Погойдування на мотузку
ГУМОР

Дійшло у нас з жінкою, як у відомій опері: «Гей, Одарко, годі буде, перестань- бо вже кричать!» – «Ні, нехай  же  чують люди, ні, не буду я мовчать!..»
– Набридло так жити, втомлено сказав я, – і махнув рукою.
– Пропади! Плакати не буду! – промовила дружина. – У  Матейчихи до чого   чоловік добрий був і – на тобі – навесні втопився, а тут…
Такий мене жаль узяв, що пішов у комору, відшукав мотузок і закинув на балку. Плакати, кажеш, не будуш? Побачимо. А сам аж киплю. Виліз на драбину, пхаю голову в зашморг – не лізе. Мабуть, хоче жити. Обмотав тоді мотузок довкола грудей, а петлю для виду кинув на шию. Вдягнув піджак, щоб непомітно було, штовхнув драбину і завис, погойдуючись. Шарпонуло мене добряче, а тут ще й оси з’явилися над головою. При погойдуванні мотузок давив на їхнє гніздо – вони й показилися. Хмарою обліпили моє обличчя. Від першого уколу мене сіпнуло догори. Від другого – увібрав голову в плечі, замахав  по спринтерськи  руками і побіг навколо в повітрі. Від третього – блискавично видряпався по мотузку вгору, зсунув його  вбік від гнізда і наче провалився в безодню. До свідомості повернув жінчин ґвалт.
– Повісився! Ой, Петрусю, що ж ти наробив! – закричала Дарка. – Людоньки на поміч! Петро повісився! – обхопила голову руками  вискочила з комори.
 У голові в мене гуділо, від ос лице опухло, посиніло. Я й справді, мабуть,  був схожий на шибеника.
Першою на крик дружини вбігла сусідка Настя.
– Боже мій, яке нещастя! – скрикнула вона. – Відчувало моє серденько: ой, доведе. Просила – не зайшов, а приголубила би, пожаліла – жив би як у Бога за пазухою. Такий мужчина, ай-я-я… Повісився придурок…
Тут вона покрутила головою, зняла кусок копченого сала з гачка і до виходу.
– Насте, поклади, не твоє! – кажу грабіжниці твердо з висоти.  
  Озирнулася Настя, пополотніла, випустила сало і впала на коліна. Осипала себе хрестами і з криком: «Господи, порятуй! Господи, порятуй мене!..» – порачкувала до виходу.
На сало, що валялося на долівці, зграєю накинулися щурі. Я  махав руками і ногами, гавкав і нявкав – ніщо не помагало. Тут Дарка навідалася. Побачила бенкет нахабних тварюк, схопила дрина і ну їх товкти. Заодно і мене по крижах дрином  пройшлася, очі мало не вискочили.
– Чого очі вирячив, опудало!? Толку ніякого…, – знову замахнулася, та, на моє щастя, опам’яталася. Підняла сало, здмухнула з нього пилюку й солому та повісила на гачок. – Нічого, на поминках з’їдять, – промовила і почувши, що хтось наближається до комори, заголосила.
На ті голосіння кум Микола надбіг. Глянув на мене – одвернувся та сплюнув  убік. А жінка ще дужче:
– Ой, хто ж мене тепер приголубить! На кого ти мя покинув, голубе мій! – та так  жалібно,що аж серце в грудях розривалося.
Кум заспокоювати став, обнімаючи:
– Сідай, – каже, – посидь збоку на сіні, а то з горя впадеш. – А сам, падлюка, біля неї моститься, притискає до грудей, голубить. У жінки сльози крізь пальці цівкають, а він коліна гладить – стегна зблиснули, груди підминає під себе…
– Згинь, падлюко! – крикнув я, наче батогом ударив.    
 А кумові хоч би що – розпалився вкрай, наче й нечує. Але жінка схаменулася, відштовхнула кума і каже:
– Дивиться!..   
Я й справді вирячив очі і розкинув руки – беркутом летів на них.
– Нічого, я зараз, – відповів кум. – Його паскудну морду сховаю.   
 Знайшов у закутку мішок, приставив драбину, піднявся і став мені натягувати на голову смердючу ряднину. Я, задихаючись, зловчився та як копну кума під зад! Злетів, бідака, у повітрі і ляпнувся поруч з драбиною. А потім зірвався на ноги і з криком у двері. А дружина за ним.
 Степан з Іваном навідалися.
– Дійсно повісився, – каже Іван.
– Треба пом’янути, – промовив Степан і витягнув «квадратну» з перцем.   
Пили за себе і за м’яку землю для мене. Закусували салом з гачка, що його щурі об'їдали. Невдовзі пісню затягнули:
Темної ночі накрили очі, –
Легше в могилі спочинув.
Огорнула мене журба пекельна. Закортіло прилучитися до друзів. Коли Іван підносив до рота останню порцію, я не стримався і промовив:
–  А мені?
–   Дідька лисого, – показав Іван дулю Степанові і залпом вихилив.
–   Я… я… Нічого не казав, – пробелькотів Степан.
–   Не роби з мене вар’ята! – мовив Іван. – Треба того…, – захмеліло кивнув у мій бік, – стягнути його звідти. Змучився, мабуть, висіти.
 Взялися за чоботи. Дружно шарпонули долу. Угорі, здається, щось тріснуло, а у мене ніби всі жили порвалися. Стягнули чоботи разом зі штанами і попадали горілиць.
– Міцний горішок, – промовив Степан, піднімаючись.
– Фахівець, – зробив висновок Іван.
– Як же він без штанів висітиме? Грішним тілом світитиме.
– Он коса на стіні…
– А як промахнусь і по шиї?
– Йому однаково – пришиють…              
 Схопив Степан косу, розмахнувся і – чах! Біля самого носа. Якби не відхилився, то  стяв би  мені  голову. У мене волосся  їжаком стало.
– Геть звідси! – крикнув я і показав на двері.  
Обоє вмить позеленіли. Дивляться один  на одного, мов паралізовані.
– Д-до-пилися, д-до білої горячки, застукотів зубами Іван.
– Ага, до-до чортиків, – кивнув Степан.
– Тримаймося купи.
 Пліч-о-пліч, не озираючись, рушили вони до виходу, а там, не витримали і з криком, збивши двері з петель, розбіглися.
 Зійшлися жінка, сусіди, односельчани. Набралося люду чимало. Хто голосить, хто шепоче, хто спльовує. Вмовили участкового Кадубного – такий, що в пекло полізе. Піднявся участковий на драбину і ножем по мотузку – раз! А я щоб не гримнутись, схопив його міцно в обійми. Так ми вдвох і впали з драбини. Кругом паніка, біля виходу давка, ґвалт такий, що на третє село чути… Зосталися втрьох: я, жінка, Кадубний.  Біля участкового стояти неможливо, дихнути нічим – бідака від моїх обіймів наклав в штани. Проте тримається, береться за протокол –   хуліганку вішає. Жінка йому приховану в коморі  пляшку самогону тикає, а  також  сало, що його, щурі обгризли. Він здався, а заодно такого стусана мені вкатав, що я… прокинувся. Чую, дружина з усієї сили під бік гатить.
– Перестань хропіти – доходиш уже чи що?!   
  А у мене навколо шиї простирадло ковбасою замоталося, голова набрякла, мало не задавився. Дякувати  жінці, розбудила.  

