Вівторок, 21.11.2017, 14:13
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Жовтень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2013 » Жовтень » 31 » ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ
10:48
ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ
Прикарпатська Биківня

29 жовтня минула 24-та річниця з дня перепоховання жертв репресій НКВС, вчинених у мальовничій місцевості урочища Дем’янів Лаз, що на окраїні  Івано-Франківська.


Тут загинуло п’ятсот двадцять чотири жителі Прикарпаття, про що вперше розповів житель села Пасічна Василь Скворій німцям в спекотне літо 1941 року. Вдруге, вже 21 вересня 1989 року, розкопки велися за заявою Володимира Данилишина, по якій було порушено кримінальну справу з приводу поховань у Дем’яновому Лазі громадян, розстріляних у місцях позбавлення волі. На місці їхнього перепоховання створено меморі-альний комплекс із однойменною назвою й музеєм у підвальному приміщенні каплиці-дзвіниці, спорудженої за проектом архітектора Олега Козака.
Прихід, внаслідок підписання радянсько-німецьких домовленостей, радянської влади на терени  Західної України, іменований радянською історіографією «золотим вереснем», приніс свої «криваві плоди» створенням цілої мережі тюрем. Так, серед 26 в’язниць західних областей України із 62 створених в УРСР, три знаходились в цьому регіоні, а саме:  Станиславівська, Коломийська та Печиніжинська (дані станом на квітень 1941 року).
Про масові вбивства людей в Станиславівській тюрмі та їх розстріли в урочищі Дем’янів Лаз жителі Пасічної знали, оскільки  неодноразово бачили кров, яка стікала із вантажівок, вкритих брезентом, чули гул моторів, який доносився із того урочища, натикались навіть на випорпані собаками людські скелетовані останки. Ось які спогади залишив житель Пасічної Степан Федик: «Ми, хлопчаки, вирішили піти подивитися до Дем’янового Лазу… В трьох місцях були замасковані дерном ями… З діри, виритої якимось лісовим звіром, стирчала обгризена людська рука…».
Важко передбачити ситуацію, чи дізналися б не тільки жителі нашого міста, Україна, а за нею й весь світ про масові розстріли й звірства радянських каральних органів в урочищі Дем’янів Лаз, почувши у 1970 році по радіо «Cвобода» про розстріли в’язнів Станиславівської тюрми, якби не житель Пасічної Василь Скворій, донька якого – пані Ольга – до останніх днів не знала  нічого про долю свого батька, який змушений був втекти, показавши місце розстрілів німцям, які у липні 1941 року першими розпочали розкопки, намагаючись показати справ-жнє обличчя радянської системи з метою завоювання довіри місцевого населення й подальшої його співпраці з ними – колабораціоналізму, чого в дійсності не було. Звісно, траплялись окремі випадки переходу на бік німецьких зайд, які замінили попередній окупаційний режим, але це були поодинокі моменти, які з урахуванням військової ситуації мають місце.
Повертаючись до спогадів очевидців тих жахіть, наведу спогади жительки села Пасічна – Бігун Ольги, яка пригадує: «Вже при німцях ми довідалися, що в лісі є кілька могил. Про це було надруковано в газеті (газета «Українське слово», яка в час німецької окупації виходила  двічі на тиждень), а ми, діти, першими побігли подивитися, що там розкопують… Першою відкопали жінку з дитиною на руці. Вона і після смерті притискала немовля до грудей». Варто зазначити, що під час судмедекспертизи, проведеної під час розкопок вже у 1989 році товариством «Меморіал», було встановлено, що дитина була живою прив’язана до грудей мертвої матері.
«Ми, парубки, дуже цікавилися нічними рейсами автомобілів у Дем’янів Лаз, – пригадував інший житель Пасічної – Ярослав Кантор. – Одного разу хлопці зібралися йти по гриби. Світало. Виходячи з одного обійстя на дорогу, ми почули шум автомобільного двигуна. Хтось з хлопців порадив вилізти на дах стодоли і подивитися зверху, що везе автомобіль. Ми були дуже вражені побаченим. В кузові автомобіля спереду і ззаду були вартові. Автомобіль був накритий брезентом. Коли в одному місці брезент піднявся, вартовий вдарив прикладом гвинтівки по брезенту. До нас донісся стогін людини».
Широкого розголосу  інформація про жахіття, які таїло у собі урочище Дем’янів Лаз, набула у 1989 році,  після порушення кримінальної справи № 63953 за заявою громадянина Володимира Данилишина.
