Юрій АНДРУХОВИЧ:
«Лексикон інтимних міст» – це моя найкраща книжка
Початок лютого приніс нашому земляку, відомому українському письменнику Юрію Андруховичу та шанувальникам його творчості неприємну звістку.
За підсумками річного літературного рейтингу, який проводить портал «ЛітАкцент», йому присудили антипремію „Золота булька” за нову книгу „Лексикон інтимних міст”.
У цій книзі автор розповідає 111 історій про 111 міст, які йому довелося відвідати, мандруючи світом, і пережити там приємні чи ні, але свого роду інтимні моменти. Критики назвали майже 500-сторінкове видання „автобіографічним атласом світу письменника”. Його презентація почалася 11.11.2011 р. об 11 год. 11 хв. Одночасно з нею стартували продажі книги в 111 книгарнях України.
Однак така „магія чисел” не лише не допомогла письменнику уникнути проколювання великої золотої кульки на свою адресу, а швидше навіть накликала її. „Від Юрія Андруховича чекали твору, а отримали добре пропіарену бульку, хоч і золоту”, – пояснило мотиви цієї акції, що відбулася 3 лютого у київській книгарні „Є”, інформагентство УНІАН.
Ми вирішили поцікавитися в автора, а як він сам оцінює свою нову книгу та ставиться до присудження йому такої антинагороди? Розмова, як це буває часто, вийшла на більш широкий рівень.
– Пане Юрію, як ви сприйняли цю „нагороду”?
– Я вважаю, що „Лексикон інтимних міст” – це моя найкраща книжка. Там є мозаїка певна, там є філософія, історія, культура, рок-н-рол, загалом музика і... якби все моє життя, тільки в такій-от химерній формі розкладене. І мені прикро, що ніхто з журі цього не зрозумів. Мабуть, піар-акція книжки роздратувала їх настільки, що вони вже й книжки не читали. А з іншого боку – який такий надзвичайний піар? Погралися з числами у згоді із задумом книжки? Це їх так дістало в тому журі?
Я вже звик до думки про те, що в Україні жодне журі ніколи б не дало мені якоїсь головної нагороди. Але що будуть намагатися якось в такий спосіб принизити – це було нове. Та думаю, що коли отакий паскудний час надворі, то й люди скурвлюються у відповідності до цього паскудного часу.
– Буде якась адекватна відповідь з вашого боку?
– Ні! Я, в принципі, зручний об’єкт для таких атак, тому що не відповідаю, не мщу. Я просто маю надію, що колись вже всім набридне на мене нападати і вони заспокояться.
– А, може, просто в людей були якісь більші очікування щодо „Лексикону...”?
– У людей завжди бувають якісь більші очікування... Я ж не відповідаю за очікування інших! Кожна моя книжка, як тільки з’являлася, спочатку викликала шквал блискавичних негативних рецензій. Тобто кожний мій новий текст прочитують занадто швидко і сприймають занадто поверхово. Потім минає якийсь час, ситуація заспокоюється і з’являються якісь грунтовніші речі.
У випадку з „Перверзією” колись цю межу поставила несподівано велика стаття Юрія Шевельова, який раптом у ній довів, що це видатний твір. Після чого різко переорієнтувалися поціновувачі цієї книжки в Україні.
У нас сьогодні такого Шевельова немає... І мене, власне кажучи, не стільки ця „Золота булька” засмучує, скільки той факт, що на всю націю немає нікого, хто б намагався якось уважніше все це прочитати і проаналізувати. Де робота з текстом, з усіма його смислами і шарами? У нас, на жаль, вся літературна критика звелася до розповідей про те, який був фуршет, скільки людей прийшло на презентацію, скільки продано примірників за перший тиждень. Книжкова тема в наших медіа цим обмежується. І я вже забув, коли читав серйозний аналітичний текст про літературний твір.
– Чи є у ваших творчих планах якесь масштабне монументальне полотно, яке б сподобалося всім без винятку з першого прочитання?
– Я вже переконався в тому, що всім сподобатися – неможливо. Що б я не зробив! Не намагаюсь навіть про це мріяти... І зараз про такі плани не можу сказати нічого ще й тому, що мені традиційний роман нецікавий. Нецікавий навіть на тому рівні, щоб читати чужий. То я би мав ще мучитися і писати свій власний?! (Сміється).
Та, в той же час, мені цікаво писати книжки. Я намагаюся якось розхитувати цю форму, порушувати її, маскувати роман під інші форми, жанри... Але в нас, виявляється, треба діяти в лоб. І щодалі, то стає з цим гірше. Суспільний IQ насправді дуже падає. Сприятливої читацької публіки, яка з’явилася років 10-15 тому, стає все менше. Читацька спільнота якби повернулася до таких позицій, що, мовляв, від письменника їм треба прямого ясного тексту з серії „Што дєлать?” А я в це не граюся, тому й масштабних, як ви кажете, планів не маю.
– А з чим, на вашу думку, пов’язане падіння суспільного IQ? З нинішньою владою? З засиллям шоу й серіалів на телебаченні? З повальним розростанням інтернетівських соцмереж?
