Подолати аутизм: місія складна, але здійсненна
Улаштувавшись за низеньким столиком, озброївшись ножицями, кольоровим папером та клеєм, дорослі й діти зосереджено майструють. Клаптик до клаптика, блискітка до блискітки – і ось на папері з’являється справжня казкова ялинка. Так у «Світанку», громадській організації, що підтримує дітей із аутизмом, минають зимові свята.
Втім, невеличке свято у цих стінах вирує кожної суботи: батьки з усієї Івано-Франківщини разом з дітлахами поспішають у «Світанок», щоб гуртом провести кілька годин, поспілкуватися, отримати пораду, знайти вірне дружнє плече. Адже проблеми сімей, що виховують аутичну дитину, сторонній людині зрозуміти вкрай важко. У «Світанку» дітлахи знаходять компанію до гри, батьки – цінний досвід та підтримку людей, яким не з чуток відомо про всі клопоти та турботи тих, хто колись почув для свого малюка діагноз «аутизм».
Шлях до «Світанку»
Аби отримати свій подарунок, Наталочка розказує спеціально підготовлений до цієї нагоди вірш. Трішки запинається, плутає слова, але поряд мама – допомагає, підбадьорює. Коли заповітний пакуночок з дарунком опиняться в маленьких долоньках, дівчинка ледь помітно усміхається.
Сьогодні Наталочка майже без сторонньої допомоги декламує завчені рими, жваво бавиться з іншими дітлахами та навіть здобуває середню освіту (щоправда, у приватного педагога). Але коли вісім років тому батьки вперше почули від лікарів ще не зрозуміле тоді слово «аутизм» – діагноз для своєї дочки, здавалося, цього не станеться ніколи.
«Спочатку вона взагалі ні на що не реагувала, – пригадує мама дівчинки, одна з засновниць «Світанку» Леся Заулична. – Не дивилася в очі, не брала за руку, навіть торкатися до себе забороняла».
Наталочка цілими днями кроками міряла квартиру від стіни до стіни, ні до кого не озиваючись, не помічала нічого довкруги. Дитина була мовби відгороджена від світу стіною з матового скла. Вперше вона подала мамі руку у чотири роки. Для цього Лесі довелося майже тиждень бігати поруч з Наталею її маршрутами, стрибати разом з нею на канапу та повторювати за нею геть усі дії. Саме так психологи радять налагоджувати з дитиною-аутистом контакт. Спрацювало. На п’ятий день дівчинка помітила, що поруч з нею є ще хтось і подала мамі руку. Радощам батьків не було меж: їх прийняли.
Так минули перші Наталчині чотири роки життя, коли весь світ дівчинки, а разом з нею і її батьків, обмежувався стінами їхньої квартири. Весь цей час батьки були впевнені – у дівчинки глухота. Такий діагноз встановили місцеві лікарі. Проте, якось потрапивши на прийом до львівських фахівців, батьки почули діаметрально протилежне – у Наталочки ідеальний, практично музикальний слух.
За цю новину Зауличні вхопилися, як за рятівну соломинку. Вирішили не здаватися. Спочатку були десятки знахарів, бабки-цілительки та шептуни. Не допомагало. Спробували таблетки, але дитині ставало від них тільки гірше. Згодом виявилося: препарат навіть не пройшов належну перевірку. Розчарування, знову пошуки…
Та в якийсь момент, остаточно стомлені пошуками неіснуючої «чарівної пілюлі», батьки зрозуміли: вони лише гають безцінний час. Шукати когось чи щось, що миттєво допоможе, немає сенсу. Треба робити це «щось» самотужки і просто зараз. Зауличним пощастило зустрітися з такими ж, як і вони, батьками особливих діток, знайти небайдужого педагога. Так чотири роки тому в Івано-Франківську була створена громадська організація «Світанок».
«У сучасному світі є багато інформації про «чудодійні» методи лікування аутизму. Дуже важко не розгубитися і знайти достовірну інформацію, яка дійсно допоможе дитині, – розповідає про головну мету організації Леся Заулична. – Ми намагаємось поділитися досвідом з батьками, які ще в пошуку порятунку для своїх діток, підказати їм шлях, який ми вже проходили».
У «Світанку» батьки отримують не лише інформаційну, а й моральну підтримку. Тут їх переконують, що може бути світло в кінці тунелю. Адже батькам, які почули, що у їхньої дитини аутизм, особливо спочатку важко орієнтуватися в ситуації. Далеко не кожен спроможний у цей момент мобілізуватися й розпочати боротьбу за майбутнє своєї дитини з самого початку.
Діти у «Світанку», своєю чергою, отримують необхідне живе спілкування з ровесниками. Адже навіть найуважніші батьки не в змозі замінити дитячий колектив.
Не гайнувати час
«Цим дітям важко адаптуватися до нашого світу, – розповідає голова «Світанку», психолог Анастасія Голинська. – В кожної дитини якісь свої відхилення. Головних є три: порушення мови (це коли дитина або взагалі не говорить, або просто щось повторює, не використовуючи мову для комунікації), стереотипна поведінка і основне – їм важко соціалізуватися».
Усі три симптоми Настя ідентифікувала у свого сина, коли йому виповнилося півтора року. Тоді мама тривалий час топтала стежину у всеможливі лікарняні кабінети, чула різні діагнози (у точу числі й підозра на глухоту), пробувала лікування пігулками. А коли хлопчику виповнилось два з половиною роки, лікування, що все більше нагадувало ходіння по муках, батьки вирішили замінити інтенсивними заняттями, почали самостійно вивчати методики терапії. Саме завдяки цьому сьогодні хлопчина вчиться у другому класі звичайної загальноосвітньої школи. І хоч деякі вади у дитини залишились, основний бар’єр у спілкуванні, мові та стереотипній поведінці вдалося подолати.
«Головне – це час, і він у ваших руках, – звертається до усіх батьків дітей із аутизмом Анастасія Голинська. – До нас у центр регулярно приводять дітей, яким 5-6 років, зі словами: «Нам скоро в школу, допоможіть, ми не розуміємо, що робити». І я дивлюся на цих дітей і думаю: «Панове батьки, ну де ж ви були всі ці роки? Чому, мов страуси, ви «ховали голову в пісок» і не визнавали проблеми?».
За словами Анастасії, якщо починати спеціальні заняття з дітьми-аутистами в 2-3 роки, у них є шанс в 60 відсотків на успішну соціалізацію. У 4-5 років – тільки 30 відсотків. І майже не залишається шансів після 6 років.
«Не бійтеся клейма хворої дитини, бійтеся втратити шанс для неї!», – твердо закликає батьків голова «Світанку». І запевняє: у цій громадській організації завжди чекають на них та на їхніх діток.
У лютому у центрі планують організувати дитячий табір у селі Заріччя. Батьки дуже просять приєднатися до них усіх бажаючих волонтерів – просто добрих людей.
Оксана Глушкевич
|