Поряд із п’ятсот двадцяти чотирма скелетованими людськими останками розкопували рюкзаки, гребені, дерев’яні ложки, хрестики з розпяттям, в одній із ям знайшли чеканку із зображенням Богородиці із маленьким Ісусом на руках. Люди впродовж тривалості розкопок підходили до огорожі, що віддаляла їх від розкопуваних ям, а згодом проникали вже й за огорожу до місця самих розкопок і впізнавали своїх рідних, близьких. Оглядаючи понівечені, простріляні черепи, повибивані зуби,  поламані нижні й верхні кінцівки, пробиті штиком багнетів грудні кістки тощо, страхались від тих нелюдських звірств, яким піддавалися в’язні.
Влада ж зайнялась ідеологічним опрацюванням місцевого населення, пояснюючи, що це справа рук німців, підставою для чого служили знайдені у ямах рукавиці з німецьким маркуванням, які, як вже догадався читач із вищезазначеного, фашисти використовували під час розкопок влітку 1941 року й загорнули разом із трупами, побоюючись хворіб, які могли спричинити ті ексгумовані ними трупи. Та коли було знайдено радянські монети всіх номіналів випуску 1926-1940 років й в’язничні вироки – відпиратися  представникам влади було вже даремно.
Розділила народне горе й поетеса Неоніла Стефурак, яка була дуже вражена побаченим і сказала, що її покоління в моральному розумінні майже загублене і треба братися за виховання підростаючого покоління. Як зафіксував у своєму щоденнику нині голова Київського товариства «Меморіал», а на час проведення розкопок – заступник голови Івано-Франківського обласного «Меморіалу»  Роман Круцик, 27 вересня на розкопках побував Дмитро Павличко, який на запитання пана Романа, як він оцінює побачене, сказав: «Я не годен говорити, але мушу… Найстрашніше те, що є люди, які добре знають про те все… Нелюди НКВД тим вбили віру людей у соціалізм. Це злочин проти людства. Треба складати списки людей, що пропали в ті літа. Складати списки по селах і містах, щоб знали всі тих, хто вмер тільки за те, що називався українцем. І з місць їх загибелі брати трішки землі і насипати могили на знак загального трауру, щоб до тих могил йшли наші люди, як ідуть протягом століть до Берестечка».
У перепохованні жертв НКВС в урочищі Дем’янів Лаз, яке  складалося з богослужіння та громадянської панахиди, взяло участь п’ятсот тисяч жителів як України, так і близького та далекого зарубіжжя. Ті, кому не байдуже те велике людське горе, яке принесли на своїх багнетах «визволителі», ступивши у вересні 1939 року на західноукраїнські землі.  У своїй  скорботній промові біля могил жертв НКВС 1939-1941 років тодішній голова Івано-Франківського товариства «Меморіал» Зиновій Дума сказав: «Майже шість тижнів ми були з вами. Як найдорожчі реліквії ми піднімали наверх ваші понівечені кістки, потрощені й простріляні черепи, виймали кляпи з ваших уст, розривали шнури з ваших зв’язаних за спинами рук, промивали від глини ваші останки… Сьогодні ховаємо вас... Від імені нас, живих, я прошу усіх вас, чиї кістки ми підняли із цих страшних могил, що ховаємо вас через сорок вісім років після важкої смерті, простіть матір-Україну, яка за багато століть навчилася ховати своїх синів і дочок, але ще не навчилася захистити їх від ворожого меча, від катівень і концтаборів, від чужинецької наруги».
Як пам’ятник великого не тільки прикарпатського, а й загальноукраїнського горя височить на місці цих кривавих діянь каплиця-дзвіниця, споруджена за проектом Олега Козака. У її  стінах  відбуваються богослужіння не тільки за тих, хто замордований  у Дем’яновому Лазі, який, без вагань, можна назвати Прикарпатською Биківнею, а й в інших місцях, як відомих, так й досі не знайдених. За тих, чиїми  кістками переповнені  криниці, підвали катівень НКВС. За тих, хто  помер у таборах Сибіру,  чи, продовжуючи непримиренну боротьбу, проливав свою кров й без вагань жертвував  своїм  життям у боротьбі з ворогом у лавах УПА. У підвальному приміщенні каплиці працює музей, експозиція якого заглибить відвідувача у  трагічну історію Дем’янового Лазу.
Володимир Бакала,
старший науковий співробітник
музею-меморіалу «Дем’янів Лаз»

Переглядів: 397 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]