша Україна». Там я набрав 43% голосів і достатньо переконливо виграв вибори в обласну раду. Люди мене тут підтримали. І я переконаний, що тут їм, в селі Поляниця, прапори вже не потрібні.
– Мабуть, потрібно було балотуватися в Надвірнянському окрузі і тепер?
– Ну як воно потрібно було – це вже завтра… Думаю, цьому краю вже не так багато потрібно, як м. Івано-Франківську. Франківськ – у дуже поганому стані. І те, що я сьогодні бачу: і рівень житлово-комунального господарства, і це славетне ЄРЦ, яке люди не розуміють…
– Хоча до виборів міського голови ще два роки, в експертних колах вже обговорюються ймовірні претенденти на мера Івано-Франківська. Серед претендентів називають і Олександра Шевченка…
– Це закономірно. Думаю, що сьогодні мій рейтинг не нижчий, ніж в міського голови… Мине два роки – подивимося, яка тоді буде ситуація. Тут ще з парламентом велике питання – наскільки він буде дієздатним і чи не припинить повноваження достроково. Зараз щось говорити, ким ти будеш через два роки, передчасно.
– Отже, в очікуванні наступних виборів і далі працюють соціальні проекти?
– Це моя громадянська позиція. Вибори – не вибори, а людям потрібно допомагати! Ось самі бачите (показує в бік людей старшого покоління, які щойно будуть заселятися в «Буковелі» – ред.): пенсіонери відпочивають, оздоровлюються. Хоча опоненти закидали на мою адресу, що після виборів всі соціальні проекти буде згорнуто. Про людей старшого покоління потрібно дбати. Не подбаєш сьогодні – завтра про тебе ніхто не подбає.
– Ваше бачення розвитку Івано-Франківська. Вже очевидно, що на наступну каденцію місто підходить з копицею проблем. Адже облцентр з року в рік живе в борг. Маємо таке явище, як оплату минулорічних робіт в цьому році і оплату цьогорічних робіт вже в наступному. Чи не ідемо таким чином до дефолту місцевого масштабу?
– Вихід простий – люди виходять на вулицю і викидають цю міську раду. Обирають нових депутатів і починаємо працювати по-новому. А якщо не справляється зі своїми повноваженнями депутат Верховної Ради України, якого обрали від м. Івано-Франківська, люди також збираються і його відкликають.
– Ви зараз говорите так, наче самі пишете якісь сценарії майбутнього розвитку подій…
– Я зараз говорю про те, що все вирішують люди. Якщо 50 тис. людей вийде на площу перед «білим домом», то все можна змінити.
– Хто робить революції відомо, хто користається плодами революції теж відомо…
– Та при чому тут революції… Одна ситуація в Києві, інша в Івано-Франківську. Я не бачу іншого виходу, як повністю змістити міську раду.
– Але хіба тут справа в міській раді? Проблеми, які маємо зараз, накопичувалися не рік і не два, а, мабуть, останні два десятиліття…
– Говоримо про те, що маємо тепер. В міській раді більшість у «Свободи». Що Партія регіонів, що «Свобода» – це бізнес-проекти. Вони нічим не відрізняються. Все це не має жодного відношення до реального політикуму, до служіння народу.
– Тоді потрібно змінювати всю систему державних координат…
– Потрібно. І я готовий. Тому і балотувався до парламенту.
– Хто є вашим союзником, а то ви все – я, та й я… Один в полі – не воїн.
– Знаєте, хто такий снайпер? Снайпер – це один в полі воїн. Який знищить всю піхоту. Колись в Афганістані 15 чоловік зробили переворот. То хіба треба було війська? Військо було потрібно тим, хто утримував той незаконний режим.
От ви бачите, який в мене порядок, яка чистота на «Буковелі»… Франківську до цього далеко.
Дим без вогню…
– Яка зараз ситуація довкола аеродрому. Є інформація, що інвестор не повністю виконує свої зобов’язання, а тому не виключається можливість розірвання угоди оренди.
– Хай розривають. Хай фінансують з бюджету. Якщо такі кошти є. А це десятки мільйонів! 13,5 млн. грн. ми вклали, реконструювали злітну смугу. Відтепер літаки сідають і злітають безпечно. Цього ми добивалися. Ситуація стабільна.
– Але диму без вогню не буває…
– Ще й як буває…
– Чому не запрацював проект (тепер вже під умовною назвою) «Прикарпаття»?
– Вся проблема в міській раді, яка з 2007 року займалася футболом, створила багатомільйонні борги і в результаті попросила в нас допомоги. Ми рік допомагали, а нам стадіон не передали, землю не передали. Тепер віддаємо це все добро назад і нехай міська рада робить з ним, що вважає за потрібне.
– Але ж рішення про передачу майнового комплексу стадіону «Рух» міська рада ухвалила. Далі відомо, що були зауваження виконавчої гілки міськради і податківців, зокрема, щодо земельного питання і сплати податків…
– Це все вже нюанси. А є результат. Землю і стадіон нам так і не передали!
Розмовляв Руслан УГРИНЧУК
VOX POPULI
Чи мали ви будь-коли бажання балотуватись у народні депутати будь якого рівня?
Валерій Степанович, викладач:
– Так, я мав такий намір балотуватись до міської ради. Це була ідея мого колективу, я мав їхню велику моральну підтримку. Впевнений, що міг би зробити чимало корисного для громади. Та мудрі люди пояснили, що з моїм посадовим окладом без жодних інших фінансових можливостей не варто навіть всерйоз заявляти про наміри, адже одна рекламна капманія скільки коштує!
Ірина, продавець:
– Я?... В депутати?... Ще скажіть – у президенти! Це ж треба освіту мати хорошу, досвід роботи з людьми, знати, що ти реально корисного зможеш зробити для інших…Ні-ні, я з тих, простіших людей.
Віктор Данилович, пенсіонер:
– Колись замолоду було у мене таке бажання. Мені здається, що тоді люди йшли в депутати більше за ідею, щоб щось для людей зробити. А тепер ідуть за пільги, за можливості добре влаштувати себе і родину, щоб на телевізійних ефірах з’являтись, аби усі побачили, які вони круті.
Марина, програміст:
– Ні, такого бажання поки що не виникало. Мабуть, це треба мати талант, щоб гарно, складно і багато обіцяти людям, щоб за тебе проголосували, а ще – не мати совісті, щоб після того, як виберуть, одразу забути про свої обіцянки. У мене таких здібностей немає.
Мирослав, підприємець:
– Я – в депутати? Ви що, жартуєте? Нащо воно мені здалося? Мені аби вони тільки не заважали чесно заробляти гроші і сім’ю годувати, а за сфери впливу хай самі там, наверху, воюють і один одного з’їдають!
Опитував Тарас ЯКОВИН
|
