Ярослав ТАЙЛІХ:
«Знаходячись далеко, добре розумієш, що немає такого повітря, як у Франківську в травні, коли цвіте бузок…»
Ярославу Тайліху був неповний тридцять один рік, коли у березні 1990-го на сесії Івано-Франківської міської ради першого демократичного скликання 114-ма голосами із 150 його обрали головою міськради. Це був наймолодший на той час в Україні міський голова, донедавна аспірант інституту нафти і газу. Сьогодні Ярослав Володимирович мешкає з сім’єю в США і, незважаючи на зайнятість, погодився відповісти через електронну пошту на запитання «Західного кур’єра».
– Пане Ярославе, чи сумуєте за Івано-Франківськом? Як часто вдається приїжджати?
– Приїжджати вдається не так часто, як би того хотілося. Останній раз був три роки тому. Були плани приїхати цього року разом з молодшими дітьми і показати їм Україну, яку вони не знають. Але у нас поповнення в сім’ї – народилася внучка Маруся. Треба присвятити час для неї, i поїздка відкладається, мабуть, на рік.
За Франківськом, звичайно, сумую. Знаходячись далеко, добре розумієш, що немає такого повітря, як у Франківську в травні, коли цвіте бузок, ніде так не шелестить листя восени, як у нас в парку, і ніде немає такої смачної води, як із того джерела біля озера. Це як у тій старій приказці: "Можна забрати чоловіка з Франківська, а от Франківськ iз нього – ніколи”.
– У 1990-му році ви стали наймолодшим міським головою в Україні. Що відчували тоді – можете пригадати?
– Я був обраний головою Івано-Франківської міськради. Це вже потім Верховна Рада прийняла зміни і об’єднала посади голови ради i виконкому.
Першими відчуттями були радість і гордість за франківчан – адже десятиліттями на виборах перемагав "блок комуністів і безпартійних” з більш як 90 відсотками голосів. Уперше пройшли більш-менш чесні вибори, і результат показав, наскільки люди були готові до змін. Коли стало зрозуміло, що ми перемогли, прийшло відчуття відповідальності. Почали створювати комісії при міському Русі, обговорювали подальші дії, розробляли стратегії управління. Звичайно, був і страх: адже перемога була локальною, обмеженою декількома областями, в центрі далі керувала КПРС.
Також не хотілося, щоб це перетворилося у фарс. Про це мало хто пам’ятає, але на зборах Руху мене зобов’язали висунути на посаду голови виконкому одного львів’янина. Я зустрівся з тим чоловіком, і він, дивлячись мені в очі, цілком серйозно заявив, що володіє екстрасенсорними можливостями і буде їх використовувати на благо міста.
Тобто, загалом відчуття були змішані, єдине, що було непохитне, – це віра в те, що все це робиться для того, щоб Україна стала вільною і самостійною.
– З вашим іменем багато хто пов’язує такий собі політичний і культурологічний прорив Івано-Франківська. Що ви думаєте з цього приводу?
– Я б не називав це проривом, просто час був такий. Адже сталися дві важливі речі: перше, з’явилася свобода в обговоренні тем, раніше заборонених. Другим було те, що почали з’являтися або відроджуватися громадські організації і об’єднання для досягнення різних завдань. Таких, як проведення мистецьких, спортивних, ремісничих фестивалів. Чи об’єднання колишніх гімназистів для відродження української гімназії в Івано-Франківську. Це надзвичайно важливо, бо без такого руху знизу громадянське суспільство неможливе.
Після десятиліть вибору між "Прикарпатською правдою” і "Комсомольським прапором” дуже хотілося, щоб місто мало власну газету, міське телебачення.
Дуже хотілося, щоб люди, а особливо діти, дізнались більше про інші країни та їхню культуру. Тому ми використовували можливість запросити до нас учителів та волонтерів з-за кордону, попросити українські організації з Канади, Америки, Австралії навести контакти з містами зарубіжних країн.
– Що прагнули зробити на посаді міського голови і що, на вашу думку, вдалося вам зробити в місті?
– Враховуючи ситуацію, перш за все, ми прагнули підняти синьо-жовті прапори і прибрати символи комуністичного режиму, що кололи очі на кожному кроці. Сьогодні, можливо, це здається не так важко, але тоді у вікна міськвиконкому летіли гранати. Важливо те, що за нами йшли інші, і незабаром синьо-жовтий прапор замайорів у Києві.