– Думаю, що все по-своєму впливає на ситуацію. Але це об’єктивне явище, воно не тільки в Україні відбувається. Навіть, якщо взяти дуже таке книжне, читаюче суспільство, як німецьке, там теж відзначається падіння зацікавлень саме до художньої літератури складнішого, іновативного зразка.
Але в нас це особливо відчутно, тому що все тільки починало спинатися на ноги, а його одразу пожбурили в такі умови, де дуже тяжко пристойному хорошому літературному текстові конкурувати. Конкурувати з незліченними телевізійними шоу, з оцим усім обовванюванням, яке врешті почало давати свої результати. Якщо наприкінці 90-х ми ще не бачили, яку лоботомію здатні вчинити безкінечні серіали і телешоу, то зараз це вже спрацьовує.
Інтернет тут однозначно не оціниш, тому що, з одного боку, це все-таки платформа для вільного обміну думками. Але, з іншого боку, постійна присутність в Інтернеті тягне за собою іншу модель сприймання тексту. Текст як певна вербальність дедалі більше втрачає своє значення. Люди читають тільки, скажімо, теги і за цими тегами вибудовують своє розуміння того, про що йдеться в тексті. Тобто, в якомусь масовому вимірі об’єктивно втрачається навик до розуміння літературного тексту як такого...
Але, повторюю, не можна Інтернет в усьому звинуватити, тому що він може бути і союзником – тією платформою, де книжки обговорюються, де люди творять якісь спільноти на базі улюблених книжок чи авторів.
Ну, і, безперечно, що у нас суспільне падіння IQ посилюється ще й причинами політичного характеру.
– Ви достатньо різко останнім часом висловлюєтеся на адресу чинної влади та її окремих представників. Чи нема з її боку „наїздів”?
– Ні, нема. Думаю, передусім тому, що я так побудував своє життя. Я фактично ні в чому не дотичний до них. Не маю вразливих пунктів, як мені здається. А, втім... ще не вечір. Може, в мене є такі вразливі пункти, про які я не здогадуюсь. (Сміється)
А з іншого боку, думаю, що навіть оця „Золота булька” – це якісь там віддалені хвилі „наїзду”. Мовляв, якщо на нього не можна „наїхати” через прокуратуру, то ми на нього „наїдемо” через так званих колег-літераторів... Але, за великим рахунком, це є нормальна ідеологічна боротьба насправді. Добкін пише якогось там відкритого листа, де виключно в множині з маленької літери вживає „всі ці винничуки, андруховичі, жадани”. Жадан пише йому відповідь. Піховшек пише відповідь Жадану, захищаючи Добкіна...
– А якщо порівняти нинішню ситуацію в літературі і ту, що була в 90-х роках, скажімо, за Кучми, то коли було краще?
– За Кучми було краще, тому що влада не лізла в літпроцес і письменників не викачували в болоті. Тоді, в кожному разі, була абсолютна відкритість на літературні провокації, на неконвенційність літератури. Тепер же ж затюкують відразу. Тепер відразу звідкись виникає натовп якихось шанувальників літератури, більше схожих на обурених захисників моралі.
Оце постійне наголошування, що у них там тільки матюки, що це зграя придурків, які виключно про якісь там збоченства пишуть, нічого позитивного народові не несуть, але мають великі претензії й амбіції... Це з’явилося щойно тепер насправді. Системі треба було понад десятиліття, щоб знайти цей спосіб. Мовляв, якщо ми не можемо змусити його мовчати, то хай собі балакає, хай гавкає, а ми будемо щоразу десь там його по-своєму принижувати і дискредитувати. Непоганий вихід, як на мене, не найдурніший.
У 90-х роках можна було змиритися з тим, що поточна ситуація дуже погана, тому що це тільки початок і ми маємо перед собою майбутнє, щоб працювати і щось змінювати. Але коли 20 років минає, а все, що змінилося, то змінилося тільки на гірше, то бачиш усі перспективи заблокованими.
– А як, на ваш погляд, змінилось за ці 20 років рідне місто?
– Франківськ для мене таке місце, де відбувається перезаряджання. Після якогось виїзду за кордон провести тут якийсь час – це просто за щастя... Але в мене є таке відчуття, що в останні роки його – як, в принципі, і всі українські міста – знищив будівельний бізнес.
Ще десь на початку 2000-х років, після реконструкції в центрі, воно стало якимось таким цукерковим, таким легким для життя, приємним... А потім пішла боротьба за забудову в історичному центрі. З неї мало що вдалося, фактично нічого пристойного не збудовано. Але цьому немає кінця. Будмайданчики відкриваються знову, знову і знову... А при нашій культурі будівельних робіт – це якби тільки розмацькування грязюки по місту. І це відбилося на всьому. В людей, які весь час на цій розмацьканій грязюці живуть, поступово починають відключатися певні вимоги до якості життя. Вони дедалі більше примирюються з тим, що робиться навколо...
Словом, місто змінюється швидше, ніж змінююсь я. Я теж змінююся в гірший бік, але воно змінюється в гірший бік ще швидше... (Сміється).
Бесіду вів
Тарас ТКАЧУК
|
