Sine ira et studio
«Без гніву та упередженості»
Осінь 1683 року для Європи була неспокійною, але щасливою – Відень вистояв! У нашому місті ця подія відгукнулася і радістю, і смутком водночас.
Тиск турків наприкінці XVII ст. на Європу настільки посилився, що Османська імперія вирішила взагалі поглинути християнський світ. У 1683 році більш ніж стотисячна турецька армія під командуванням Кара Мустафи, оточивши Відень, реально загрожувала поневоленню всієї Європи. Цій експансії протистояли європейські правителі, народи і держави, а також Ватикан. До стін оточеної столиці Австрії звідусіль стікались військові загони. 12 вересня об’єднана європейська армія розгромила турків. Місто було врятовано.
Турецькій навалі чинили опір австрійці, німці, чехи, угорці, словаки, литовці. Найбільшою була армія польського короля Яна Собеського. Частина армії формувалася на Прикарпатті. Так на дві третини вона складалась з українців! У її складі були полки запорізьких козаків під командуванням кошового С.Гоголя, багато тисяч стрільців, рекрутовані селяни із Галичини та Волині, дрібні шляхтичі.
Один із них, Юрій Кульчицький (уродженець с.Кульчинці теперішнього Самбірського району, Львівщина, 1640-1692 рр.), переодягнений у турецький одяг двічі переходив через лінію облоги, приніс оборонцям міста погоджену схему синхронізації світлових сигналів та план нападу на турків. Саме йому було віддано найвищі почесті, названо героєм Відня і подаровано цілий обоз із невідомими чорними зернами. Згодом Юрій Кульчицький організував в місті кав’ярню.
Військова операція під Віднем – важлива подія загальноєвропейського масштабу в цілому та для подальшої історії багатьох держав і народів зокрема, які по-своєму висвітлюють її значення та роль в битві тих чи інших військових формувань. Свідченням цього – праці істориків, які возвеличують одних та забувають згадати інших; грандіозне батальне полотно італійського художника Мартіно Альтамонте «Бій з турками під Віднем» (тривалий час експонується в Олеському замку) та ін.
Воював під Віднем і там загинув молодий королівський ротмістр Станіслав Потоцький. Безстрашна і грізна кавалерія постійно атакувала, привертаючи увагу й відволікаючи на себе основні сили супротивника. Мета – висока, ціна – така ж: багато вбитих, серед них – юний шляхтич. За одними відомостями йому відірвало голову турецьким ядром, за іншими – він отримав смертельний удар шаблею. Тіло Станіслава було забальзамовано для відправлення додому, а серце і нутрощі урочисто поховані у костелі отців Францисканців (родинна усипальниця Габсбургів) там у Відні. В місті його імені було оголошено жалобу. Захоронили Станіслава в центральній крипті колегіального костелу Непорочного зачаття Діви Марії, Андрія і Станіслава, започаткувавши родинну усипальницю родини Потоцьких.
Свідченням цього є і меморіальна дошка в нашому місті (Музей мистецтв Прикарпаття, західний фасад).
Ось її текст:
Цю пам’ятну таблицю заклали мешканці Станіславова дня 12 вересня 1883 року в двохсотлітню річницю Віденської відсічі королем Яном ІІІ
в ознаменування Станіслава Потоцького, який з гусарським знаменом свого батька Андрія Потоцького – краківського каштеляна, намісника Польщі –
в часах походу на Відень віце-короля, засновника міста Станиславова,
кинувшись на перший спалах розпочатої на правому крилі битви, загинув 12 вересня 1683 року
геройською смертю в обороні християнства.
Початково було дві дошки – українською і польською мовами. Розміщались вони на головному фасаді. При проведенні відновлювальних робіт до 250-річчя зняття віденської блокади (у 1933 р.) польську дошку помістили чомусь на боковому західному фасаді поміж другим і третім контрфорсами, а українську... знищили!
І тепер в нашому українському місті не своя історична пам’ятка є, але немає своєї. Настав час її відновити!
Відновлена історична справедливість спонукатиме подальший розвиток призабутої, понищеної і майже відсутньої теми історизму в нашому досить-таки старому місті, яке за свою 350-річну історію пережило не одну трагічну і величну подію. Не тільки Відень вистояв перед турками, але й Станиславів також! І не менш героїчно. Було це в 1676 році, коли станиславівська твердиня ціною великих жертв та зусиль перегородила шлях туркам на захід, витримала облогу та зупинила страшну навалу бусурман. В наступному 2013 році сповниться 330 років від часу тієї знаменної Віденської битви і, напевно, добре буде згадати про цю відому подію, прочитавши текст як польською, так і українською!
Найглибший слід в історії міста залишила Австрія. Саме в цей період Станиславів постав у його сучасному плануванні та сприйнятті. Ідентифікація всього, що створено в місті до 1939 року, вказує, що це не тільки польське і українське, а в більшій мірі австрійське. Нещодавно було відновлено у центрі міста табличку назви вулиці ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (1895-1948 рр.), але чи багато з нас знають, де вона і хто він!? Місто і його громадськість – складний організм, який повинен розвиватися органічно та поєднувати непоєднуване – минуле, сьогодення і, головне, майбутнє. Наше місто часто називають: європейське, ідеальне для проживання, комфортне… Тож пам’ятаймо, хто творив, захищав і дбав про нього. І не любіть його, як булку з маслом, а будьте завжди у нього закоханими і бережіть його.
В минулому українці були не статистам, а активними учасниками загальноєвропейських історичних процесів та безпосередніми творцями культурних цінностей. Прагнімо цього і сьогодні.
Івано-Франківська туристсько-краєзнавча спілка ініціює відновлення історичної пам’ятки та запрошує всіх небайдужих до обговорення цієї теми. Свої пропозиції надсилайте на адресу: м. Івано-Франківськ, вул. Низова, 2, а/с №220.
Володимир УСТИНСЬКИЙ
Стаття підготовлена за матеріалами:
краєзнавця М.Мицана,
ГО «Івано-Франківська туристсько-краєзнавча спілка»
|
