Росіянин з українською душею
НАША обласна письменницька організація налічує понад 50 майстрів красного слова, і лише один з них – росіянин. Здавалося б, ну що такого незвичного? Мало куди й кого закидала доля, особливо в часи, коли основною адресою для жителів усіх «братніх» республік був Радянський Союз… Але життя Геннадія Васильовича Бурнашова, широко знаного на Прикарпатті і далеко за його межами письменника, заслуговує особливої уваги і пошанівку. Його добрий друг і літературний керманич Ярослав Дорошенко свого часу, до сімдесятиріччя товариша, присвятив йому такий сонет:
В казахстанськім краю, за Уралом
Материнське серце молоде
Ніжність і любов переливало
У своє дитятко голосне.
Як війни затихли, перегули,
Гена став, мов молоде орля.
І його з любов’ю пригорнула
Українська галицька земля.
Тут пізнав він історичну долю,
Лицарів, що билися за волю, –
І книжки з’являлись з-під пера…
Хай і далі творча думка спіє,
Шлях життєвий – ясним ранком мріє,
Серце б’ється людям для добра!
Взагалі, світлої пам’яті Ярослав добре розумівся на людях, і для мене його ставлення, його оцінка тієї чи іншої особистості були і залишаються найточнішим мірилом, своєрідним індикатором її порядності, професійності, людяності. Геннадія Бурнашова Дорошенко любив, поважав і високо цінував, декілька його книжок благословив у світ, написавши до них передмову.
Після смерті чоловіка наші добрі людські стосунки з родиною Бурнашових, здається, навіть зміцніли. Я не перестаю подивовуватися фантастичній витривалості і працездатності голови родини пана Геннадія, котрий, попри всі життєві випробування, залишається незламним опти-містом, удари долі приймає ледь не з усмішкою, з усіх кризових ситуацій виходить сильнішим, ніж був напередодні. Поза сумнівом, твердості і впевненості йому додає надійний родинний тил: дружина Емілія Федорівна – вірна супутниця, порадниця-берегиня і єдина муза всього його життя, діти, внуки, друзі, колеги.
Отак, керуючись принципом «перемагать і жить», зустрів наш ювіляр своє 75-ліття. Прийшов він у цей білий світ в місті Іртишську, що в Казахстані, в 1936 році. А з 1946 року і донині живе в нашому місті. Тут навчався в школі «на Гірці», закінчив історико-філологічний факультет педінституту, працював художником (оскільки має вроджений дар до малярства), педагогом, понад двадцять років віддав туристичній галузі.
Великою пристрастю нашого пана Геннадія є шахи, які полюбив з дитинства. Ще в далекому 1954 році виконав норматив першого розряду, а через десять років, в 1964 р., одержав звання судді республіканської категорії з шахів.
Доля не дала йому міцного здоров’я, вже у дворічному віці внаслідок поліомієліту паралізувало ногу, згодом частково втратився зір…
Але натомість, начебто як компенсацію за фізичні страждання, він отримав літературно-дослідницький талант, бажання у всьому докопатись до суті, зачерпнути кришталево-чистої правди, нехай з найглибшої криниці, нехай обпікаюче-морозної на губах…
А хто сказав, що правда завжди солодка? І дається вона ой як нелегко!
Важким, довгим і тернистим був шлях письменника Бурнашова до своєї правди. Але він зумів продертися крізь колючо-солодкаве заколисуючо- брехливе терня більшовицької пропаганди, переборюючи в собі постулати, прищеплені в родинному вихованні, і твердо стати на єдино правильну життєву позицію – любити і захищати землю, на якій живеш, дотримуватися звичаїв краю, вивчати правдиву історію, розмовляти мовою народу, з яким дихаєш одним повітрям і споживаєш один хліб насущний, знати і сповідувати християнські цінності…
Здавалось би, усе так просто, зрозуміло, доступно кожному. Та, на жаль, скільки людей, котрі, навіть не завжди з власної волі, приїхали на нашу землю, прожили тут десятки років і залишились чужинцями…
Мені їх по-справжньому шкода…
… А Геннадію Васильовичу, людині порядній і допитливій від природи, добрим дороговказом до правди була трагічна доля навіть близьких людей. Зокрема, батько його дружини Федір Кобель був репресований ще за перших совітів…
ПОЧИНАВСЯ письменник Бурнашов з книжок туристично-краєзнавчого характеру. Але з часом, спілкуючись з краєзнавцями, істориками, простими людьми, Геннадій Васильович відчув непереборний потяг донести своє прозріння до якомога ширшого загалу читачів. Міцніло в руках перо, гранувалося слово, утверджувалась віра в необхідність того, що робив.
