КУЛЬТУРА - 6 Лютого 2014 - Західний курєр
Вівторок, 06.12.2016, 07:41
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Лютий 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
2425262728
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2014 » Лютий » 6 » КУЛЬТУРА
10:56
КУЛЬТУРА
Володимир ПІДЦЕРКОВНИЙ:
«Театр – це не обов’язково розвага»


Найновіша прем’єра Івано-Франківського театру ляльок ім. Марійки Підгірянки «Зоряний хлопчик» у числі дев’яти постановок для дітей претендує на отримання премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки у номінації «театральні вистави для дітей та юнацтва». Про перспективу лялькового театру, його сьогодення та реалії розповідає головний режисер Івано-Франківського театру ляльок Володимир Підцерковний.

– Пане Володимире, ваш «Зоряний хлопчик» є найновішою прем’єрою театру і вже претендує на таку високу нагороду. Розкажіть детальніше про цю постановку.
– Вистава задумувалася набагато раніше – ще декілька років тому, коли у нашому театрі працював усім відомий Микола Данько, головний художник. Ми з ним задумували цю роботу. Але так сталося, що він переїхав до Києва, відбувалися якісь зміни у нас в театрі,  тому то було не на часі. Разом з тим розвивалася трупа, і врешті за підтримки дирекції театру ми повернулися до цієї постановки. Для цього запросили Миколу і створили цю виставу. Нам вона була цікава з декількох причин. Адміністратори та менеджери, котрі зацікавлені у тому, щоби заробити копійку, думають, що треба чогось більш розважального. Тоді, на їхню думку, люди йдуть і дають гроші. А я дотримуюся такої думки, що театр – це не обов’язково розвага. Кажуть, що життя таке, що немає де розважитись. Он телевізор нас так розважає! І потім ми починаємо дивуватися, що робиться з нашими дітьми. Зараз у рамках тих подій, котрі розгортаються у країні, є якісь герої. Я не думаю, що вони на розвагах дійшли до того, аби повстати і закрити своїми грудьми народ.
Наші діти, батьки котрих змушені працювати за кордоном, не бачать їх роками. Одна моя знайома приїхала з-за кордону через 13 років і скаржиться мені, що її 17-річний син не сприймає її як маму. Те, що діти іноді сприймають маму, як поповнювача карти у банкоматі, це жахливі речі. Саме про це і є твір Оскара Уайльда, коли хлопчик не сприйняв маму, бо вона йому не так виглядала. Він думав, що він син зірки, великої людини, а до нього прийшла проста жебрачка. Я думаю, що такі речі треба давати дітям. Зрештою, вона розрахована на дітей середнього віку. Можливо, не всі її сприймуть. Ідея цього твору – прийняти свою матір, якою вона б не була. Це та метафоричність, до якої ми закликаємо думати.
– Ваша вистава номінована на премію серед дев’яти найкращих. Це для вас є показником?
– Минулого року ми теж номінувалися з виставою «Цахес» серед семи театрів. Тоді нагороду отримала вистава Київського театру оперети, яким керує наш земляк Богдан Струтинський. Побачимо, що буде цього разу. У комісії працюють авторитетні люди. Головне не нагорода, а глядач. Хоча й нагорода ніколи для нікого не була зайвою. Отримання премії є способом привернути увагу до театру.
– Театр ляльок має вже не одну нагороду. Усі здобутки дають можливість підніматися вище у рейтингу лялькових театрів?
– Такого офіційного чи неофіційного рейтингу немає. Але ми кожен у своєму середовищі знаємо собі ціну та своїм колегам, а тому знаємо, на що рівнятися. Нагорода дає внутрішнє моральне задоволення і привід вкотре для директора театру казати про досягнення. Зовсім інша справа у творчому плані – запрошують тебе кудись чи ні. Зараз виставою «Цахес» ми привернули увагу Всесвітнього карнавалу ляльок, який буде проходити восени наступного року у Бангкоку (Таїланд). Ми зробили заявку, але я не знаю, чи ми зможемо здійснити переліт до Таїланду та оплатити  проживання трупи кількістю тридцяти осіб. Це, мабуть, дає більше, ніж просто нагороди. Туди збирається понад сто театрів світу. Цей карнавал можна порівняти хіба що із олімпійськими іграми для спортсменів. Навіть бути запрошеним на такий захід дуже престижно, а потрапити і взяти участь у карнавалі мріє кожен.
– Своєрідним театральним карнавалом у нашому місті був попередній фестиваль «Обереги». У вересні планується проведення чергового фестивалю. Яким він буде?
