У наш час агітувати за здоровий спосіб життя особливо не доводиться. В обласному центрі зареєстровані десятки спортивних клубів та федерацій, які культивують найрізноманітніші види спорту. А ще якихось сто років тому все було по-іншому. Паростки спортового життя в місті пробивали собі дорогу вкрай важко…
Спортові прем’єри Станиславова
Спершу були танці
Початки спортивного руху в Європі припадають на середину ХІХ століття. У 1859 році в Греції відбулася перша після довгої перерви національна олімпіада. В східно-європейських країнах, що входили до складу Австро-Угорської імперії, провісниками майбутніх спортивних клубів стали організації «соколів». Перший «Сокіл» заснували 1862 р. в Празі. В столиці Галичини – Львові однойменне товариство було утворено поляками в 1867 р. В повітовому Станиславові – майже на півтора десятки років пізніше, у 1884-му.
Ініціатором утворення станиславівського «Сокола» виступив професор реальної школи Францішек Мяжий. 16 серпня 1884 року статут організації було зареєстровано галицьким намісництвом у Львові і вона розпочала свою діяльність. Заняття відбувалися в гімнастичній залі реальної школи (нині це стоматкорпус медуніверситету на вул. Незалежності, 17).
У вересні 1895 року польський «Сокіл» отримав власне помешкання на площі Міцкевича (тепер це обласна дитяча бібліотека). Гімнастична зала зайнята 57 годин на тиждень, – читаємо у звіті керівництва «Сокола» за 1904 рік. Її двері відчинялися о пів на восьму ранку і зачинялися о пів на дев’яту вечора. Одночасно тут займалося 26 членів товариства. Окрім того, зал слугував для проведення уроків тіловиховання серед учнівської молоді, працювала гімнастична школа. Серед заходів, які часто проводило товариство, були... танці. Як вважалося, вони також сприяли оздоровленню організму.
З 1894 року у Львові, а з 1902 року і в нашому місті провадив свою діяльність український «Сокіл».
Майданчик для рухливих забав
Стіни маломісткої зали не могли сприяти широкому розвою спорту, а майдану для ігор в місті не було. Нарешті в 1907 року міська Каса Ощадності закупила 10-моргову ділянку землі (приблизно 6 гектарів) для облаштування т. зв. парку для рухливих забав – нині це територія стадіону «Рух». Упорядкування парку здійснювалося під наглядом гімназійних вчителів гімнастики. Наступної весни він був переданий для ігор і забав молоді.
Наприкінці того ж таки 1908 року ініціативні мешканці міста утворили першу суто спортивну організацію – Станиславівський клуб спортовий «Ревера». 18 березня 1909-го його статут був затверджений галицьким намісництвом, що дало змогу розпочати діяльність. На перших порах в клубі працювала лише одна секція – футбольна, очолювана Людвігом Преговським. Наприкінці червня – початку липня копуни «Ревери» провели два матчі з дублерами львівського клубу «Чарні» (1:4 і 1:3), від яких і веде відлік прикарпатський футбол.
У 1909 році атлети «Ревери» взяли участь у легкоатлетичних змаганнях у Стрию. В їх програму входив біг на 100 метрів, метання диска і списа, а також стрибки в довжину. В кожній з дисциплін було по 3-4 учасники. Для прикладу, результат переможця на 100-метрівці станиславівця Барткевича склав 13,4 секунди.
Конфлікт
Та вже наступного, 1910 року довкола боїска (стадіону) Каси Ощадності розгорівся гучний конфлікт. Дирекція закладу цілковито віддала його до ужитку «Соколу» – у вихідні і свята, а також у будні після 6-ї вечора. Не маючи змоги проводити заняття, «Ревера», по суті, припинила свою діяльність.
У серпні 1913 року в місті закладено Станиславівський клуб спортовий «Маратон». Що цікаво, очолила його жінка. Можливості клубу були невеликими. Відтак у квітні 1914 р. збори членів вирішили змінити назву на «Ревера». В клубі було три футбольні команди, створено колярський (велосипедний) відділ, а в міру зголошень і фінансування планувалося створити секції легкої атлетики, туристичну та лещатарську.
У 1914 році «Ревера» долучилася до перших у краї футбольних змагань – чемпіонату Галичини. За результатами кваліфікаційних ігор її зарахували до ІІ класу (в першому були представлені тільки Львів і Краків). Перше коло команда завершила на другій позиції.
На момент відродження «Ревери» конфлікт зі стадіоном було вичерпано, оскільки «Сокіл» звів власне боїско «при дорозі до Лисця». Його відкрили у 1914 році. Вирізнялася споруда імпровізованими трибунами на природньому схилі та наявністю легкоатлетичних секторів. Нині це стадіон «Наука» ПНУ ім. В.Стефаника.
У липні 1914-го розгорілася Перша світова війна. Станиславів опинився у прифронтовій смузі, кілька разів переходячи з рук у руки супротивників. Спорт в місті занепав. Сумним є те, що так старанно утримуване боїско Каси Ощадності (воно залишалося головним у місті) перетворилося на пасовисько та сміттярку, – писав «Кур’єр станиславовський» восени 1918 року.
