Без зовнішніх ознак інфекції,
або Знайдімо сил, щоб відшукати в собі гідність
Ольга ГОЯНЮК,
депутат міськради,
фракція ВО «Свобода»
Вже минає майже рік з того часу, як нашу країну буквально вкинули у провалля. ..
На жаль, так складається, чомусь історично, що на кожного українця припадає мінімум по два щирого недруга, котрий так і прагне вирвати у нас язика.
І їм таки це вдалося…
Пам’ятаю той день дуже чітко. Нічого особливого: трошки похмурий, бо був сезон червневих дощів, але загалом досить теплий і злегка вітряний. Тоді ніщо не віщувало трагедії, а вона сталася: такий собі землетрус, зрушення тектонічних плит, виверження вулкана, який, якщо й стихне, та наслідки від руйнівної сили ще довго пам’ятатимуть люди і немало часу піде на відбудову. Це катастрофа загальнодержавного масштабу.
Торік, 5 червня, так звані «народні обранці» у стінах Верховної Ради прийняли у першому читанні закон про мови – вулкан почав виверження. І ця хвиля, ця «совєцька маса» проковтнула всю Україну. Не стали перешкодою для цього злочину ані люди, котрі пікетували Верховну Раду, вкотре виборюючи право на рідну мову, на можливість називати себе українцями, ані застереження з боку експертів із Євросоюзу. Нема жалю у цього «вулкана», нема глузду прислухатись, а є тільки «блювотна маса», яку безперестанку вивергає на українців «расєйській монстр».
Той день не можна назвати спланованим, бо всі ці кроки більше нагадували репетицію, такий собі тест на витривалість, мужність, рішучість, ба, навіть, гідність. І прикро так говорити, але мушу визнати, що ми цей тест провалили. І наша поразка, я переконана, стала несподіванкою для них самих. Бо як, народ, який стільки пройшов, нація, яка зростала у сталі та вогні, упита кров’ю Бандери, підкована міцним фундаментом Донцова та Коновальця, маючи незалежну державу, втратила найголовніше – мову?!.. А вони тішились… Відлік пішов… Чума розповзлася…
І найбільша біда в тому, що ця інфекція не вбиває, а вражає мозок, висмоктує рішучість, стирає пам'ять, ламає гідність. А на що здатна людина без рішучості, пам’яті та гідності? Та й взагалі чи можна таке створіння називати людиною?..
Але в нас, українців, є ще одна риса – ми найбільше починаємо цінувати щось тоді, коли його втрачаємо. Так і було, почались падкання і бідкання, ридання і сльози, судомні протести і намагання повстати. Зовні ніяких ознак «хвороби». Може, інфекція вразила не всіх?..
…Минув вже майже рік. Йду вулицею Коновальця, попереду мама з донькою. Маленька дівчинка, як властиво її віку, дуже допитлива. Матуся радо відповідає своєму чаді на всі «чомушки».
– Мамо, а хто то такий? – показує маленька дівчинка на пам’ятник.
– То пам’ятник Провідникові Українських Націоналістів, наш лідер, наш герой, це людина, яка…
– Ой, я ізвіняюсь, а не подскажітє, которій час? (питає у мами якась жіночка)
– Да, мінуточку… Пол сідьмова.
– Спасібо. А как завут вашу дєвочку?
– Їйо завут Маша. Маша, паздаровайся з тьотєй.
– Здаствуйтє…
|