В 1994 році Бурнашов став членом Національної спілки письменників України. На сьогодні його творчий доробок налічує понад 80 книг, книжок і книжечок. Згадаю бодай деякі, назви яких говорять самі за себе: «Затавровані «ворогами народу», «Постріли в Білогорщі», «Полководець УПА», «Повернення з пекла», «Під грифом «Цілком таємно», «Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник: чекістська «Справа № 39», «Таємниця загибелі Євгена Коновальця», «Лицарі честі і чину», «Борітеся – поборете», «Дем’янові Лази», «Злочини більшовизму», «Україна над усе», «Не поляже наша слава», «Сталінські комбінати смерті», «Лицар великої Ідеї», «Утаємничені замахи», «Політичні убивства Кремля», «Головнокомандувач УПА Роман Шухевич в документах органів держбезпеки»…
…Готуючи цей матеріал, я в себе вдома зібрала з полиць до сорока книжок цього автора з дарчими написами, а в його крихітному кабінетику на четвертому поверсі малогабаритної і густозаселеної квартири й половина з них не вмістилася б на підлозі, а якщо б ще й розкласти їх в один ряд, то й до сусідів треба було б в гості проситись…
З особливою гордістю бере в руки пан Геннадій видання, підготовлені ним самим чи у співавторстві з колегами, котрі присвячені провідникам УПА.
Декілька останніх тижнів за найпершої можливості повертаюся до книги «Степан Бандера та його родина», авторами-упорядниками якої є Петро Арсенич, Геннадій Бурнашов, Богдан Янович. Тут по краплині зібраний багатющий матеріал – цікавий, пізнавальний, корисний, доступно і професійно поданий і проілюстрований. Великої вдячності і поваги варті люди, які зробили такий вагомий внесок в утвердження національної ідеї, пізнання і усвідомлення рядовим читачем її суті і змісту. Але чи є кому їх за це поцінувати, чи є кому донести їх працю до людей?
Не можу не зробити ще один неліричний відступ у своїх роздумах. Про це згадує Юрій Манюх в матеріалі «Дорогу долає той, хто йде». Мені ж про цю ситуацію якось мимохіть оповів сам пан Геннадій, просто так, як про рядовий факт щоденного життя-буття, неувінчаного лаврами влади чесного працьовитого митця. Так от, пошук коштів на видання книжки для автора іноді є праця важча і складніша, як власне написання твору. До того ж заняття це, як на мене, ще й досить-таки принизливе. А тут – важкохвора людина, переживаючи надлюдські фізичні страждання, підганяючи себе і час, відчуває потребу написати книжку про Романа Шухевича «Полководець УПА». І от поставлено останню крапку, рукопис готовий. А далі? Далі безуспішний пошук спонсорів, бо й тема така, що не кожен шлунок сприймає, та й автор, скутий хворобою в чотирьох стінах… І тоді сім’я письменника переходить на режим наджорсткої економії, обмежує себе в найнеобхіднішому. Дружина спродує за безцінь найцінніші речі (з них найдорожча за ціною – пральна машина), і власним коштом письменника Бурнашова його книжка про Шухевича виходить в світ. Що називається, дорогою ціною…
Важко мені зрозуміти критично настроєних до Геннадія Васильовича людей. Адже не всім подобається, як він пише і що пише. Чимало дорікань чи навіть прямих погроз лунало на його адресу від окремих (!) членів російськомовного населення краю. Називали його запроданцем (наведений вище факт найкраще ілюструє ціну, за яку продався росіянин Бурнашов), зрадником ( а як можна зрадити злочинців, до яких ніколи не належав, просто називаючи речі своїми іменами), перевертнем, брехуном, наклепником. Що ж, Бог їм суддя…
