Вівторок, 23.05.2017, 10:43
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Жовтень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2013 » Жовтень » 10 » ВІЧ-НА-ВІЧ
10:33
ВІЧ-НА-ВІЧ
Назарій ПИЛАТЮК:
«Я не слухаю фальшиві ноти»




В Івано-Франківську вже стало доброю традицією запрошувати із концертами артистів зі світовими іменами. Цього разу вкотре гостем рідного міста став скрипаль-віртуоз Назарій Пилатюк. Минулого четверга з нагоди відкриття нового концертного сезону в обласній філармонії він виконав твори видатних композиторів у супроводі симфонічного оркестру. У розмові з нами Назарій поділився своїм баченням класичного мистецтва та музики в цілому.

– Назаре, Івано-Франківськ для вас був і залишається рідним містом. Можливо, саме тому кожному вашому виступу тут раді. А що ви відчуваєте, коли виходите до франківської публіки?
– В основному я тут буваю двічі на рік. Ми не можемо недооцінювати енергетики, яка тут витає. Я не забобонна людина і не вживаю нічого для того, аби мене «не брало». Вважаю, що людина повинна бути міцна вірою в себе і у Всевишнього. Виступаючи на франківській сцені, я маю можливість насолодитися прекрасною енергетикою людей, колективу, а також самого залу, в котрому мій батько пропрацював майже 15 років. Пригадую, маленьким я приходив сюди з мамою і сидів на усіх репетиціях. Тоді мені ця філармонія здавалася неймовірно величезною. А зараз мені приємно, що в моєму рідному місті є такий зал із хорошою акустикою та позитивною енергетикою. Тому й приїжджаю сюди із величезним задоволенням.
– Вам вже неодноразово доводилося грати із відомим далеко за межами України та рідним для родини Пилатюків колективом «Harmo-nia nobile», а цього разу ви вперше граєте із новим колективом – симфонічним оркестром. Відчуваєте різницю?
– Я ніколи не був заангажованою людиною, а тому виступаю з тим, з ким я хочу виступати. «Harmonia nobile» я не просто поважаю, а кланяюся перед ними. Там усі рідні люди. Правду кажучи, я навіть пропонував у цьому концерті поєднати обидва колективи.
Класика не може перетворитись у попсу, цього ніколи не станеться. Неправду говорять, що класика відживає своє. І музики як такої поганої також немає. Можна, звичайно, розділяти на першо- чи другосортну. Хоча побутує думка, що це сходинка, яка будує культуру. І для кожної людини є своя культура: хтось любить Брамса, а комусь до вподоби Моцарт, як хтось любить олів’є, а хтось у захопленні від борщу. Кожен отримує насолоду від того, що йому ближче до душі.
Так, я відчуваю різницю. У «Harmonia nobile» немає труб, барабанів. Це акустичний високопрофесійний колектив. А симфонічний оркестр для мене новий, як і диригент. Хоча тепер молоді люди можуть значно більше, аніж добре знані метри. Наголошую, мені особисто набагато важливішою є людина. Нехай він навіть буде богом музики, але якщо це хам, неприємна людина для спілкування, то я так і скажу. Так я зробив свого часу із головним диригентом Львівської філармонії.
Дуже часто вас порівнюють із вашим батьком. Зазвичай, у знатних династіях прийнято називати приміром Пилатюк-молодший. Але ви самі собі зробили ім’я, котре відоме у світі.