Зламана тичка
В мирне русло життя повернулося лише у 1921 році. Втомлена багаторічним лихоліттям молодь окупувала всі спортивні майданчики. Один за одним постають нові спортивні клуби – «Гакоах», «Йордан», «Бистриця», АЗС. Але... Прикро, що всі наші клуби зосередилися лише на футболі, – відзначає «Кур’єр станиславовський». Всупереч тенденціям діяв лише «Сокіл», де було утворено легкоатлетичну секцію.
Щоб порушити гегемонію копаного м’яча, у травні 1922 року «Кур’єр станиславовський» сповіщає про організацію першого пробігу вулицями воєводського міста. Легкоатлетичний забіг планувалося провести в червні, та захід відбувся лише 8 жовтня.
У 10 годині ранку у приміщенні «Сокола» з’явилося дев’ять спортсменів. Кожного оглянув лікар. Об 11-й автомобілем їх доправили на старт, який дали біля Дирекції колій (нині будинок суду на Грюнвальдській). Дистанція пробігу складала 3 000 метрів. Попереду бігунів їхали роверисти, які сповіщали про наближення спортсменів. Публіці рушати з місця не дозволялося. На контрольних пунктах стояли солдати.
На фініші, який містився на вулиці Липовій (сучасна Шевченка), бігунів чекала багаточисленна публіка. З результатом 11 хв. 40 сек. першим прибув Максимович з «Сокола». Він на 20 секунд обійшов «гакоахівця» Фішбаха.
Продовжилися легкоатлетичні змагання на стадіоні «Сокіл». Там відбулися біг на 100 метрів, стрибки у висоту та довжину, а також метання списа. У планах організаторів були ще стрибки з жердиною, та вони не відбулися «з поводу зламання тички», а запасної не було...
Олімпійський кінь
У червні 1922-го станиславівська публіка була заінтригована повідомленням про проведенням на боїску Каси Ощадності… регбійного поєдинку, в якому зійдуться дві команди «Гакоаху». Як з’ясувалося згодом, йшлося про гандбол. Причому, жіночий. Команди складалися з семи спортсменок. Прем’єрний поєдинок приніс нічию – 1:1 (голами відзначилися панянки Шьохтер і Геллерінг).
Того року в парку Ромашкана (частина сучасного парку ім. Шевченка) введено у дію тенісні корти, що дало поштовх до освоєння нової гри. Розквартирований поруч 6-й полк уланів регулярно розважав публіку кінними забавами. Правда, не обходилося без курйозів. Організація нижче всякої критики, тор болотистий, зібрали гроші за сидячі місця, яких не було – читаємо один з відгуків.
У 1924 році Польща, до складу якої після війни увійшла Галичина, готувалася до перших в своїй історіі Олімпійських ігор. В змаганнях з кінного спорту мав взяти участь ротмістер Суський з 6-го полку уланів. «Він виступатиме на службовому коні на кличку Генерал поручника Завілінського, – читаємо повідомлення у пресі. – Цього коня станиславівці бачили у різних конкурсах. Генерал завжди посідає перші місця».
Популярними на початку минулого століття були також вело- та мотоперегони. Ще у 1910 році «Ревера» планувала організацію таких змагань за маршрутом Станиславів – Надвірна (майже 40 км). Тільки от чи відбулася вона, ми не відаємо. Час від часу до міста навідувалися борці та боксери, які проводили показові виступи… Взимку спортсмени вирушали до Ворохти, яка ще за часів Австро-Угорщини зажила слави лижного центру.
Спорт чи корови?
У 1920-х роках по всій Польщі стали зводити сучасні стадіони з критими трибунами для глядачів. Головним спортивним осередком у нашому місті, як зазначалося, був майданчик Каси Ощадності. Ця організація мала інші завдання, аніж розвиток спорту. Відтак постало питання з пошуком місця для стадіону.
У 1923 році «Ревера» готувалася відзначити своє 15-ліття. Урочистості з цієї нагоди планувалося провести на новій арені. Місце під будову мав виділити магістрат. Однак рішення можновладців розчарувало спортивних функціонерів. Ділянка, на яку вони претендували (в районі сучасних вулиць Петлюри-Сорохтея), отримала в’язниця… під пасовисько. «Отцям міста варто задуматися, що більш потрібно – пасовисько для корів чи стадіон для молоді? В’язниця є виправним закладом, а боїско – виховним», – писали «реверівці» у листі до міської влади. Однак почутими не були…
Побудову трибуни було розпочато лише у 1927 році після того, як магістрат домовився з Касою Ощадності про виділення їй іншої ділянки. Кошти збирали усім миром. Цікаво, що основою для майбутньої споруди став… рестораційний павільйон, перенесений з сусіднього парку. В ньому облаштували роздягальні.
Коли будівництво трибуни завершили, Каса Ощадності… відмовилася від планів обміну ділянки на іншу, через що розбудова спортивного містечка (обладнання легкоатлетичних секторів та майданчиків для ігор) знову заштопорилася. Лише згодом сторони таки досягли згоди про спільне використання стадіону.
Володимир ГОРОЩАК
|
