У їхніх руках – наше здоров’я
Топ-5 хірургів Івано-Франківська

ТО ВГОРУ, ТО ВНИЗ
Крім скальпеля і білого халата, хірурги запасаються міцними нервами, витримкою і найперше людяністю, а ще вони постійно вдосконалюють свою майстерність. Серед великої кількості лікарів-хірургів, від котрих залежить життя пацієнтів, нам вдалося виокремити п’ятірку справжніх професіоналів, до котрих на планові операції вишиковуються черги. За останні роки при їхньому сприянні про високий рівень медицини в Івано-Франківську заговорили на всю країну. Навіть колеги-медики переконують, що якби їм довелося лягти у лікарню, то вони були б не проти потрапити до рук саме цих фахівців франківської хірургії.

ПИЛИПЧУК Володимир Іванович, головний хірург області

Закінчив Івано-Франківський медичний інститут у 1988 році. Кар’єру хірурга розпочав у райцентрі Володимирець Рівненської області, з 1990 до 2004 працював у Тлумачі. Спочатку був ургентним хірургом, а другу половину свого професійного шляху на Тлумаччині очолював хірургічне відділення. Ще дотепер його запрошують колеги для консультацій та оперування складних випадків. Власне ця робота і стала основним плацдармом для дальшого кар’єрного злету Володимира Пилипчука. У 1996 році він захистив кандидатську дисертацію. А останні 10 років працює на посаді головного хірурга області.
Як зазначають у лікарських колах, Володимир Пилипчук, як і кожен обласний хірург, намагається зробити свій внесок у розвиток галузі. Тому за ці десять років майже у всіх районних лікарнях появилася новітня лапароскопічна апаратура. Попри свою постійну зайнятість у хірургічному відділенні Обласної клінічної лікарні, Володимир Іванович майже щодня виїжджає у райони і там якщо не оперує, то бодай консультує колег.
Покликання хірурга у Володимира Івановича появилося не одразу. До закінчення медичного інституту він не бачив себе хірургом. «Думаю, що особисто для себе я не помилився, бо мені ця робота до душі. Не важко ані фізично, ані психологічно. Так, буває, що й по районах їжджу, і від ранку до ночі можу проводити час в операційній», – зізнається лікар.
Хірургові зовсім не боятися не можна, переконаний Володимир Пилипчук. Та і, за словами лікаря, для того, аби стати нормальним хірургом, потрібно як мінімум 15 років практики. Лікар запевняє, що братися за новітні операції, звичайно, треба, але без авантюризму.
«Немає людини, яка не помиляється. Якщо хірург каже, що у нього немає ускладнень, ніхто не помер і усе гладко, то він не хірург. Не помиляється та людина, котра нічого не робить. На жаль, не завжди обставини залежать від роботи хірурга», – наголошує пан Володимир.
Через руки Володимира Івановича щороку проходить 300-400 пацієнтів, більшість операцій доводиться робити в ургентному порядку. Володимир Пилипчук каже, що хірург повинен бути добрим, а тому перед операцією обов’язково спілкується із пацієнтом, запитує про настрій і обов’язково налаштовується на позитивний результат.

СОРОХТЕЙ  Лілія Василівна,  серцево-судинний хірург
Ця сильна і вольова жінка переконана, що тільки з допомогою постійного вдосконалення своїх професійних навиків можна досягнути бажаного результату. Саме тому вона продовжує постійно вчитися. В Івано-Франківську працює не так давно – всього три роки. Коли у Центральній міській клінічній лікарні появився новітній апарат ангіограф, то Лілію Василівну керівництво лікувального закладу запросило допомогти організувати цей сегмент медицини. На що жінка, звичайно, погодилася і залишила своє попереднє місце роботи у Львівській обласній лікарні.
Лілія Сорохтей розуміє усю серйозність своєї справи, адже, за її словами, найбільша частка захворювань у всьому світі сьогодні припадає саме на судинні захворювання. «Мені приємно, що моя робота пов’язана із боротьбою із цими хворобами та порятунком людей», – зауважує пані Лілія.
Покликання стати лікарем у жінки виникло по спадковості, вона прагнула бути чимось схожою на свого батька і допомагати рятувати людські життя.
Сьогодні у відділі, котрим керує пані Сорохтей, проводять від 700 до 1000 операцій щороку. Не забуває жінка про роботу навіть під час відпочинку. А її становленню як лікаря передувало навчання у Львівському медичному інституті. Зрештою, пані Лілія вчилася у багатьох закладах, здобувала освіту навіть за кордоном.
Робота Лілії Василівни позначилася значним прогресом у медицині нашого краю. У листопаді 2012 року у відділі малоінвазивної діагностики і лікування, котрим відає лікар, було проведено унікальну в Україні операцію із встановлення у коронарній судині новітнього стенту, виготовленого із органічної тканини.

