Субота, 18.11.2017, 10:15
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Серпень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2013 » Серпень » 1 » ДАЙДЖЕСТ
10:33
ДАЙДЖЕСТ
Тверда сила РПЦ

На урочистостях, присвячених Хрещенню Русі, Російська православна церква виступає інструментом силової політики Москви. Ні церква, ні влада не прагнуть зробити річницю приводом згадати про спільне минуле з Україною і Білоруссю.

У трьох країнах – у Росії, Україні й Білорусі – пишно святкують 1025-річчя Хрещення Русі. Дата не надто кругла, але чому б і ні.
Мешканцям колишнього СРСР не зашкодить нагадування про їхнє  спільне духовне і культурне коріння. Сусіди повинні жити дружно. Та й не тільки сусіди.
Після розпаду Британської імперії церква Англії зуміла зберегти Англіканську співдружність на неосяжних імперських просторах від Австралії до Африки та Америки, і нікому від цього не стало гірше. Навпаки, в постколоніальному світі, що буяє конфліктами, Співдружність зіграла заспокійливу роль. Більше того, вона виявилася тією «м’якою силою», яка допомогла колишній метрополії зберегти свій культурний вплив. Ось і Російська православна церква, канонічна територія якої поширюється і на Україну, і на Білорусію, намагається виступати в такій ролі. Питання в тому, наскільки у неї це виходить.
Найперше, «м’яка сила» виключає примус. Це політики можуть мірятися політичними м'язами, «м’яка сила» надихає своїм прикладом. Однак у тій же Україні РПЦ аж ніяк не сприймається як приклад. Принаймні, об’єднувачем православ’я вона українцям не здається, скоріше навпаки. В силу історичних обставин в країні існують три православні церкви – церква Київського патріархату, Автокефальна церква і церква патріархату Московського. Остання найбільша, але вона не робить якихось реальних кроків до примирення й об’єднання, виставляючи «розкольникам» свідомо неприйнятну умову – покаятися і вступити у її ряди. Тому в патріархові Кирилу значна частина українців (причому зовсім не обов'язково націоналістів) бачить жорсткого церковного політика, який будь-якими засобами переслідує свої цілі. І не вірить його словам про «одну хрещальну купель», «святу Русь» та інші символи єдності. Ось і на нинішніх урочистостях він нізащо не бажає опинитися поряд з главами інших українських церков. Ті святкують річницю Хрещення Русі окремо.
Є й інша річ, крім церковної політики, яка змушує сумніватися в РПЦ як у «м’якій силі». Це її міцний альянс з російською владою. Можуть заперечити – церква Англії і зовсім державна, але це їй не заважає залишатися провідником духовного і культурного впливу в колишній імперії. У тому й річ, що займається вона цим незалежно від держави. На Ламбертських конференціях Англіканської співдружності мова ніколи не заходить про світську політику, там вирішуються суто релігійні питання. Іноді ці питання вирішити вкрай складно, ліберали не знаходять розуміння з консерваторами з таких питань, як висвячування жінок і тим більше відношення до гомосексуалізму, але діалог продовжується і зв’язки не рвуться. Однак важко собі уявити духовного лідера Співдружності архієпископа Кентерберійського, який на прохання британського прем’єра схиляв б якогось африканського єпископа до участі в політичних інтригах.
Ні про яку незалежність РПЦ від влади на нинішніх урочистостях не може бути й мови. Патріарх Кирило «супроводжує» президента Путіна під час його візиту до Києва. І це газетне кліше в даному випадку абсолютно відповідає реальності.
Він супроводжує його так само, як і інші члени делегації, що відповідають за інші питання, і перш за все за питання енергетичної співпраці. Ні для кого не секрет, що в Києві президент Путін спробує в черговий раз схилити президента Януковича до співпраці з Митним союзом і застерегти від надмірного захоплення небезпечними ідеями європейської інтеграції. В якості головного аргументу російсько-української дружби використовується, як звичайно, аргумент газовий. Хочете отримувати дешевий газ – дружіть з нами. Не хочете – воля ваша. Тільки від європейців натомість нічого не чекайте. Такого роду політичні ігри нікого не дивують, в тому числі і європейців, які й самі стикалися з «газовим шантажем». Питання в іншому. Яке відношення до цієї силової політики мають розмови про «святу Русь»? Вони виступають в кращому випадку як димова завіса при проведенні спецоперації. Напрошується й інше порівняння. На урочистостях, присвячених Хрещенню Русі, російська влада виступає в якості «злого слідчого», а РПЦ – в якості «доброго». Але ніяк не агента «м'якої сили».
Ситуація з Білорусією інша. Президентові Лукашенку європейської інтеграції ніхто не пропонує, і втрачати йому особливо нічого. Тому Москві в цьому сенсі тиснути на нього не треба, але він теж не ликом шитий і не проти поторгуватися. Будучи «православним атеїстом", як він сам себе любить називати в хвилину одкровення, Лукашенко холоднокровно розігрує релігійну карту. У нього і з Ватиканом непогані відносини, а з патріархом Кирилом і того краще. Тому урочистості в Києві для нього ще один привід виторгувати для себе найкращі умови для участі в «дружбі слов’янських народів».
Претензії РПЦ на те, щоб виступити на цих урочистостях в якості «м’якої сили», не мають під собою підстав. Вона грає роль слухняного інструмента, одного з багатьох, за допомогою яких російська влада намагається навести порядок, вірніше, те, що вона під ним розуміє, на пострадянському просторі. Тобто шляхом політичного пресингу утримати його від дезінтеграції. Однак чим грубіші такі зусилля, тим більше протидії вони зустрічають.
Як показує історія, силова інтеграція часто призводить до протилежних результатів, у всякому разі, відцентрові сили приборкати не допомагає. Якби РПЦ дійсно зуміла зіграти на цьому просторі роль «м’якої сили», можливо, вони б зменшилися.
Те, що слов’янські народи мають спільні духовні та культурні витоки, могло б сприяти нормальним відносинам між ними. Але для цього РПЦ довелося б виступити в якості нейтрального незалежного посередника, здатного згладжувати гострі кути і знімати протиріччя між Москвою та іншими столицями. І тоді 1025-та річниця Хрещення Русі з пишного формального заходу, за фасадом якого ховаються жорсткі політичні ігри, стала б приводом дійсно згадати про спільне минуле. Як стали б ними  багато інших спільних дат. Але поки ні РПЦ, ні, головне, Москва явно не прагнуть цього.
Борис ФАЛІКОВ,
Газета.ru
Переглядів: 301 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]