А самому Геннадію Васильовичу найбільше подобається, коли його називають українським націоналістом. І хоч за свою подвижницьку літературну працю письменник Бурнашов удостоєний численних державних нагород, серед яких Кавалер відзнаки Президента України ордена «За заслуги» ІІІ ст., лауреат літературної премії ім. Івана Франка, переможець всеукраїнського конкурсу, присвяченого 100-річчю від дня народження С. Бандери, дипломант Всеукраїнського конкурсу ім. Олекси Гірника та володар низки інших відзнак, він з гордістю оповів мені факт, який вважає чи не найвищим визнанням своїх заслуг перед Україною. Кілька літ перед цим, коли був, як сам каже, козаком ледь міцнішим, час від часу вибирався на зустрічі з читачами. А як траплявся бодай якийсь транспорт, то і в село найвіддаленіше готов був їхати. Так ото в одному з таких сіл після зустрічі старенький селянин довго дякував письменникові про правду, котру він несе людям, розповідаючи неперекручені факти з життя борців за Україну, а наостанок попросив сфотографуватися з ним, бо хто потім йому повірить, що з самим Бурнашовим (!) розмовляв. Скромний від природи, дуже далекий від будь-якого «чванства», Геннадій Васильович аж світився від задоволення, згадуючи ці слова. А я дивилася на нього і думала: як же мало людині треба для щастя! Просто щоб її розуміли і оцінили важливість зробленого нею. А може – воно й немало. Бо таке щире народне визнання ні за які гроші не купиш.
Чимало добрих слів на адресу нашого ювіляра написано науковцями В.Грабовецьким, В.Полєком, П.Арсеничем, М.Кугутяком , І.Шумейком, літературними критиками Т.Салигою, Д.Юсипом, письменниками Я.Дорошенком, П.Осадчуком, Н.Стефурак та багатьма іншими.
Багато задуманого, омріяного у житті пана Геннадія відбулося, здійснилося. А ще мав таке заповітне бажання – доторкнутись до пам ятника нашому провідникові Стапанові Бандері, який постав на Європейській площі в Івано-Франківську. Мріяв покласти квіти, вклонитись людині, яка так багато зробила, аби Україна здобула право називатись незалежною державою. І ця мрія письменника Бурнашова також здійснилася. В Центрі патріотичного виховання імені С.Бандери відбулася зустріч представників громадськості, студентів, школярів з видатним дослідником національно-визвольного руху краю. І з допомогою дужих і до глибини душі схвильованих реєстрових козаків зумів пан Геннадій зійти на свою прощу до Бандери, а через декілька хвилин у вщент переповненій залі центру пролунав живий голос Провідника, який звертається з висоти свого безсмертя до нас, сьогоднішніх, живих, і кожне слово Бандери звучало так актуально, ніби сказано нині.
І дякував Богові 75-літній ювіляр Геннадій Бурнашов, що дожив до такої високої миті, яка об’єднала в собі і пережите-переболіле, і велику любов, і вдячність різних поколінь шанувальників його творчості, ще й додала віри і сили на майбутнє, на нові творчі здобутки.
ВСЕ в житті давалося йому нелегко, тернистою була навіть дорога до Бога. Але – дійшов! Вже після шістдесяти прийняв хрещення, став віруючим багатостраждальної Української Греко-Католицької Церкви. А нині, сповнений все тієї ж всеосяжної віри в Божу милість, письменник завершує роботу над новою книгою, яка називається «У горах грім гуде» і присвячена вона подіям гуцульського повстання в 20-х роках минулого століття. Про свої творчі плани він розповів заступникові міського голови Михайлу Вересу, котрий вітав його вдома в день ювілею. А на творчому вечорі Михайло Йосипович, віддаючи належне літературним досягненням публіциста, повідомив, що питання фінансування нового видання вже вирішено. Чи може бути кращий дарунок письменникові?
Теплі вітання побратимів, друзів, пісні і уривки з творів у виконанні учнів і студентів, столи, де на вишитих рушниках милували зір десятки книг, і добірне товариство українських героїв-достойників, які озирали це дійство з портретів на стінах і з небес. Так хочеться жити і творити в цьому прекрасному світі, так багато роботи попереду!
Многа літ вам, Геннадію Васильовичу, наш добрий і щирий друже! Ваша українська душа добре сусідить з українським серцем, яке переганяє тонни російської крові, освяченої українською правдою.
Ганна ДОРОШЕНКО
|
