Усвідомлення себе городянином Івано-Франківська
повинно початися з малого
Руслан КОЦАБА, громадський діяч
Спочатку – спогад. Минулої осені на Вічевому майдані, готуючи телесюжет про лицарський міський клуб «Чортополох», паралельно фотографував учасників театралізованого дійства про середньовіччя нашого міста. Звісно, намагався «відсікати» на задніх планах яскраві ознаки сучасності: рекламні щити, євроштукатурку і т.д. І раптом спіймав себе на думці, що ось такі панянки та лицарі веселилися на цьому місці сотні років тому… Одним словом, спіймав «історичне дежавю»… Можна пригадувати безліч приємних спогадів, коли рідне місто було для мене не мереживом вуличок, а чимось більшим, співставимим із батьками…
Можна говорити пафосні речі, можна обманювати себе та інших вишуканими сентенціями про патріотизм, але не той зараз формат. Варто спробувати на прикладі власних рефлексій перейти до узагальнених.
Отже тема для роздумів: чи можливо любити Україну, ненавидячи власне місто? Головні персонажі для цих розумувань: місто (Заболоття-Станіслав-Івано-Франківськ-Франик), городяни (населення-міщуки-мешканці), влада - (мерія-магістрат-міськрада). Городяни у певні історичні відтинки майже поголовно оновлюються, тобто міщуками невимушено стають мешканці навколишніх сіл та авантюристи невідомого походження. Завдання городян-міщуків: вижити. Завдання влади – вижити. Ну і звісно, завдання міста теж – вижити! Мета ніби одна, але шляхи і засоби у них різняться.
Не буду вдаватися у розлогі роздуми про невідповідність влади міщукам чи міщуків місту. Краще спробую довести, що городянин, який себе поважає, вартує влади, яка себе поважає, і, відповідно, маємо місто, яке поважають усі, включно із чужинцями.
Здається, все просто… Але ж чому зараз все так складно?
Маємо міщуків, які ненавидять місто та обрану ними ж міську владу, розгублена влада тотожно відповідає громадянам, а реально у програші залишається наш нещасний Франківськ.
Звідси і висновок про взаємопов`язаність і нашу взаємну відповідальність – влади і мешканців… Бо не може відповідальна громада обирати безвідповідальну владу і навпаки.
Я не є гуру у цих питаннях – хоча можу сказати правду в очі там і тоді, коли більшість мовчить. Мій досвід участі в місцевому самоврядуванні швидше негативний, бо не прийнято у нашому Франківську голосувати за «правдорубів». Але можливість вкотре сказати правду-матінку ціную.
Отже, я вважаю, що більшість бід нашого старезного і гарнезного міста – у відсутності справді місцевої влади і справжніх городян. Влада є влада, вона завжди тяжіє до байдикування, а громада – до споконвічної «халяви»! Звідси і висновок: проблеми в нас самих, тобто у відсутності взаємної відповідальності влади і громади.
Допоки голос нашого виборця можна купити за кілограм гречки чи якесь модне радикально-націоналістичне гасло, доти будемо перетворюватися на велике занедбане село!
Доки будемо сором`язливо вирішувати проблеми хабарями – доти будемо гірко скаржитися на корупцію і корупціонерів.
Адже ми є те, кого ми обираємо. Наші «достойники» – це ж наші концентровані якості, переважно негативні… А хіба на себе варто злоститися?
І наостанок власне спостереження. Якщо проаналізувати всіх мерів, яких я можу пригадати, то їх пов`язує одна спільна особливість – усі вони не є народженими у місті, для них місто – це тільки майданчик для реалізації власних амбіцій.
Природньо, що кожен з них найбільше шанує ту землю, де народився і виріс, а вже у дорослому віці хіба можна давати волю сентиментам? Але ж існує у нормальних країнах ценз чи радше обмеження, коли претендент на очолювання місцевої громади чи навіть країни має народитися там, де буде обиратися. Певно, що рівень взаємної відповідальності буде вищий у тих випадках, коли лідер є з місцевих і зростав як особистість на очах у місцевої громади. Хіба це не закономірність?
Зважмо на складну історію минулого століття, коли радикально змінювався національний склад городян, про що нагадують хіба кілька могил у Меморіальному сквері та камінь біля міського озера, як згадка про розстріляних мешканців жидівського гетто. Це вже тільки історія і архітектура, як полюбляє казати один мій знайомий викладач.
Але ж як зробити, щоби хоча б нові покоління, вже народжені у Франківську, усвідомили, що це не просто банальний запис у паспорті, а частинка тебе, яка вже до скону буде впливати на душу і мозок? Як змусити городян поважати самих себе? Думаю, що це радше еволюційний процес, а не революційний. Усвідомлення себе городянином і мешканцем Франківська повинно початися з малого, як-то, для прикладу, не викидати сміття з балконів, так і з більшого – обирати Своїх, а не чужаків, які паразитують на популізмі. А вже від ось такого містечкового патріотизму приростатиме державницький патріотизм, який називають часто націоналізмом. Бо ж не можна бути патріотом держави, не будучи патріотом свого міста. Це ж нонсенс…
|