– Появився фестиваль завдяки колишньому директору театру ляльок Зіновію Борецькому та головному режисеру Ярославу Грушецькому, який зараз успішно очолює Черкаський театр ляльок. Цей фестиваль зараз живе через раз. Не завжди влада нас підтримує у плані фінансування як на рівні міністерства, так і на рівні місцевої адміністрації. Проте цей фестиваль має свою нішу. Бо він єдиний в Україні фестиваль національної класики на сцені театру ляльок. У нас брали участь театри з Росії, Білорусії, Молдови, Польщі, Чехії, Словаччини,Литви, Естонії і завжди вони привозили свій національний продукт. Нам було цікаво переглядати ті вистави для власного досвіду і спонукати наші українські театри так само розшукувати інсценізацію за народними мотивами. У нас дуже мало дитячої драматургії. Хоча ми маємо дуже великий пласт фольклору – казок, байок. Мабуть, у жодному театрі в Україні немає стільки постановок, котрі живуть по сьогодні, де би були твори Шевченка, Олеся, Франка, дитячі опери Лисенка. Зараз ми знову відновлюємо «Ксеню і 12 місяців» Богдана Лепкого. Уже зовсім скоро у нас буде виставка «У нашім раї», котра була поставлена мною ще 10 років тому. З нагоди ювілею Шевченка ми вирішили її відновити. У постановці задіяні чудові артисти. Чого варта хоча б Надія Деркач, або Любов Литвинчук із живою скрипкою. Тому, сподіваюсь, ми є одним із театрів України, котрий дійсно має своє обличчя, бо простежується підхід до більш філософського репертуару.
Театр ляльок – це не лише театр для дітей. Так склався стереотип, але у нас були постановки для дорослого глядача. Це і «Над прірвою у житі», і «Скрипаль на даху», і «Цахес». Зараз за грант фонду «Розвиток України» ми працюємо над новим проектом. До кінця сезону має вийти нова вистава для дорослих «Витівка Великого Мертвіарха» за п’єсою бельгійського драматурга Мішеля де Гельдерода.
– Яка зараз ситуація із відвідуванням вистав? Вам не бракує глядача?
– На дитячого глядача нам скаржитися нема чого. Він завжди є. Не треба забувати, що діти в театр самі не приходять, їх приводять сюди батьки. Для того, щоби завоювати дорослого глядача, нам недостатньо навіть ставити хороші вистави. Треба для них ще робити певну промоцію, якось їх просувати, аби ми дочекалися того, що ходити в театр ляльок буде престижно, статусно. Тут є над чим працювати. Але театральний менеджмент в Україні доволі слабенький. Театри у зв’язку з тим, що дотується лише зарплата, мали б самі заробити на пропагування своєї роботи.
– Ви говорили про брак авторів. У той же час вам доводиться брати на себе велику нішу із перекладами творів та їх адаптацією до української мови. Це, очевидно, важка робота?
– Людина, яка не вміє цього робити, мабуть, не бралася б. Наприклад, я з дитинства цікавлюся мовами. Я дуже добре розмовляю польською, розумію і можу розмовляти білоруською, російською, дещо французькою. Коли працюєш над літературним перекладом твору, мало того, що ти вивчаєш мову, починаєш багато дізнаватися із української мови. У цьому немає нічого поганого, це творчість. Іноді виникає пауза, а людині треба чимось й той час зайнятися. Тоді шукаю п’єси, цікавих авторів. На минулому фестивалі театр із польського Торуня привозив «Ластівочку». Мені довелося виконувати роль синхронного перекладача в залі. Я не був згідний із тим перекладом, який мені дали. Тоді я його переписав, і публіка була задоволена.
– Як правило, театри на сцені відображають ті події, котрі відбуваються за вікном. Як реагує на такі суспільні події ляльковий театр? І чи можуть найближчим часом на сцені вашого закладу появитися нові, політично забарвлені образи?
– Театр – це таке мистецтво, яке будується на характерах, взаємовідносинах. Воно не відбиває як дзеркало. Для прикладу візьмемо «Цахес». Там мова йде про те, що натовп обирає над собою виродка, а потім не може його збутися. Ми цю виставу поставили ще два роки тому. Кажуть, що казка – брехня, але там є натяк. У нас виходить усе як у реальності – ми обираємо собі Цахеса, а потім його скидаємо і натомість обираємо іншого. Те саме з п’єсою де Геальдерода. Просто з цією постановкою тягнувся час. За сюжетом хтось передбачив, що на міфічне королівство налітає комета. Тоді настає день гніву і повстає народ. Міністри хочуть одного, а імператор – іншого. Я думаю, ця вистава  не втратить своєї актуальності. Думаю,  якщо в театрі працюють митці, які внутрішньо відчувають пульс життя за вікном, стан суспільства, то на сцені обов’язково будуть показані суспільні події. Мистецтво вічне, а без театру нічого не було б.
Розмовляв Володимир БОДАК

Переглядів: 223 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]