Мені часто різні люди дорікали, що не треба було демонтувати пам’ятник Леніну, що це, мовляв, як не крути, наша історія. Можливо і так, якби це був просто пам’ятник, а не місце, куди десятиліттями двічі на рік водили людей і примушували кричати "ура”.
Звичайно, місто – живий організм і потребує щоденної роботи. У 90-му місто не мало діючого сміттєзвалища, і це була перша нагальна проблема, яку треба було вирішувати. Було багато інших проблем, і вони вирішувались, бо з допомогою депутатського корпусу у міськвиконкомі вдалося зібрати команду мудрих, професійних і відданих справі людей, котрі працювали на совість. Навмисно не згадую прізвищ, але хочу сказати, що пам’ятаю всіх і глибоко вдячний кожному, хто підставив плече і працював для міста.
А задоволений найбільше тим, що за чотири роки з 1990 по 1994 в місті було відкрито чотири нових школи.
– Які пріоритети бачили перед собою, будучи міським головою? Що найважче було в роботі?
– Ситуація була такою, що одна держава розвалювалася, а друга лишень починала ставати на ноги, тому сподіватись на планомірну роботу та бюджет було складно. Проте завжди намагався надати пріоритет освітнім проектам. Розумів тоді і переконаний зараз, що світ належить освіченим людям. Самому довелося повчитися в так звану "другу зміну”, тому знав, як це неправильно, і робив все можливе, щоб позбутися цього в місті. Хотілося, щоб відновлена гімназія була успішною, щоб утворювалися спеціалізовані навчальні заклади, де б талановиті діти могли здобути добру освіту.
Якщо говорити про те, що було найважче в роботі, то це, звичайно, прийом з особистих питань. Дуже важке відчуття, коли люди приходять з реальними nроблемами, а ти далеко не завжди можеш допомогти.
– Чи прослідковуєте, як розвивається наше місто?
– Звичайно, намагаюся слідкувати за подіями в Івано-Франківську і в Україні. Завдяки Інтернету це зробити сьогодні набагато легше, аніж було ще років з десять тому. Намагаюся регулярно переглядати «Галичину», «Західний кур’єр», «Галицький кореспондент», «Репортер». Є ще кілька цікавих ресурсів, де новини з’являються майже в режимі реального часу. Тобто достатньо, щоб скласти загальне враження про те, що відбувається. Подобається проект «Віртуальний Івано-Франківськ», завжди використовую його, коли розповідаю комусь про моє місто. Ну, а коли вже стає зовсім прикро, можна включити собі веб-камеру «Укртелекому» і подивитись на майдан Незалежності.
– Що з погляду нинішнього дня вам хотілося б змінити в Івано-Франківську?
– У Франківську змінювати не хотілося б нічого. Це хороше, красиве місто зі своїми традиціями, яке не пробує стати чимось, чим воно не є. Звичайно, якщо збудувати ще декілька таких будинків на площі Ринок, то воно має всі шанси стати зовсім іншим містом.
Кожне місто має свої проблеми, які треба вирішувати. Часом вони здаються великими і непереборними, але, доклавши розум і руки, все можна подолати.
Один із способів вирішення проблем є вибори, і недарма в Америці конгресмени переобираються кожних два роки. Але, поряд з цим, тут дуже розвинута заангажованість людей в тих чи інших справах. Громадянське суспільство не може бути створене постановою згори, воно народжується з ініціативи людей, часто тоді, коли треба змінити щось.
Для прикладу, в штаті Нью Джерсі діє так званий Закон Меган. Була собі дівчинка на ім’я Меган, і одного дня якийсь маніяк її викрав і вбив. Батьки вирішили, що у пам’ять дівчинки зроблять все можливе, щоб таке не доводилось переживати іншим родинам. Вони створили групу зацікавлених людей, почали збирати підписи під петиціями, розгорнули активну пропаганду в засобах інформації. В результаті сенат штату змушений був реагувати і був прийнятий Закон Меган. Тепер, коли губиться дитина, поліція не чекає 24 години, а одразу активізується система повідомлення і пошук ведеться всіма силами. У багатьох випадках, цей закон проявив себе дуже ефективно.
