V. Валуєвський циркуляр та Емський указ-сутність політики Росії щодо України.

 Якщо Австрія загравала з русинами-українцями, то Росія діяла більш жорстко з українцями-малоросами. Але незважаючи ні на що, і там тривало «самостояння України».Кримська війна (1853 - 1856)   та поразка в ній Росії засвідчили повну економічну і технічну відсталість цієї країни, яка опиралася на старий кріпосницький устрій. Про те що царат не може розраховувати на підтримку широких верств населення довели події 1855 року ( так звана « Київська козаччина»). Цар видав маніфест, в якому закликав формувати так зване народне ополчення. Але на Україні, в самому її серці, на Київщині, зрозуміли цей заклик по-своєму. Серед селян почали поширюватися чутки про те, що записавшись в ополчення ( в «козаки») , вони будуть звільнені від кріпацтва, отримають землю і майно .Селяни почали складати списки «вільних козаків», створювати органи самоврядування. Рух охопив 8 з 12 повітів Київської губернії ( понад 500 сіл). Імперський уряд змушений був силою придушувати цей рух. Після смерті Миколи І і поразки у Кримській війні Росія і Україна опинилися на порозі нової хвилі революційного руху, який починав набирати організованої форми, застосовувати нові методи боротьби, включаючи терористичні акти. Український національно-демократичний рух був ще досить слабкий і носив, в основному, культурно-просвітницький характер. Але царат прекрасно розумів потенціал цього  руху. На той час уже існувала фундаментальна основа цього руху, наріжний камінь екзистенції «самостояння України» - це Тарас Григорович Шевченко. Його творчість, спосіб власного життя і, у зв’язку з цим відроджений український дух, який об’єднував українців незважаючи ні на що, як стихія. Це розуміли сучасники поета, у тому числі найкращі представники російського письменства. Микола Семенович Лєсков (1831 – 1895) у своїй статті «Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко», яка була надрукована 12 березня 1861 року в «Русской речи» писав: « Как поэтическая деятельность Шевченко останется в числе лучших страниц малороссийской словесности, так и самый день его погребения навсегда останется знаменательным в истории украинской письменности и гражданственности. Любимейшая мечта поэта сбылась и громко заявила своё существование. Малороссийское слово приобрело право гражданства, раздавшись впервые в форме ораторской речи над гробом Шевченко. Из девяти напутствований, сказанных над могилой поэта, шесть были произнесены на малороссийском языке. Из остальных троих речей две были произнесены по-русски и одна по-польски, как бы в значении общего горя славян, пришедших отдать последний долг малороссийскому поэту-страдальцу.

                 У малороссийского народа, слава Богу, есть своя литература, есть свои ораторы, свои историки, но теперь нет у неё такого лирика, каков был покойный Тарас Григорьевич Шевченко, справедливо названный в одной из сказанных над его гробом речей «батьком  рідного слова».  Велич Шевченка визнавали російські письменники, велич його постаті  в плані загрози визнавав і царський режим. У січні 1863 року розпочалося польське повстання ( 1863 – 1864 р .р.) Як і в Галичині поляки намагалися залучити до повстання українців, але в черговий раз не змогли переступити свої великодержавні амбіції і вимагали відновлення Польщі в кордонах 1772 року. Українцям черговий раз відводилась роль гарматного м’яса. Царизм жорстоко придушив повстання. Українські селяни не підтримали це повстання, але російська влада дуже добре усвідомлювала, що собою може являти український рух. І тому не дивно, що 18 серпня 1863 року Міністр внутрішніх справ Росії П.Валуєв направляє таємний циркуляр Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам. У цьому документі Міністр внутрішніх справ П.Валуєв ( 1815 – 1890) зокрема зазначив, що ідуть суперечки про існування малоросійської літератури. Існували деякі твори письменників: « ...отличавшихся более или менее замечательным талантом или своею оригинальностью...», але тепер  ситуація міняється: « Ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещённую... стремятся к осуществлению своих политических замыслов...» Валуєв стверджує, що самі малороси не хочуть своєї мови, що їм зрозуміліша російська мова і що : « Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка небыло, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши.» Все це  є небезпечним тому, що : « ...это совпадает с политическими замыслами поляков.» Навіть Євангеліє українською мовою становить небезпеку:  "Киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ниже духовною цензурою перевод на малороссийский язык Нового Завета.»  Враховуючи все це, Валуєв дає вказівку: « Сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить. О распоряжении этом было повергаемо на Высочайшее государя Императора воззрение и Его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения.» Ось так. Без коментарів.

                Через 13 років виходить Емський указ – розпорядження імператора Олександра ІІ, який був підписаний 30 травня 1876 року в м. Бад – Емс (Німеччина). Цей указ доповнював основні положення Валуєвського таємного циркуляра 1863 року. Безпосереднім приводом до видання указу став меморандум, який направив «попечитель» Київського навчального округу, голова  Київської археографічної комісії Михайло Юзефович (1802 – 1889). Він звинуватив українських просвітників втому, що вони хочуть:  « Вольной Украины в форме республики, с гетьманом во главе.»  Для розробки указу була скликана в Петербурзі надзвичайна комісія за участю Міністра внутрішніх справ, Міністра освіти, оберпрокурора Синоду, головного начальника ІІІ відділу і самого Юзефовича. Необхідно зазначити, що Юзефович був посередником у справі субсидій царського уряду москвофільському «Слову» у Львові, а пізніше очолив комісію «По устройству пам'ятника Богдану Хмельницкому», відкриття якого відбулося 11 серпня 1888 року. На  пам’ятнику був напис «Единая и неделимая Россия».