БОГУШ  Анатолій Євгенович, головний хірург міста
З дитинства хотів бути лікарем. І це, очевидно, невипадково, бо улюбленим предметом у школі була біологія з усіма її розділами. У родині лікарів не було, а тому всю лікарську справу довелося здобувати самотужки. Після служби в армії зрозумів, що військовим лікарем не буде, хоча найбільше цього прагнув. В Івано-Франківську розпочинав свою трудову діяльність у другій міській поліклініці, але постійно мріяв про хірургічну роботу. Своєрідним поштовхом до хірургії в Анатолія Євгеновича стала віра у нього Лідії Дмитрів. Так поступово хірургія ввійшла у його життя.
«Зараз молоді лікарі не розуміють, що таке хірургія. Для того, щоби цим займатися, треба цій справі присвятити все своє життя. Лікар не повинен нарікати на малу зарплату чи умови роботи. Це відповідальна робота із відповідальністю за життя і здоров’я людей. Тому у хірургії має бути відвага, розумний ризик, фізичне здоров’я, витривалість і витримана нервова система», – запевняє Анатолій Богуш. Лікар не схвалює тих хірургів, котрі у своєму розвитку зупиняються на оперуванні апендициту і грижі.
Шість років Анатолій Богуш керує хірургічним відділом, у своїй роботі намагається бути послідовником Лідії Дмитрів.
«Я хотів добитися всього сам і створити свій імідж. Для цього треба, щоби через твої руки пройшли десятки тисяч пацієнтів», – зізнається лікар. На переконання Анатолія Євгеновича, тільки завдяки роботі пацієнти можуть знати лікаря як з хорошої, так і з поганої сторони.
Пан Богуш переконаний, що у професії хірурга ні в якому разі не може бути гордині та зазнайства, а найбільше він боїться втратити Божу ласку.

ШІБЕЛЬ Ігор Васильович, завідувач відділення травматології Міської клінічної лікарні №1, міський позаштатний травматолог
Фах лікаря міський травматолог обрав не випадково, його батьки були лікарями. У послужному списку Ігоря Васильовича лікувальні заклади крутяться навколо Івано-Франківська. З 1984 року працює завідувачем відділення травматології. Зараз серед пацієнтів Ігоря Шібеля не лише мешканці міста чи приміських сіл. Лікар каже, що приїжджають люди із Тисменицького та Тлумацького районів, а також із Тернопільської області. Щодня у травматологічному відділенні кипить робота – як мінімум роблять по дві операції, крім того, Ігор Шібель каже, що навіть доводиться в нічний час бути напоготові, бо люди травмуються постійно.
Найжахливіше у практиці травматолога – політравми. Особливо ситуація загострюється під час військових заворушень. До Ігоря Васильовича нещодавно звернулося декілька пацієнтів, котрі були поранені на сході. «Це жахливо, – зізнається лікар. – Колись було легше, бо травми були інакшими». Цю роботу чоловік виконує як годиться, бо свого часу працював асистентом на кафедрі травматології і ортопедії, де викладав військово-польову хірургію. На жаль, дисертацію так і не захистив через сімейні обставини.
Ігор Васильович переконує, що навмисно собі травми людина не зробить. Хоча у його практиці зустрічалися й анекдотичні випадки. Понад десять років тому до Ігоря Шібеля прийшов чоловік із відкушеним кінчиком носа, котрий він приніс у носовій хустинці. Це так жінка помстилася йому, бо підозрювала свого благовірного у зраді.
Ігор Шібель найбільше добивається відповідної апаратури для надання ургентної невідкладної допомоги. Не боїться лікар-травматолог залучати й новітні технології, завдяки яким оперували навіть 103-річного пацієнта.

БІЛИК Ігор Васильович, ординатор урологічного відділу Центральної міської клінічної лікарні, в. о. міського уролога
З 2009 року працює урологом. Виконує весь спектр урологічних операцій. Ігор Васильович каже, що рахувати операцій не доводиться, але в середньому на один день припадає одна операція, навіть якщо доводиться асистувати іншому колезі. Нещодавно в Івано-Франківську саме за участі Ігоря Білика була проведена унікальна для України операція. Оперували пухлину лівої нирки за допомогою ендовідеохірургічного методу – операції, яка виконується під контролем телебачення з використанням малоінвазивних інструментів. У сім’ї він перший, хто пов’язав своє життя із медициною.
«Це не правда, що хірурги не бояться нічого. Завжди є ризики, сумніви. Це нормальне явище для лікаря, коли сумніваєшся. Хто займається скелелазінням, той знає, що зривається зі скелі той, хто не боїться висоти, – каже Ігор Білик. – Як-не-як, а людині треба нанести травму, котра потім може врятувати життя. Для операції завжди є чіткі покази, без них ніхто нікого на операційний стіл хапати не буде».
Найважливіше для лікаря – людяність. За декілька років роботи йому неодноразово доводилося казати пацієнтові про безвихідну ситуацію. Ігор Білик запевняє, що це чи не найважче у лікарській практиці. Трапляються такі випадки, коли звертаються пацієнти із нирковою недостатністю 35-річного «стажу». У таких випадках, як правило, лікарі майже безсилі.
Володимир БОДАК

ТОП-5
1. Пилипчук Володимир Іванович
2. Сорохтей Лілія Василівна
3. Богуш Анатолій Євгенович
4. Шібель Ігор Васильович
5. Білик Ігор Васильович