Мій Івано-Франківськ – це не тільки архітектурні пам’ятки чи будівлі, які мають історичну цінність. Мій Івано-Франківськ – це постаті, особистості, які проживали тут і залишили помітний, а часто й недооцінений слід у творенні культури міста.
Моя розповідь про письменницю і відому громадську діячку жіночого руху на Галичині минулого століття Ольгу Дучимінську та її опікунку, районову провідницю жіночої сітки ОУН на Тернопільщині, двоюрідну сестру Головного Провідника ОУН С. Бандери Мирославу Антонович.
Мій Івано-Франківськ – це постаті
Володимир КОВАЛЬЧУК, заслужений юрист України
О. Дучимінська, яка друкувала свої твори під псевдонімами О.Барвінок, Ірма Остапівна, О. Рута, народилася на Львівщині у сім’ї директора початкових шкіл. Закінчивши 7 класів школи в Яворові, вчительську освіту здобула у семінарії сестер-василіянок у Перемишлі, працювала близько 10 років у школі с. Цінева біля Рожнятова. Саме у ці роки проявляється її хист збирачки фолькльору на Бойківщині. Знайомиться з відомим польським етнографом Станіславом Вінцензом. А дебют як поетеси відбувся у 1905 р., коли у Львівських часописах видруковано вірші "Послідні звуки” та "Іронія долі!”. Саме тоді О. Дучимінська знайомиться з Іваном Франком, який зацікавився її творчістю. Після виходу у Чернівцях у 1911 році першої поетичної збірки "Китиця незабудків” її вітають Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Іван Нечуй-Левицький.
Крутий поворот долі стався після "Золотого вересня”…
23 листопада 1949 року Дучимінську заарештовують, нібито у справі замаху на Ярослава Галана. Два роки слідства, допитів, в’язниці і суворий вирок в травні 1951 року – 25 років таборів.
Знущань, приниження, тортур зазнає письменниця у сибірських таборах. "За клаптик паперу та олівець” – карцер. Після перегляду справи 19 грудня 1958 р. 75-річну О.Дучимінську випускають на волю, але без права повернення в Україну...
…Мирослава Антонович народилася у 1913 р. у с.Боднарів Калуського повіту в сім’ї греко-католицького священика о. В.Антоновича і К.Глодзінської (сестри матері С. Бандери).
У 1914 році Антоновичі переїхали на декілька років у Ягольницю, де Мирослава закінчує 7 класів. До речі, саме тут у сім’ї о. Антоновича деякий час у 1919 році проводив Степан Бандера.
Після закінчення гімназії Українського педагогічного товариства в Стрию та проживання у сестри Марії, яка вийшла заміж за Осипа Бандеру, М.Антонович з 1933 по 1939 роки вчителює у "рідній школі” на Тернопільщині. Брала активну участь у культурно-освітньому житті. Як член ОУН працювала нелегально в її жіночій сітці…
1 січня 1945 р. як районову провідницю ОУН, зв’язкову куреня "Сірі Вовки” (псевдо "Сурма”) М.Антонович заарештовують і відправляють до тюрми. Після майже тримісячних допитів та слідства 23 березня 1945 р. військовий трибунал НКВС Тернопільської області засуджує М.Антонович до розстрілу з конфіскацією майна, який 7 липня 1945 року замінили на 20 років каторжних робіт в Норильських, Іркутських та Мордовських таборах...
Саме у цих таборах доля зводить М. Антонович та О. Дучимінську. Після відбуття на каторзі 15 років 6 місяців та 3 дні – у липні 1960 р. Антонович хоче повернутися на рідну землю. Проте її не прописують, штрафують за порушення паспортного режиму. Щасливий випадок зводить Мирославу з письменницею І.Вільде, яка запрошує її доглядати хворого старенького батька, письменника Дмитра Макогона, що жив в Івано-Франківську. А після його смерті І.Вільде допомагає М.Антонович отримати маленьке помешкання у старому будинку на вул. Гагаріна (тепер Вовчинецька)...
Так само завдяки І.Вільде після повернення з Сибіру у 1959 році у неї нелегально поселяється у Львові О. Дучимінська.
Тільки завдяки мужності і відвазі М.Антонович у 1977 році О. Дучимінська замешкала в Івано-Франківську. Вона дуже полюбила оте своє останнє "нелегальне” пристанище. Тішилася небагатьма відвідувачами – бо відважувались одиниці, такі як вона, бездомні, безправні, з папірцями про реабілітацію...
Мирослава Антонович з родиною свого брата Петра до останнього дня життя письменниці (померла 24 вересня 1988 року) щиро опікувалася 105-річною жінкою, зберігши багато рукописів, листів та фотографій О.Дучимінської. Сама ж М. Антонович, не маючи ніколи сім’ї, дітей, останні 10 років свого життя проживала у родині брата Петра та Наталії Антонович. Ця жінка зуміла усю свою любов і доброту передати їх дочці Олені, їх онучкам Софії та Юстині... Й тихо відійшла у вічність 14 лютого 2000 року.
|