                 Емський указ починався так: « Выводы Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделаными Олександром ІІ 18 мая. В видах пресечения опасной в государственном отношении деятельности украинофилов, полагалось бы соответственным принять впредь до усмотрения, следующие меры...» І далі  слідують визначені конкретні вказівки в 11пунктах По Міністерству внутрішніх справ – з 1 по 6, по Міністерству освіти – з 6 по 10 і по ІІІ відділенню - 11 пункт. Перший пункт указу забороняв ввезення в межі імперії будь-яких книжок українською мовою. Другий пункт забороняв в імперії друк на даному наріччі ( тобто українською) будь-яких оригінальних творів чи перекладів, за винятком історичних пам’яток, але щоб і їх, якщо вони належать до усної народної творчості ( пісні, казки, приказки) видавати без відступу від норм загальноросійської орфографії ( тобто не друкувались би так званою «кулішівкою»). У примітці до цього пункту цар написав, що даний указ є розширенням Валуєвського циркуляру. Пункт третій забороняв українське театральне і музичне мистецтво: « Воспретить равномерно всякие на том же наречии сценические представления , тексты к нотам и публичные чтения как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций.» Наступний пункт взагалі унікальний і свідчить про те , що з українським національно-визвольним рухом борються системно. Ця системність триває і до сьогодні.  Вперше у такого рівня державному документі публічно дається вказівка здійснювати фінансування москвофілів у Галичині. Якщо це раніше, зберігаючи хоч якусь видимість пристойності, робилося у вигляді пожертв через таких людей як Юзефович, то тепер – це державна політика Російської імперії. « Поддержать издающуюся в Галиции, в направлении враждебному украинофильскому, газету «Слово», назначив ей хотя бы небольшую, но постоянную субсидию, без которой она не может продолжать существование и должна будет прекратиться  (украинофильский орган в Галиции, газета «Правда», враждебная вообще русским интересам, издаётся при значительном пособии поляков)». Ось так. Ця «постоянная субсидия» дійсно стала постійною, і розмір її тільки збільшувався, незважаючи чи це була Російська імперія зі своєю ідеологією «офіційної народності», чи СРСР зі своєю ідеологією «пролетарського інтернаціоналізму» та «світової революції»  (згадаймо тільки  Комуністичну партію Західної України). Вивіски іноді змінювалися, політика – ніколи! П’ятий пункт забороняв газету «Киевский телеграф». Міністерству освіти приписувалося: « ... не допускать в первоначальных  училищах преподавание каких бы то ни было предметов на малорусском наречии.» Сьомим пунктом передбачалося:   «Очистить библиотеки всех низших и средних училищ в малороссийских губерниях от книг и книжечек...» , які відповідно заборонялися пунктом другим  даного указу, тобто виданих українською мовою. Восьмий і дев’ятий пункти стосувалися кадрового складу вчителів. Державна машина Російської імперії тут не церемонилася: « Обратить серьёзное внимание на личный состав преподавателей в учебных округах Харьковском, Киевском и Одесском; потребовать от попечителей сих округов именного списка преподавателей с отметкой о благонадёжности каждого по отношению к украинофильским тенденциям, а отмеченных неблагонадёжными или сомнительными перевести в великорусские губернии, заменив уроженцами этих последних.» Чи може тут бути щось незрозуміло? Той, хто любить Україну, українське, - той «неблагонадёжный». Ось тавро, яке наклали на українця, яке застосовувалося століттями, яке ми носимо і тепер.  Ми не діємо «на благо». Чиє «благо»? У дев’ятому пункті попереджалися ті, хто робив подання на призначення вчителів:  "...возложить строгую ответственность... не только на бумаге, но и на деле.» Царю дуже сподобався цей пункт, і він зробив аж дві примітки. У першій він зазначив, що ще  є «повеление»      Миколи І, яке не відмінено, щодо « лиц с неблагонадёжным образом мыслей» і не тільки між учителями, але і між учнями. Тобто все правильно і зберігається наступність, і  «полезно было бы напомнить». А друга примітка взагалі є унікальною. «Признавалось бы полезным принять за общее правило, чтобы в учебные заведения округов: Харьковского, Киевского и Одесского назначать преподавателей,  преимущественно,  великоросов, а малоросов распределить по учебным заведениям Санкт-Петербургского, Казанского и Оренбургского округов.» Тобто, незалежно від «образа мыслей», просто за національною ознакою – геть з України і все! Ох і діяв цей пунктик, як і увесь указ, як за часів Російської  імперії, так і за часів великих «інтернаціоналістів» тільки більш підступно і стосувався не тільки вчителів, а і представників інших професій тільки в жорсткіших умовах зі зростанням в геометричній прогресії. Десятим пунктом передбачалося закрити на невизначений термін Київське відділення географічного товариства, з тим, щоб потім його відкрити знову, але, щоб Київський генерал-губернатор зробив це « ... с устранением навсегда тех лиц, которые сколько-нибудь сомнительны  в своём чисто русском направлении.»  Останній одинадцятий пункт стосувався ІІІ відділення: «  Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправимых и положительно опасных в крае агитаторов.» Хороший нюх був у царату. Сьогодні Україна виконує свій державний гімн на слова П.Чубинського. Але з часом Радянська влада висилати, нищити, морити голодом буде вже мільйонами.