Миле серце Горохолини
Через Містечко Милосердя пройшло майже 100 матерів-одиначок
Милосердя. Тільки вимовиш це слово, й одразу розумієш, відчуваєш, що воно означає – миле серце. Серце, яке здатне ділитися добром, розуміти чужу біду, щиро і безкорисливо надавати допомогу. Огляньмося навкруги – і ми побачимо, скільки сімей чи одиноких людей, діток-сиріт потребують нашої допомоги, для яких кожен крок їм назустріч – це промінь сонця, це відчуття, що ти не забутий у цьому світі.
Одним з таких закладів на Прикарпатті є Містечко Милосердя святого Миколая, яке з 2004 року функціонує у Крихівцях. А місяць тому відкрився його перший спеціалізований філіал у селі Горохолина Богородчанського району. Тут проживають одинокі матері з дітьми, яким нікуди повертатися, які могли поповнити ряди тих, хто через незаплановану вагітність зважився на аборт. Але вони подарували життя своїм синочкам чи донечкам і знайшли захист не в родинах, а в сестер-монахинь чернечої родини Воплоченого Слова.
«Ми живемо від Божого Провидіння…»
Я завітала сюди якраз на третій день Різдвяних свят і натрапила на святковий сніданок з нагоди хрещення новоприбулої дівчинки Христинки. На столі – чай, кава, бутерброди, солодощі, фрукти, за столом – усміхнені жінки з галасливими дітками на руках. Чистенькі і теплі кімнати, у приміщенні красується яскрава ялинка, з їдальні долинає дзвінкий дитячий сміх. Тут настільки тепла і домашня атмосфера, що здається, ніби ти прийшла в гості до близьких родичів, а не в притулок для безхатченків.
Назустріч мені виходить молода, усміхнена, з тихими розумними очима сестра-монахиня. Це настоятелька с. Марія від Дитятка Ісуса, яка разом із с. Марією від Різдва Христового опікуються цим Будинком Милосердя. Спочатку дивує, як ці дві зовсім молоді монахині можуть дати раду такій великій гамірній сім’ї, але, почувши теплий, спокійний голос настоятельки, який торкається глибини душі, відчуваєш її головний інструмент виховання – любов і терпіння.
Містечко Милосердя святого Миколая існує вже шість років. У монастир до монахинь чернечої родини Воплоченого Слова часто приходили вагітні дівчата, в основному з інтернату, і просили притулку. Настоятелька Марія Сліз завжди говорила, що потрібно робити добро для нужденних і приймала дівчат у монастир. Згодом виникла потреба купити новий будинок, адже важко було співжити матерям з маленькими дітками і дорослим жителям. У 2004 році матері з дітьми перейшли жити у перший Дім Милосердя в Крихівцях, заснований сестрами-монахинями.
Будиночок Милосердя у Горохолині – це перший крок у розбудові Містечка Милосердя. «Ми назвали нашу організацію Містечком, щоб з часом охопити ділами милосердя якомога більшу частину суспільства. Надалі плануємо відкрити кілька Домів Милосердя для окремих соціальних груп – школярів, людей старшого віку, хлопчиків», – розповідає сестра Марія.
Новий будинок отримав назву «Дім Непорочного Серця Марії». Споруду Містечку подарував директор будівельної фірми «СКОЛ» Володимир Колковський. Це був цегляний каркас двоповерхової будівлі на території горохолинської цегельні, яка зупинилася з розпадом колгоспу. Всі внутрішні ремонтні роботи, світло, воду, каналізацію, сантехніку проводили самотужки за благодійні кошти. Ремонт завершили за рекордний період – менше шести місяців. 17 грудня 2011 року ще один Будинок Милосердя наповнився дитячим сміхом.
Зараз тут мешкають 11 одиноких матерів та 14 діток. Наразі обладнаний тільки перший поверх будівлі, де є прихожа, капличка, кухня, їдальня, ванна, туалет та три спальні кімнати, у яких мешкають по 3-4 матері з дітками. Паралельно підготовлюють другий поверх. Коштів поки що немає, але монахині не засмучуються. «Ми живемо від Божого Провидіння. Ніколи не плануємо наперед, що і як. Ми не маємо власних коштів, власного виробництва, не отримуємо зарплатні, але за шість років існування Містечка Милосердя ми жодного разу не залишились голодними чи навіть у боргах. У цьому проявляється Божа щедрість до тих, хто потребує», – каже настоятелька.
Поряд з будинком є город та чимале подвір’я. Тому уже з весни сестри планують розпочати працю на городі та завести власне господарство. Це буде завданням для матерів, щоб забезпечити діток свіжими натуральними продуктами.
Не батогом, а пряником
Горохолинці та жителі сусідніх сіл всіляко допомагають діткам. Щодня приносять свіже молочко, сир, сметану, яблучка, закрутки тощо. По можливості – пожертви. «З переїздом у Горохолино перш за все ми відчули покращення харчування: все натуральне, свіже. Адже що раніше їли ці жінки та їхні дітки? Напівфабрикати та макарони…», – розповідає настоятелька.
Для всіх, хто сюди поступає, існують певні правила, яких потрібно дотримуватись. Найголовніша вимога – це послух. Не на рівні монашого життя, а хоча б на рівні звичайного християнина. Для кожної жінки обов’язковим є прибирання за собою та дітками, готування їжі, вони повинні дотримуватись гігієни та доглядати за собою. Тобто бути господинями, як у своєму домі.