ПРИДУМАВ
– Татку, що таке анекдот? – цікавиться Ігорчик.
 – Це, синку, весела коротка розповідь, дуже дотепна, яка викликає раптовий сміх. Героями анекдотів є люди або звірі, які поводяться як люди. Зрозумів?
– Ні, – відповів малюк.
– Доведеться на прикладі тобі пояснити… Зібралися звірі на квартирі у зайця. Захотілося їм морозива. Кого послати? Черепаху? Надто повільна. Вирішили стоніжку – швидко бігає. Чекають – чекають, не дочекаються. Нарешті дзвоник, у дверях – стоніжка. Дружно накинулися на неї: «Чого так довго?» – «Я ноги витирала», пояснила вона.
 Сміялися разом. Тато продовжив:
 – Мама з Наталкою, твоєю сестричкою, сидять у кімнаті. Раптом дзвоник. Я відкриваю двері, а мама з глибини кімнати питає: «Хто там?». Наталка  радісно відповідає: «Ігорчик!» – «Як ти здогадалася?» –  дивується мама. «А кіт під ліжко заховався!»
Батько сміявся, а синок не дуже, бо розповідь татка зачепила його за живе.
 Наступний анекдот був такий.
– Вихователька  у садочку  проводить урок. «Ти чому не пишеш?» – питає Ігорчика. – Він виколупав стержня з ручки і не може вставити», – відповів за нього сусід. «Нічого, прийде додому, батько йому вставить» – звучить у відповідь…
– Чому все про мене та про мене? – мало не плачучи запитав синок і додав: – А про тебе можна?
– Звичайно, можна, якщо придумаєш, –  весело відповів батько.
Увечері перед сном тато накручував будильника. Синок підійшов і запитав:
– Навіщо ти накручуєш годинника?
– Щоб не проспати на роботу.
 – Коли ти був у відрядженні, я в садок ніколи не просипав. Кожного ранку  дзвонив якийсь дядько, входив у квартиру і казав: «Я – будильник! Тупцюй шкварку в садок!»
 Батько випустив годинника з рук…