Часом ловлю себе на думці, що з сьогоднішнім досвідом деякі речі робив би інакше, але відразу це припиняю, бо це, звичайно, маніловщина. Впевнений, однак, що до управління в місті, як і в державі в цілому, треба залучати людей з досвідом роботи в успішних суспільствах, з доброю освітою за кордоном. Якщо ми хочемо бути успішними, треба вчитися в тих, хто цього успіху вже досяг.
– Чи порівнюєте ці два світи – Америка і Україна? Які, на вашу думку, зміни повинні відбутися в Україні, щоб вона наблизилася до більш цивілізованого і демократичного суспільства?
– Добре розумію, що звідси ніяких порад я давати не маю права, тому краще скажу про те, що мені тут, в Америці, подобається.
Подобається мені, наприклад, що тут президент і парламент обираються за одним і тим же виборчим законом багато років поспіль. Після обрання вони користуються такими самими повноваженнями, як їх попередники, і нікому не приходить в голову щось змінити або підправити перед наступними виборами.
Подобається, що США і Канада – дві великі країни з подібною історією і культурою, близькою мовою, але ніхто не пробує об’єднати їх в якийсь новий союз.
Ніхто тут не приховує того, що для виборів потрібні гроші, і той, хто має їх більше, має більше можливостей на виборах. Тому прийняті закони, які строго регулюють, з яких джерел можна фінансувати кампанію, максимально можливий розмір пожертв від приватних осіб, бізнесу і великих корпорацій. Уся інформація про фінансовий стан кампанії є публічною.
Так, недавно в новинах з’явилося повідомлення, що президент Обама за лютий зібрав для своєї кампанії 45 млн. доларів. Інформація про донорів аналізується і контролюється після виборів опозицією і пресою. І якщо донор, котрий зробив великий внесок для обрання, наприклад, губернатора штату, раптом отримає великий контракт у цьому штаті – то губернатору доведеться довго і детально пояснювати, чому так сталося.
Часто можна почути, що теперішня ситуація в Україні закономірна. Ми, мовляв, переходимо від планового господарства до капіталізму і часи первинного нагромадження капіталу ніколи не були чистими чи легкими, ось, мовляв, подивіться, шо робилося в Америці – дикий Захід і таке інше. Правда полягає в тому, що за 200 років з часів дикого Заходу людство змінилося, і наука про державне управління знає, як організувати працюючу державну модель, потрібно тільки бажання застосувати ці знання в інтересах людей, а не певних груп.
Не можна знайти виправдання тому, що за два десятки років ми ще тільки на початку шляху і все ще починаємо "реформи”. Так, уряд не повинен втручатися в те, як працює бізнес чи живуть люди, але він зобов’язаний регулювати економічні і суспільні стосунки так, щоб бізнесу працювалося легше, а люди жили краще.
– Чим ви займаєтеся сьогодні? Чим живе ваша сім’я? Чи можете сказати, що ви щаслива людина?
– Живемо ми в невеличкому містечку в околицях Філядельфії… Місце тут красиве, багато зелені, і якщо захотіти, за півтори години можна бути на березі океану, або за годину – в горах, трохи подібних на Карпати, там навіть білі гриби ростуть.
Філядельфія, за американськими мірками, досить старе місто з цікавою історією і культурою. Це місце, де фактично, була створена Америка, тобто тут був підписаний договір про створення Америки. У Філядельфії є чудовий Музей Мистецтв, де постійно проходять цікаві виставки. У місті багато хороших театрів і концертних залів, куди на гастролі приїжджають митці з цілого світу.
Також тут є велика українська громада, багато українських організацій. Є великий Український Освітньо-Культурний центр з українською школою, де діти мають можливість вчитися і бути в українському товаристві.
Починаючи із студентських років, я так чи інакше мав справу з комп’ютeрами. Тому, коли приїхав до Америки, то, природньо, почав шукати роботу за спеціальністю. Тепер працюю в компанії, яка займається розробкою програмного забезпечення для фармацевтичних досліджень. Дружина працює в банку. Старша донька, Наталка, стала цього року дипломатом і їде працювати за кордон. Молодші вчаться і працюють: Христя вивчає бізнес-менеджмент і працює в малій приватній фірмі, Мартуся вивчає фармакологію і працює помічником фармацевта.
У мене чудова дружина, хороші діти, я жив і живу цікавим життям. Звичайно, я щаслива людина!
Спілкувалася Наталка СТРІЛЕЦЬ
|