Я не прагну бути популярним у цілому світі. Хоча мені це приємно. Мені приємно, коли на концерти приходять повні зали, аплодують стоячи, хоча я не ставлю за мету номер один розірвати зал. При великому бажанні ми можемо це зробити тільки двома творами. А я люблю закінчувати свої виступи несподівано, часом просто на нотці тиші, адажіо. А те, що нас із батьком порівнюють… Як можна нас порівнювати? Це мій батько. Він дав мені все, чим ви можете сьогодні насолодитися і послухати. Я тільки можу бути йому вдячним за те, що він мене всьому навчив. Зрештою, так само, як і хресному батькові та першому вчителеві Роману Михайловичу Шиптуру. То є дуже талановита і світла людина. Власне він мене навчив любити музику. Пригадую, кожен урок музики в мене закінчувався куском піци або морозивом. Я із задоволенням приходив на ці уроки, щоправда, згодом було трохи важко скидати набрані кілограми (Сміється. – авт.)
– Наскільки важливою для вас є думка батьків щодо вашої концертної діяльності? Батько часто вас критикує?
– Тато завжди критикує, ніколи не хвалить. Я буквально можу перерахувати на пальцях декілька проектів, після яких він сказав «добре». Добре є завжди, але я завжди згадую слова когось із майстрів музичного мистецтва: «Коли музикантові здається, що він вже вміє все, це саме той момент, коли потрібно закінчувати свою кар’єру». Усе залежить від атмосфери. Не можливо все зробити у класі, хоча здобувати треба.
– Вам доводилося грати на сцені при порожній залі?
– Так, бували такі моменти. Це було пов’язано із поганою погодою. У залі на 600-700 місць було десять глядачів. Нічого, ми грали. Якось Рострапович сказав, що музика краще звучить у пустому залі. Звичайно, ми граємо для публіки, але ви повинні зрозуміти: ми створюємо атмосферу. Музика – не гіпноз, але у ній можна знайти підтвердження свого емоційного стану в певний період.
– Кажуть, що у вправного артиста однакових виступів не буває. Ви дозволяєте собі імпровізувати під час концертів?
– Постійно. Я не джазовий музикант, але вважаю, що імпровізувати можна і з музикою Моцарта, і Брамса. Але це імпровізація не технічна, а духовна. У музиці неможливо постійно перебувати в одному стані. Наприклад, сьогодні в мене болить живіт і мені не до музики, але в музиканта повинен бути варіант, який працює завжди. Він у мене є. А далі все залежить від глядачів, від аури, Всевишнього.
– А як тоді поводиться оркестр? Йому, напевно, доводиться йти слідом за солістом?
– Для цього є диригент. Звичайно, у тих місцях, де дозволяю собі свободу, я бачу руку диригента і від цього відштовхуюся.
– На жаль, класичне мистецтво не надто користується популярністю серед широких мас. Деколи про це свідчить кількість глядачів на концерті. Що, на вашу думку, потрібно зробити для того, аби люди більше полюбили класичну музику?
– Це питання досить спірне. Якби я хотів заповнити зал, то зробив би це гарантовано. Але тоді треба було б по-іншому обіграти саму промоцію концерту. Так, є музика, яка є навіть складною для мого сприйняття. Навіть під час фестивалю «Контрасти» звучить музика сучасних композиторів, котра, можливо, щось і несе в собі, але вона дуже складна. Музика, котра цікавила слухачів впродовж останніх 20 років, і надалі буде популярною. Можливо, не із повними залами. Класика завжди була для вибраних, вона була престижною, елітарною. Це наша культура. Я вважаю, що вона піднімається.
Для прикладу, у Львові при одній тільки афіші був повний зал. Так, там зіграло роль те, що на афіші був напис «музика іспанських композиторів». З іншого боку, питання незаповненості залу можна давати тільки дирекції філармонії, організаторам. Подеколи сама реклама виступу артистів коштує стільки грошей, що не факт, що вони можуть перекрити її вартість повним стадіоном. Над цим треба працювати активніше. Нам є що показувати. Квитки не можуть коштувати 20 чи 30 гривень. Квитки мають бути в міру дорогими із спеціальними системами знижок.
– Ким є Назар Пилатюк поза музикою, поза сценою?
– Людиною. Мене приваблюють полювання, риболовля і багато чого іншого.
– Вистачає часу на все це?