    ПІВНИК
 Ходить  Христинка у дворі з лизачком. Тримає у руці червоного півника на паличці і смачно облизує. Підходить до неї  Тарасик.
– Хочеш у м’ячика пограти? – пропонує дівчинці.
– А півника куди? – збентежується вона, бо їй справді дуже закортіло погратися з м’ячем.
– Давай я заховаю.
– А де ти його заховаєш?
– Тут, і показує пальчиком на ротик, – його ніхто не знайде.
Христинка бавиться м’ячиком, а Тарасик  стоїть, наче на варті, і тримає в ротику півника, аж щічки повипирали, тільки паличка стирчить. А желваки нечутно так і гуляють на обличчі. Награлася Христинка м’ячиком, а тоді згадала про лизачка. Підбігає до Тарасика і каже:
– Віддай мені півника.
 Тарасик чемно розкриває ротик. Дівчинка витягує голу паличку.
– А де півник? – здивовано питає.
– Не знаю, мабуть утік, – відповідає  Тарасик і стенає плечима.
–  А ти ротик відкривав?
– Ні.
– То куди ж він утік?
– Мабуть сюди заховався, – показує на животик, – послухай.
Христинка прикладає вухо.
– Ку-ку-ріку! – стишено співає Тарасик, та так вміло, ніби справді півник.
– Ой, здається співає, – піднімає  голову Христинка.
– То він з тобою прощається. Назавжди, – пояснює Тарасик. Біжить, розмахує руками і співає: «Ку-ку-ріку! Ку-ку– ріку!..».

ОБМАНУВ
 Холодний вітер здмухує з  чорних гілок срібні краплини.  На ліжку хвора бабуся. Тарасику сумно. Хочеться, щоб баба швидше одужала. Тоді вона оповідає різні історії. Знає багато цікавого. Може розказувати  кожного дня протягом усієї злючої зими.
  Тиша у кімнаті порушилася, заскрипіло ліжко. Тарасик біжить до ліжка і подає солодкувато терпкий напій із сушених яблук і груш. Баба  спирається на лікоть, другою рукою бере горнятко. П’є довго, малими ковтками. Ставить горнятко на стілець біля ліжка і каже:
 – Скоро за мною смерть прийде.
 Тарасик насторожується.
 – Бабусю, яка вона – смерть?
 – Коби я знала. Вона страшна і безжалісна.  Її  малюють з косою в руках.  А ще дуже худа, шкіра і кості і завжди голодна.
 – Я закрию двері і не пущу її.
 Куточки вуст баби розходяться, вона гладить внука по голові.
– Смерть приходить несподівано. Ніхто від неї ще не сховався і не оборонився.
 – По мене теж прийде? – з тривогою запитує.
 – Ні, – заспокоює  бабуся, – ти задужий для неї, бо молодий.
 – Бабусю, кажуть, що смерть сліпа, може не впізнає тебе? – обнадійливо промовляє.
 – Е ні, мій дорогенький, я стара, сива – не помилиться, – і приречено зітхнула.
  Повіки баби закриваються… Коли прокидається, почуває себе краще. Подіяли ліки і напій. Погляд зупинився на прим’ятій подушці, яка була покрита темними плямами.  Захвилювалася. Припіднялася з ліжка, глянула у дзеркало і вжахнулася. Обличчя було розмальоване чорним взуттєвим кремом: вуса, борода і щоки. Все волосся також пофарбоване у чорний колір. Поруч стояв Тарасик. На його руках та обличчі залишилися сліди чорного крему. Дивився щирими ясними очима.
 – Тепер вона ніколи не впізнає тебе, – промовив Тарасик.
 Бабуся розчулилася і її очі  наповнилися слізьми.       
 
ПРИГОДИ  ТАРАСИКА
Тарасик повернувся з річки весь мокрий.
 – Я заборонила тобі лізти у воду  одягненим і ловити рибу руками, – каже мама.
 – Мамусю, я був роздягнений і ловив рибу штанами, – виправдовується Тарасик.

     ВИСТАЧИТЬ
– З допомогою чисел можна порахувати будинки вздовж вулиці, дерева в лісі, зірки в небі, – пояснює вчителька і поглядом обводить клас. До ста почне рахувати Тарасик.
 – Що саме?
 – Те, що тобі найбільше подобається.
 – Можна вареники?
 – Гаразд.
– Один, два, три, чотири, п’ять… п'ятнадцять, шістнадцять… – нараз замовк.
– Далі, – просить вчителька.
– Сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, – через силу промовляє  учень.– Все, вистачить, – і зітхнув.
– Чому? – поцікавилася вчителька.
– Я більше  не з’їм вареників, – сумно відповів Тарасик.
Станіслав Гринда