III.  Із над Дністра: "Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно,бо голос народу-це голос Божий..."

            На той час, коли царат на берегах Дніпра втілював у життя уваровську ідеологію офіційної народності і жорстоко розправлявся з усіма, хто обстоював українську Річ Посполиту, свою мову, традиції і культуру; на берегах Дністра, у Галичині теж починався новий етап пробудження українського духу. Як у Російській імперії своєрідним поштовхом до пробудження українців стало повстання декабристів і польське повстання, а також події на Кавказі, так і для  українців Галичини пробудження ознаменувалося повстанням 1846 року та настанням «весни народів» 1848 року. Між Австрійською та Російською імперіями було багато спільного, але і були суттєві відмінності. Природа будь-якої імперії полягає в тому, що вона ( імперія) будь-яким чином намагається утримати підкорені території і , по-можливості, продовжити своє розширення. Коли ж припиняється розширення, настає політична стагнація і консервація. Імперія, яка не розширює свої володіння – мертва, наступний етап – розпад. Дані правила були дійсними і для цих двох імперій, які розшматували українські землі. В Росії українців називали малоросами, а в Австрійській імперії – русинами. Але на всіх етнічних землях, в яких кордонах  і імперіях вони не знаходилися б ми всі відчували себе єдиним народом. Якщо в Російській імперії влада діяла виключно за допомогою сили, опираючись на візантійсько-азійську традицію та чисельну перевагу сформованого за століття своєрідного великоросійського етнічного елемента, який живився асимільовуючи як споріднені народи, так і окремих представників інших народів, що в расовому і культурному відношенні були досить віддаленими, то  Австро-Угорська «клаптикова» імперія у цьому плані значно відрізнялась від Росії. Якщо проаналізувати чисельність та національний склад імперій, то все стає зрозумілим. Щоб бути коректними у порівняннях, розгляньмо національний склад Російської імперії станом на 1897 рік та Австро-Угорської станом на 1910 рік. За офіційним переписом населення загальна чисельність громадян Росії у 1897 році становила 129,2 млн. чоловік, з них рідною мовою великоросійську назвали 55,667 млн., малоросійську ( українську) – 22,380 млн., білоруську – 5,885 млн. Населення даних мовних груп офіційно вважалося  руським і загалом становило 84 млн., тобто 65% населення. Окрім того в Росії польську назвали рідною 8 млн. громадян. Велику групу становили і євреї – 5,063 млн. В австро-Угорській імперії на 1910 рік загальна чисельність населення становила 51,4 млн. чоловік. З них 12 млн. були австрійцями (німцями) – 23,4%, 10 млн. – угорці ( 19,6%), 6,6 млн. – чехи (12,5%) , 5 млн. – поляки (9,7%),  4,4 млн. – серби і хорвати (8,5%),  4 млн. – русини ( українці) (8%), 3,2 млн. – румуни (6,3%),  2млн. – словаки (3,8%), 1,3 млн. – словенці ( 2,4%), 0,7 млн. – італійці ( 1,5%), , 2,3 млн. – інші народи (4,5%). Тобто майже 45% населення Австрійської імперії становили слов’яни. Аналізуючи ці дані, стає зрозуміло, чому Австрійська імперія змушена була проводити іншу внутрішню національну політику, і після відомих революційних подій середини ХІХ століття з метою продовження терміну свого існування перетворилася на Австро-Угорську монархію. Окрім угорців, які завжди славились своїм прагненням мати власну державу, серйозну загрозу існуванню імперії становили поляки. Польща втратила свою незалежність в результаті трьох поділів ( 1772 – 1793 – 1795 р.р.) , а її територія стала надбанням Росії, Австрії та Прусії. проте поляки ніколи не полишали думки про відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 року. Маючи нетривалий час з моменту втрати незалежності, активний громадсько-політичний елемент ( хоча шляхта та  магнати і збідніли, в значній мірі  вони все ж  залишилися власниками земель, маєтків, приналежними до привілегійованого стану, вони пам’ятали і зберігали традиції державно-культурного життя), поляки постійно піднімали повстання. Після повстання 1794 року під проводом Т.Костюшко, поляки активно підтримали похід Наполеона на Росію у 1812 році, маючи сподівання на відродження польської державності. У 1830 – 1831, 1863 – 1864 р.р. послідувало два повстання в Російській імперії . Галичина увійшла до складу Австрійської імперії внаслідок поділів Речі Посполитої в 1772 році під назвою королівство Галіції та Людомирії. Точно так само як в Росії українців вважали малоросами і використовували в своїх імперських цілях, поляки вбачали в них русинів і маніпулювали ними в боротьбі проти обох імперій заради своєї мети – відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 року « од можа до можа». Греко-католицький священик, отець Василь Подолинський у своєму «Слові перестороги»  (1848 р.) попереджає поляків про недопустимість такого підходу: « Стотисячне військо можна перемогти, але одне руське село(українське) не можна ополячити.» Автор звертається і до росіян-московитів: «Дивно тільки, що ця епічна Русь ( Україна) чомусь деяким людям у печінках, бо і Росія висипала вже кілька тисяч бочок доказів, що русин і росіянин – одне і теж. Але це даремна праця.» Отець Василь далі знову  пояснює полякам, що: « Руського імені та руської мови не змінить ніхто, бо матиме справу з русинами. Навіщо ж даремно наражатися на сором і глум? Це фанатизм, мої панове, фанатизм називати руську мову провініціалізмом, жаргоном або й , простіше кажучи, називати безправним, тобто непривілейованим польським белькотом, а це – велике нахабство.» Загалом росіяни-московити вважали, що ми говоримо «малороссийским наречием», а поляки – «польським белькотом». А ми говорили, говоримо і будемо говорити українською. І справа не в граматиці вважає отець Подолинський, оскільки: «Якщо ж хтось заперечує якомусь народові право бути національністю тільки тому, що він не має граматики, то він аргументує батогом. Граматика ніколи не була і не буде дипломом на національність і тим паче на волю.» Автор пише пророчі речі: « Так , ми – русини і віримо у воскресіння вільної, незалежної Русі (України). Раніше чи пізніше – не має значення...Минув той час, коли ми вагалися навіть по кутках признатися до свого імені. Сьогодні русин виявляє його цілому світові. Ніщо не зможе здержати від стремлінь, загальних для цілої Європи, і ми не замовкнемо, хіба Європа замовкне... Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно, бо голос народу – це голос Божий...» Так думали русини-українці над Дністром, і їхні думки перегукувалися з думками українців з над  Дніпра.

(Продовження буде наступного разу)