– Звичайно. Але це не основне. Є людина, яка мені дуже сильно допомагає у житті. Про маму я можу говорити дуже багато. Це моя мама, і цим усе сказано. Вона справжня. Крім того, є ще духовний наставник – муза, як це тепер прийнято називати. Їй я дякую за свою можливість існувати і відчувати. Колись Богодар Которович сказав, що музика – це кохання, і він був правий. Це любов до прекрасного, до батьків. Я не знаю, що таке кохання, але я це відчуваю.
– Поділіться вашим рецептом успіху. Що потрібно для того, аби досягти вершини майстерності?
– Робота, без неї нікуди. Перш за все, треба ставити конкретні цілі і обов’язково їх досягати. Навіть якщо це дуже складно. Вміти заціпити зуби, сісти в кімнаті і попрацювати вісім годин не так просто. Навіть зараз, коли я сам викладаю, все одно постійно ходжу на лекції, цікавлюся.
– Що для вас означає хороша музика і справжнє мистецтво?
– Хороша музика – це така, яка несе в собі ідею, має емоцію, життя, трагедію, щастя. Жахливо грати, коли не знаєш, про що. Мені імпонують концерти Мирослава Скорика. Так, не вся музика може бути геніальною. Але якщо композитор працює в одному вибраному стилі, то в нього навіть дві ноти можуть бути геніальними.
– Яку музику любите слухати для душі?
– Я дуже поважаю багатьох. Але двадцять років захоплююся творчістю Славка Вакарчука. Правду скажу: талановита людина, щира. Люблю класику, симфоджаз, але в міру. Люблю ходити в оперу, навіть на погане виконання. Я не слухаю фальшиві ноти. Колись грали ще фальшивіше, але люди ходили на концерти.
– Вперше ви взяли до рук скрипку ще у шестирічному віці. То було власне бажання чи вимога батьків?
– Я не хотів, мене постійно заставляли. Тому тепер я всім батькам пропоную це робити зі своїми дітьми, бо дуже мало є таких дітей, котрі хочуть цим займатися.
– Погодьтеся, не так багато людей люблять звуки скрипки, особливо чоловіки. Що стало тим переломним моментом, коли ви зрозуміли, що скрипка принесе вам славу і, зрештою, стане вірним супутником на все життя?
– Тато серйозно сказав, що він пропонує мені залишити цей інструмент. Мовляв, можна багато чим займатися. Останньою краплею стало те, що батько порадив взяти участь у конкурсі. Мені тоді було 15 років.  Я, звичайно, виграв на конкурсі і відтоді вирішив займатися скрипкою професійно. По вісім годин на день я грав, у той же час прогулював уроки в школі.
– Кожен музикант звикає до свого інструмента. Чим особлива ваша скрипка? Вона іменна? Можливо, маєте запасні інструменти?
– У мене є кілька інструментів, котрі призначені для різних випадків. Один із моїх найбільш улюблених інструментів виготовив івано-франківський майстер Степан Мельник. Саме на його скрипці я виграв іншу скрипку, на котрій зараз граю. Мельник не поступається багатьом скрипалям, навіть Страдіварі, абсолютно. Це бренд.
– Для вас важлива ціна скрипки?
– Ні, я цим ніколи не цікавився. Мій інструмент коштує майже 80 тисяч євро. Я не міг собі дозволити його купити, зате виграв.
– На які експерименти під час виступів ви готові? Чи дозволите собі зіграти так, щоби порвати струни?
– Ніколи. В мене немає такого. Я пропоную тим людям, котрі рвуть струни, вийти і зіграти одну ноту. Також провести експеримент – зіграти її на піанісимо при заповненому залі. Я не шоумен. Якщо ви думаєте, що я заробляю скрипкою мільйони, то ви помиляєтеся. Я заробляю достатньо для прожиття. На кожну кухню є свій глядач.
Розмовляв Володимир БОДАК

Переглядів: 445 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]