Четвер, 27.07.2017, 08:53
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Жовтень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2013 » Жовтень » 17 » ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ
10:18
ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ
Молодість, украдена війною

Сімдесят першу річницю створення УПА відзначив як свято міці духу й віри у світле майбутнє незалежної України житель Івано-Франківська Михайло Васильович Трошко – член ОУН, вояк УПА, кулеметник, десятилітній  в'язень сталінських таборів, брат якого Семен служив у  Дивізії "Галичина", а дружина Богданна – медична сестра УПА й краща подруга дружини командира тактичного відтинку "Чорний Ліс” Василя Андрусяка Грегота-Різуна – Євгенії Андрусяк, обоє вже покійні.

Народився Михайло Трошко у 1926 році в селищі Єзупіль  Тисменицького району Івано-Франківської області. Роки юності у нього, як і в його брата, забрала війна. У 1942 році, коли вся Україна була окупована німцями, у його стодолі розпочиналося формування осередку ОУН Єзуполя. І як пригадує пан Михайло, німці були у стодолі, а на горищі він з хлопцями вчив Декалог українського націоналіста, історію України й через шпарину дивився й підслуховував, що говорять німецькі зайди. Одного разу, скориставшись їх відсутністю, Михайло забрав зброю й приніс провідникові, однак той дав наказ повернути її, щоб не викликати люті ворогів, які могли помститися не тільки його родині, а й знищити все село.
Згодом Михайло із ранцем відійшов на окраїну Єзуполя, в ліс, де зібралось сімнадцять хлопців, серед яких й  односельці – Кушнір Михайло, Овчар Йосиф, Шиндак Семен.  Однак, через неспроможність пробратись в ліс за наказом провідника, яким став син священика із Тязева на псевдо Коник та Журба, змушений був повернутися, завдаючи болю батькам, особливо мамі, яка витирала сльози радості, радіючи поверненню сина й водночас переживаючи за його подальше здоров’я й життя.
– А мені, – зазначає у своїй розповіді мій співрозмовник, – було тільки дуже шкода мами, а сам був такий відважний, що навіть не було боязні як такої, хоч знав добре, на що йду, але  у нас було гасло «Бог і Батьківщина!» і то нас тримало.
В УПА був стрільцем у восьмому рою й другим кулеметником, а псевдо обрав собі – Лис, бо відзначався хитрістю й відважністю. Була дуже сильна конспірація й таємничість. Пригадує пан Михайло, як одного разу, стоячи на стійці у Стриганецьких лісах, до нього підходить розвідник з Надвірної й звертається: «Сталін». «Я відповідаю, – продовжує Михайло Васильович, – свиня, розвідник – три, я – тридцять три». Шифрування на стійці кожен раз змінювалося, секретні відомості, так звані штафети, носили в основному дівчата, рідше хлопці. Був один низькорослий хлопчина – Роман, який також носив ті відомості, не викликаючи цим підозри в енкаведистів, хоча насправді мав уже дев’ятнадцять років.
У вересні 1944 року було здійснено напад на районну тюрму, у якій на той час знаходились під арештом одна дівчина й близько двадцяти хлопців. По захопленні тюрми й звільненні ув’язнених кожен рій отримав завдання. Перший рій мав схопити начальника тюрми живим, а пан Михайло мав обірвати телефонний зв'язок. Оскільки більшість начальства тюрми на той час поїхала у Галич на якусь нараду, то наказ командира було зреалізовано, в’язнів звільнено, а на одній із стін мурів в’язниці наші хлопці, продовжує свою розповідь пан Михайло, зробили напис: "Смерть Сталіну! Слава Україні!”. Відійшовши в сторону Вільшаниці, в Стриганецькі ліси, повстанці  звітували про виконання завдання командирові.
Згодом був даний наказ вернутися у свої терени, де у Козаковій долині, що поблизу Надвірної, почалася облава військами МВС. Тут у вересні 1943 року потрапив в оточення Михайло Васильович Трошко разом з Вовком Володимиром, Озарчуком Михайлом, Кудлою Семеном, Нагнибідою Миколою. «Через Бистрицю із зв’язаними руками нас привели до Надвірної, де мене сильно били, але медсестра сказала припинити знущання, бо я їм потрібний був живий. Потім нас перевели до Станіславської тюрми, де після місячного перебування засудили на десять років позбавлення волі й на п’ять пораження в правах», –  поринає у спогади Михайло Васильович.
«25 грудня 1943 року, на польське Різдво, нас в товарних вагонах вивезли до Львова, а звідти відправили в Сибір, на станцію Печора, де розприділили по колонах. Я, – продовжує мій співбесідник, – потрапив у колону "Сива маска” (Сиктивкарівська область Республіки Комі). Однак там нас не прийняли, й під конвоєм ми йшли два дні пішки 70 кілометрів, потім два місяці прокладали дорогу, згодом нас відправили на шахту в Інту, де проробив до завершення терміну покарання. Робота була дуже важка, працювали на глибині 120 метрів, спершу по дванадцять, потім – по вісім годин на день у три зміни, видобуваючи руду».
Писати додому дозволяли один раз на рік. Однак заміняючи на шахті бригадира, через запарщиків руди пан Михайло передавав листи додому сам й таку можливість мали й інші в’язні. «А одного разу білорус-«стукач», а таких у тюрмі, незважаючи на зневагу до них,  було багато, побачив, як я через грати передавав хліб політв’язневі, й доповів це адміністрації,  за що мене було побито так, що я стікав кров’ю, й кинуто у бур», – веде далі мій співрозмовник.
В Інті доля звела Михайла Васильовича із Тепеногою Богданною Іванівною – медсестрою командира ТВ "Чорний Ліс” Василя Андрусяка, яка відбувала там покарання. Там вони  побрались, живучи в землянках, розділяючи напівголодні будні сибірського, такого суворого, однак спільного життя.
По звільненні з ув’язнення працював пан Михайло у місцевому радгоспі, розвантажував вагони з сільгосппродукцією, а в сезон косив сіно. Додому довго не відпускали, змушуючи відмічатися двічі на місяць у коменданта. Одного разу, після чергової обіцянки відпустити додому, яка також виявилася обманом. Пан Михайло в гумових чоботах й тілогрійці переплив на катері ріку Кошол і, йдучи берегом, ледь не загруз у болотах, потім пробрався, заробивши грошей й отримавши паспорт, на рідну землю.
Повернувшись додому, довго не міг працевлаштуватися. Згодом від важкої хвороби померла кохана дружина. А на чужині на п’ятдесят третьому році обірвалося життя рідного брата Михайла Васильовича – Семена. Брат, зазначає пан Михайло, був у Дивізії "Галичина”, у складі якої у липні 1944 року брав участь у битві під Бродами, згодом був інтернований до Німеччини, звідти переїхав до Канади, де, одружившись із українкою на ім’я Текля, проживав до кінця свого життя.
Не зважаючи на свій поважний вік, проблеми із здоров’ям, Михайло Васильович Трошко радо ділиться спогадами про пережите. Він є бажаним гостем у навчальних закладах, де, вдивляючись в очі юних, сам стає молодшим, згадуючи свої молоді роки, вкрадені війною. І вірить, що Україна стане такою, про яку мріяло його покоління, віддаючи за неї найдорожче – своє життя.

Володимир БАКАЛА,
cтарший науковий співробітник Музею-меморіалу «Дем’янів Лаз».


Переглядів: 282 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]