«Я звернула увагу, що батьки, які приходять до нас, більше реагують на добро, ніж на лайку чи покарання. Адже у попередньому своєму житті вони з добром зустрічались рідко. І з часом вони змінюють свій стиль життя, світогляд, самі стають добрішими», – зауважує настоятелька.
Термін проживання у Містечку не має обмежень. Деякі жінки живуть тут з перших днів його заснування, деякі – вичікують кризу у житті і повертаються додому. Проте за весь час існування Містечка ще жодну жінку чи дитину не вигнали, єдине покарання за порушення дисципліни – публічне попередження.
«Дитина просто не може та й не повинна рости без сім'ї. Інакше хто зможе закласти в неї правильні цінності, пріоритети, орієнтири у житті. Люди, які у 18 років виходять з інтернатів зі зламаною психікою, становлять величезну пробоїну в соціумі. Така система. І ніхто не береться перекроїти її і запустити систему нову. Щороку сиротами в Україні стають, за офіційними даними, 12 тис. осіб. У когось батьки загинули, але часто дітей просто кидають напризволяще, залишають боротися й виживати один на один з проблемами дорослого, страшного і жорстокого світу. Основна мета функціонування Містечка Милосердя – зберегти родину, не розлучати матір з дитиною, дати їм шанс», – ділиться досвідом сестра Марія від Дитятка Ісуса.
Вона каже, що не було ще жодної жінки, яка б просто ховалася тут від життєвих проблем. Люди приходять до нас у безвиході, коли залишаються без даху над головою, коштів для прожиття та підтримки близьких. А причини у кожного свої.
У пошуках доброго серця
За час існування через Містечко Милосердя пройшла 81 одинока мати. У кожної своя сумна історія.
Пані Марія (з етичних міркувань імена змінено) потрапила сюди з тримісячною дитиною на руках просто з вулиці. Життя почало хитатись відтоді, відколи у їхньому домі з’явився вітчим, який згодом потрапив у в’язницю. А мати, щоб його викупити, продала їхню квартиру у центрі Івано-Франківська. І натрапила на аферистів, які видурили у неї житло, а гроші не віддали. Так вся сім’я опинилась без даху над головою. Спочатку Марія разом з чоловіком винаймали квартиру, але через деякий час він відмовляється утримувати дружину і тримісячне маля, вигнавши їх просто на вулицю. Кілька ночей жінка провела на вулиці, залишаючи дитину переночувати то у друзів, то у сусідів. Від безвиході вона звернулась в опікунську раду, щоб добровільно віддати маля у Надвірнянський сиротинець. Але тут її попередили, що потім їй буде дуже важко повернути дитину і порекомендували звернутись у Містечко Милосердя. Так уже три роки вони живуть під опікою монахинь. Відчувши добро і милосердя у колі подібних на неї жінок, Марія змогла пробачити свою матір, з якою кілька років навіть не спілкувалась. Божа милість, яка не дозволила їй розлучитись з дитиною, загоїла рану, яка так довго кровоточила образою.
Більшість матерів, які проживають тут, – сироти та вихованки інтернату, які просто не мали куди йти з пологового будинку. Знаючи біль сирітства і смак інтернатівського хліба, вони не наважились розлучатись зі своїми кровинками. І тільки у стінах Містечка Милосердя вони знайшли свій притулок.
Такою ж стежиною потрапила сюди і Надія. Вона, як і батько дитини, виховувались в інтернаті. Коли вона завагітніла, то була ще школяркою. Закінчувала школу і народжувала дитинку вона під наглядом сестер-монахинь. Мешкаючи у Містечку Милосердя, вона продовжувала зустрічатись з батьком дитини, але піти звідти не мала куди. «Ми, як рідні батьки, бажаємо дівчатам щасливої долі. Побачивши щиру любов цієї пари, ми влаштували їм весілля. Це була дуже радісна і пам’ятна подія для нашого Містечка», – пригадує настоятелька. Тоді цей юнак усвідомив відповідальність за дитину, знайшов роботу і вони нарешті змогли винайняти квартиру. Нещодавно у них народилась уже друга дитинка, але вони й досі підтримують дружні стосунки із жителями Містечка. І напередодні дня святого Миколая, коли люди несуть подарунки для діток, вони теж хотіли якось допомогти. І подарували кілька упаковок туалетного паперу, адже коштів на щось більше не мали. Настоятелька тішиться, що добро і милосердя, яке вони їм прививали, пустило своє коріння у їхні душі.
Наймолодшій матері у Містечку всього дванадцять років, а її донечці незабаром виповниться рочок. Гірка доля цієї матері-дитини заслуговує окремої розповіді, схожої на ті, які люблять обсмоктувати у телесюжетах. Дівчина з бідної багатодітної сім’ї завагітніла внаслідок насильства, але народила здорову повноцінну дитину. Повертатись з немовлям у дім, в якому навіть немає опалення, було просто небезпечно. Доля привела її на Прикарпаття, де вона й почула про Містечко Милосердя. Зараз дівчина навчається у сьомому класі за індивідуальною формою навчання, щоб часто не відриватись від дитинки, яку вона годує грудьми.
Як сказав відомий англійський письменник Джек Лондон, кістка, кинута собаці, – не є милосердя; милосердя – це кістка, поділена із собакою, коли ти голодний не менше за неї. Тому хочеться вірити, що завдяки нашій з вами милості жителі Містечка Милосердя ніколи не залишаться голодними чи забутими.
Мар’яна РИНДИЧ
|
