Різдво без традицій – що кутя без маку. Ось тільки дотриматись їх – не кожному до снаги. Фантазії бракне, ремонту шкода та й ліньки прибирати одразу після Різдва. Тому й імітуємо свято, спотворюючи традиції на новий лад. Яка ж сучасна господиня дозволить підкинути ложку куті до натяжної стелі або застелити ковролін чи дорожезний ламінат сіном та соломою. Хоч і мета цих традицій благородна – родину об’єднати, здоров’я і достаток подарувати всім членам сім’ї.
Щоб щастя не проспати, треба йти колядувати
«Різдво – це своєрідна казка. Воно переповнене різноманітними повір’ями, символами, традиціями, – говорить завідуюча відділу фольклору та етнографії Прикарпатського навчально-методичного центру культури і туризму Стефанія Капустинська. – Це свято увібрало як християнські, так і язичницькі символи та мотиви. Але, на жаль, багато різдвяних звичаїв та повір’їв уже забуті або просто ігноруються».
Сьогодні Різдво набрало комерційного характеру. Замість відвідувати церкву, очиститись духовно, люди годинами простоюють у чергах до кас супермаркетів. Замість солом’яного дідуха ставлять кількаметрову ялинку, витрачають купу грошей, щоб прикрасити свій дім сотнями гірлянд.
«Спати цієї ночі не можна – все щастя проспиш». Господині, які цілісінький день «чаклують» над плитою, традицію ігнорують. «Ця традиція стосується дітей та молодих людей, – каже етнограф. – Пам’ятаю, як ми малими не могли дочекатись вечора, щоб уже бігти колядувати. І такий мороз деколи був, що аж носи замерзали, але ніхто на печі не грівся. А яка це радість була, коли отримували свої перші гроші. Хоча це копійки були, зате власноруч зароблені».
Нині не кожна матуся відпустить своє чадо «дерти горло за якісь там копійки». Та й не всі радо відчиняють двері квартири, коли там товпиться малеча: килим забруднять, галасу нароблять…
Після святої вечері дівчата брали ложки і бігли на сходи. Постукавши, слухали, у якій стороні залає собака, звідти і старостів чекати. А господар виходив на двір і гукав: «Морозе-морозе! Приходь до нас кутю їсти! А, не йдеш! Тоді й наше збіжжя не морозь!» Цікаво виглядатиме той пан-господар, що, вийшовши на балкон дев’ятиповерхівки, декламуватиме різдвяне послання силам природи. Та й «збіжжя» у нього – лише горщики з петуніями.
Та й кладіть калачі з ярої пшениці…
Рідкий мед, мелений мак, грецькі горіхи, родзинки... Цукати, кокосова стружка, апельсинова і лимонна цедра, банани та інша екзотика, яку ще здатен перетравити наш шлунок після ситного, хоча й пісного застілля. Рецептів куті – тисяча з лишком. Що не край – то звичай. Теперішні господині удосконалюють головну страву Святвечора, щоб здивувати кулінарним креативом близьких.
Не факт, що на столі повинно стояти 12 страв. Тобто потрібно, але що вдієш, коли котрої не дорахуєшся. Хліб – одна страва. Узвар, кутя – вже три. Вареники, голубці, риба – 6. І то тільки половина «меню».
Сіно – головний атрибут свята. Коли про євроремонти і турецькі килими українець ще нічого не чув, у його домі на Різдво завжди пахло сіном. Дослідники традицій народу скрушно зітхають: тепер і у селах не хочуть встеляти долівку та стіл сухою травою, то що вже казати про місто. Сіно – акуратно зібгане, у поліетиленовому пакеті, під обрусом, на краю стола.
Вставати з-за столу під час святої вечері – зась. Голосно розмовляти – табу. Лише господиня має право вряди-годи навідуватись до кухні. Українці тішаться пультами від телевізора та музичних центрів, переглядаючи різдвяні шоу та «золоті грамофони».
Перед вечерею за образи закладають чисті, а ще краще – нові вишиті рушники. Доведеться визнати: мало хто з нас може похвалитися такою побожністю – у кожному куті кімнати по іконі. Не ті часи тепер. А з іншого боку, чи варто «передавати куті меду»?
За святою вечерею збираються і живі, і мертві
До покійних на Святвечір – особливе ставлення. Традиція вимагає, щоб кватирки і вікна були відчиненими. Хоча б одне-два. Щоб душі померлих могли завітати на вечерю. Різдво – завжди з морозом. Не ті тепер українці, не загартований нарід – холоду боїться так само, як вогню. Вікна пластикові, стіни утеплені. Але про душі небіжчиків дбають. Ложка, виделка, тарілка. Склянка води. Або чарка оковитої. Тарілка здебільшого порожня. Дехто кладе на неї трохи куті і зо два вареники.
«Українці вірять, що на Різдвяні свята душі всіх померлих повертаються у родину. Живуть вони у дідусі. Колись на Різдво перш ніж сісти на лавку дмухали на неї, бо там могла сидіти чиясь душа, – говорить пані Стефанія. – А коли після Йордану спалювали дідух, то разом із димом душі померлих повертались на небо. А коли гасили різдвяну свічку, то так, щоб дим не йшов до дверей. Кажуть, коли дим тікає у двері – у родині буде похорон».
Накриваючи стіл, ґаздиня брала із шухляди якнайбільше ложок, щоб вистачило всім. Якщо була ще зайва, то варто чекати прибутку.
Традиція вимагає не прибирати зі столу посуд до наступного дня. Але яка сучасна господиня дозволить, щоб їжа на тарілках «засихала»?
Воду, якою помили посуд після вечері, не виливають. Тримають її цілий рік. Як зурочать – помічний засіб. Та й болячки наче ефективно лікує. Не віриться, що хтось може зберігати помиї від Різдва до Різдва.
«Хочете мати міцне здоров’я, позбутися хронічних хвороб? Встаньте вдосвіта, наберіть з джерела води, вкиньте у неї кілька монет і поставте миску з водою на сіно, «вбране» у вивернутий кожух, – радить Стефанія Капустинська. – Тією водою вмийтеся самі і родичів. А потім вилийте її у потічок. Усі недуги «за водою підуть». У місті джерельна вода – хіба що у пляшках. Та й то від неї лише назва зосталась. Пощастило горянам...
Колядую, колядую, носом горілку чую…
У перекладі з литовської слово «коляда» означає вигук, який символізує своєрідний зв’язок із потойбічним світом, із душами покійних предків, яких запрошують на гостину за будь-якої погоди.
«У колядках переважають мотиви прославлення народження Божого Сина, але присутні тут і фольклорні моменти, метафори, які вказують на зв’язок із потойбічним світом. Ось перевдягання колядників на Чорта, Жида, Смерть, Солдата, які ходять разом із пастушками, – це висміювання народом тих суспільних бід і зла, які були в нашій історії», – каже етнограф. У давнину колядувати починали від жнив, від першого снопа, тому сніп – необхідна річ під час Святвечора.
Починаючи від Різдва, по селах ходили групи колядників «на церкву» і «на «Просвіту». А потім, після Йордану, була традиція «розколяди». Частина заколядованих грошей ішла на гостину, яку робили переважно у «берези» – провідника гурту колядників.
Мар’яна РИНДИЧ
|
