Олег ВОЙТИЧУК, депутат Івано-Франківської міської ради, фракція ВО «Свобода»

З точки зору сприйняття…
Сьогодні вкотре, якось «раптом» і майже несподівано відбувається чергова переоцінка цінностей. Під ненависними криками «мочити» та таку, здавалось би, далеку від нас автоматно-кулеметну канонаду приходить розуміння, що нічого не дається просто і «на блюдечку». Більш як двадцятирічна історія мирного переходу «від» і «до» виявила кінцевою метою все-таки неминучість усвідомлення, що справжню СВОБОДУ потрібно таки відстояти – і відстояти, на жаль, жертовно. Покоління пізніх вісімдесятих та ранніх дев’яностих зробило все можливе в тих умовах для інтелектуалізації революції, її відокремлення від ненависті і перетворення у визрілу необхідність та фактичну формальність. Декларація про суверенітет, Акт проголошення Незалежності, референдум, довжелезний, але стійкий у своїй абсурдності перехідний період… і раптом – розуміння, чи то пак ПРОЗРІННЯ.  Величезна за своїми просторами, абсолютно неоднорідна, а по суті – різноманітна історично, етнічно, а відтак і ментально країна опинилась перед викликами, яких не те, що не чекала – прогнозувати не хотіла. Добре було «за пазухою». Сам п’ю, сам гуляю. Проблеми? А у мене їх нема, а якщо і з’являться, то сам і буду їх вирішувати, навіть на збитки сусіду, а що мені до нього… Державний інтерес? А… Зарплата, пільги, субсидії, що ще?.. Гарантії…
Але реальність вказує на зовсім інший перебіг подій та перспективу, яку слід уже констатувати та необхідно, судячи з усього пережити. Для утвердження власної гідності, власних переконань, власної самобутності – а отже виокремлення власної Державності – потрібна не просто декларація та всезагальний її «одобрямс». Напевне, потрібна,  власне, ГІДНІСТЬ та цільність ПЕРЕКОНАНЬ. Двадцять три роки – більш ніж покоління, виявляється лиш першим кроком. Скільки поламаних граблів, кусаних ліктів, попелу на сивину і знову тих самих граблів. Почуття «дежав’ю» стало якимось перманентним, слова з екранів мало не скоромовками, а в обіцянки не вірить ніхто вже більше як десятиліття. Час від часу встає якийсь черговий «фаховий» майдан, появляються та відходять у щасливе плавання тимчасові активісти, але залишається незмінною СИСТЕМА, що вибудувана та підкріплена у своїй живучості апатією та байдужістю, надією на когось та відвертим егоїзмом.
І ось знову з’являється – ШАНС.  Ціною переляку, ціною людських втрат, ціною відчуття безвиході. Як хочеться вірити, що цього разу головним критерієм оцінки стане все-таки стан переоцінки – цінностей, переконань, зрештою усвідомлення власної самоідентичності та місця  у даних умовах. Як хочеться знову не розчаруватись – у політиках, курсах та ідеологіях, як хочеться все ж ПОВІРИТИ, і найголовніше – через певний проміжок часу – переконатись, що зроблено було так, як сказано, виконано так, як обіцяно, і зрозуміти врешті, що стабільність – це не курси валют чи ціни на ринку. А стабільність – це наше сприйняття норм та правил співжиття, виконання взятих на себе зобов’язань та дотримання визнаних усім світом принципів та заповідей. Тоді і візи будуть непотрібні, і валюта буде єдина, і фраза «заходьте ще…» стане не такою штучною.
Р.S. Ще на початку 90-х зробив для себе невтішний висновок, що справжню незалежну та демократичну Україну зможуть побачити у всій красі найімовірніше внуки наших дітей –  четверте покоління – тобто ті, хто є вільний від «солодких» спогадів та по житті – реаліст. Хочеться вірити, що відлік я розпочав вірно…