Сьогодні ведучий нашої постійної рубрики заслужений журналіст України Роман Фабрика запросив поділитися враженнями і думками Володимира Кройтора – доцента кафедри міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, кандидата історичних наук, голову Івано-Франківського обласного товариства «Україна-Румунія».
«Маємо всі можливості стати українським Оксфордом»
Майже 40 років я живу в Івано-Франківську. Тут народилися мої діти і онуки, поховані батьки. Мені не байдуже, яким воно є, було і повинно бути. Сучасність за короткий час невпізнанно змінила обличчя міста. Один з моїх київських друзів якось сказав, що не може точно визначити, де, власне, у нас знаходиться центр, оскільки декілька площ, розміщених одна поруч іншої, збивають його з пантелику. Ще один із моїх бухарестських друзів, прогулюючись вечірнім Івано-Франківськом в районі вулиць Незалежності й Галицької, казав, що наше місто йому дуже нагадує сучасний Відень, а забудови радянського періоду лише спотворюють його оригінальний вигляд. Пригадую слова ще одного друга-архітектора, який тривалий час проживав у Росії й Узбекистані. Він розказував, що коли захотів повернутись на батьківщину, колеги порадили йому переселитися не в Запоріжжя, звідкіля він родом, а в Івано-Франківськ, тому що лише в ньому він зможе відшукати наснагу професійної творчості, яка обов’язково повинна мати національний характер. Один з моїх найкращих друзів родом із Котикауц, що в Румунії, каже, що він готовий все життя прожити в гуртожитку, щоб тільки насолоджуватися старою частиною Івано-Франківська.
За останні 20 років відбулися масштабні зміни, продиктовані новою епохою. Однак містові явно бракує соціальної спрямованості. Людина в ньому почуває себе не дуже комфортно через незручності на дорогах і тротуарах. Будівництво ведеться лише з врахуванням торгівельно-економічних потреб. Мало зелених насаджень, клумб, скверів, квітів, дитячих і сімейних майданчиків, відпочинкових і рекреаційних зон. Явно бракує хоча б декілька підземних переходів, пішохідних переходів з сучасними світлофорами.
Архіважливою проблемою стали стоянки і паркування для автомобілів. Давно варто ініціювати побудову хоча б декількох підземно-багатоповерхових паркінгів. Вкрай необхідно розв’язати й проблему перевантаженості транспортного руху через Бистрицю Солотвинську.
Звісно, ми хочемо, щоб наше місто було не просто гарним і зручним для нас, але могло б задовольняти основні потреби мешканців. Для цього треба враховувати його перспективу. Свого часу його засновники визначили для нього головним чином військову функцію. Радянська доба прагнула перетворити його на промислово-індустріальне. Зараз воно уже давно втратило ці властивості та розвивається в постіндустріальному напрямку. Тому неважко припустити, що в ньому головну роль будуть відігравати університети з їх науковими комплексами. У найрозвиненіших країнах вони розміщені не в столицях, а в провінціях. Тому ми маємо всі можливості стати українським Оксфордом.
Варто розвивати й мистецьке та спортивне життя. На жаль, стадіон уже давно став «притчею во язицех». У нас чимало харизматичих особистостей, які могли б реалізувати свій творчий потенціал у мистецькій сфері. Варто створити молодіжний музичний театр, в якому б були такі жанри, як опера й оперета світової та вітчизняної класики, ініціаторами яких можуть бути Ніку Міцней, Михайло Стефанюк, Людмила та Андрій Савки, професор Петро Круль.
Хотілося б також мати свій маленький івано-франківський Голлівуд. Не думаю, що розвиток мистецтва в найближчому майбутньому може розгорнутися десь в інших географічних площинах нашої країни, які давно втратили етнокультурну потенцію і можуть лише повторити те, що уже відбулося в північно-східній країні. Майбутнє української культури – не малоросійське, а великоукраїнське середовище, в якому ми зможемо відіграти провідну роль.
|
