Доля губернатора:
чи є життя після відставки?
Хоча українські губернії скасували ще понад сто років тому, монарший титул намісника регіону – губернатора, чи то по старинці, чи то в докір за надані очільникам областей широкі, майже «царські» повноваження, частенько вживається стосовно сучасних голів ОДА.
Хто він – губернатор? У різний час це і довірена особа Президента, і найголовніший в області ґазда, і впливовий чиновник, у чиїх руках зосереджена уся виконавча гілка влади регіону. Словом, посада вельми вагома та поважна, проте, як свідчить практика, не довгострокова, і втриматися на ній більше двох-трьох років вдається одиницям.
Куди подалися високі чиновники Прикарпаття, покинувши поважний пост? Як сьогодні живуть та чим промишляють місцеві екс-губернатори? Кому вдалося залишитися у великій політиці, а хто добровільно-примусово пішов у тінь?
Відповіді на ці питання та загалом про особливості нелегкої губернаторської долі читайте у «Західному кур’єрі».
Микола Яковина: перший губернатор
Саме на долю цього губернатора випало бути першим очільником Прикарпаття відразу по здобутті Україною незалежності. Щоправда, назвати його саме так не зовсім то й можна, адже в перших роках дев’яностих він обіймав посаду голови Івано-Франківського облвиконкому, а посада голови ОДА в сучасній інтерпретації з’явилася лише у 1995 році.
Однак виконавча влада області з січня 1991 до грудня 1992 р. зосереджувалася саме в руках Миколи Михайловича Яковини. До того ж, згідно з чинним тоді законодавством, керуючий облвиконкомом водночас виконував і обов’язки голови обласної ради, тобто повноваження мав направду губернаторські.
У політичну діяльність Микола Яковина включився з середини 80-х: займався організацією перших мітингів та демонстрацій перед розпадом СРСР, був учасником створення Товариства «Меморіал», Товариства української мови ім. Т. Шевченка, а також одним із засновників Народного Руху України.
Свою першу високу керівну посаду Микола Михайлович зайняв у березні 90-го. Тоді у віці 33-х років він став наймолодшим головою обласної ради та водночас першим некомуністом на цій посаді. Також область вперше очолила людина творчої професії – художник.
На посаді голови Микола Яковина провів резонансні на той час постанови по національних питаннях, соціальній політиці та економіці. Найбільший відгомін викликало рішення ради про введення в області національних свят та символіки. Також за головування Яковини Івано-Франківська обласна рада однією з перших в республіці ініціювала проходження призовниками-українцями строкової служби виключно в межах України.
Після чергових змін у державному законодавстві, які на початку дев’яностих «нагорі» невпинно приймали й відміняли, на посаду керівника виконкому обрали Дмитра Захарука. Проте новопризначений очільник виконавчої влади у своєму кріслі просидів лише п’ять місяців, після чого головний виконкомівський портфель перейшов до першого заступника голови Василя Павлика, який на цій посаді пробув теж недовго.
Поки голови виконкому, синхронно з новими законами, з’являлися і щезали, Микола Яковина незмінно очолював обласну раду, а після прийняття у грудні 1990 р. Закону УРСР "Про місцеве самоврядування" у червні 1991 р. Микола Яковина став головою обласного виконавчого комітету та головою обласної ради водночас. Цю посаду він обіймав ще більше року, після чого пішов на підвищення і був призначений першим заступником міністра культури України Івана Дзюби. Його перехід на нову посаду у грудні 1992 р. пов’язують з подіями, що відбувалися тоді всередині Народного Pуху, а саме із тим, що під час «ідейного розколу» в 92-му році Яковина, який з 1991 р. очолював Івано-Франківську крайову раду НРУ, став на бік І.Драча, М.Гориня, Д.Павличка та В.Яворівського – прихильників політики Президента Леоніда Кравчука, чим і заслужив у глави держави затишне місце в Кабміні. А після того, як у серпні 1994 р. наступник Кравчука Леонід Кучма усунув з посади Івана Дзюбу, Яковина понад 13 місяців виконував обов’язки міністра культури.
У березні 1997-го Микола Михайлович знову зайняв один із просторих кабінетів івано-франківського «білого дому» – Президент Кучма видав розпорядження про призначення Яковини заступником голови обласної державної адміністрації в регіоні. Проте вже незабаром, у березні 98-го, він вчинив спробу повернутися до Києва і балотувався у народні депутати України по Долинському виборчому окрузі. Хоч у парламент Яковина тоді так і не потрапив, проте до столиці все ж повернувся і протягом наступного року працював у міжнародному фонді «Відродження».
У 2000-2001 роках Яковина був радником прем’єр-міністра Віктора Ющенка, напівофіційно працював у його команді і напередодні президентських виборів 2004 р., розробляючи разом з українськими та закордонними експертами програму європейської інтеграції та законопроекти стратегічних реформ, які планувалося здійснити за президентства Ющенка.
У 2006 р. Микола Михайлович став народним депутатом 5-го скликання від блоку «Наша Україна». Згодом при уряді Юлії Тимошенко знову перебував на кабмінівській посаді заступника міністра культури і туризму.
Сьогодні Микола Яковина очолює Український національний комітет Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІКОМОС) та виконує обов’язки голови Органі-зації Українських Націоналістів.
Оскільки більш ніж десять останніх років Микола Михайлович Яковина живе у Києві та до Івано-Франківська навідується вкрай рідко, поспілкуватися з ним особисто про часи його губернаторства кореспонденту «ЗК», на жаль, не вдалося.
Василь Павлик: репресований губернатор
Головою виконкому обласної ради Василя Павлика було обрано у 1990 році. До того часу 52-річний В.Павлик уже встиг пройти шлях від змінного майстра до головного інженера об’єднання «Прикарпатліс», майже два роки провести у кріслі директора Івано-Франківської меблевої фабрики та більш ніж півроку на посаді першого заступника голови виконавчого комітету.
Проте вже у червні наступного року у зв’язку з прийняттям у грудні 1990 р. Закону УРСР «Про місцеве самоврядування» головою облвиконкому став тодішній голова облради Микола Яковина. А пан Павлик знову отримав портфель першого заступника.
Його повернення на політичний «олімп» області було неочікуваним для всіх і навіть для самого Василя Павлика, до того ж мало явно скандальний відтінок.
У перших числах березня 1992 р. на сторінках газети «Галичина» був опублікований своєрідний прогноз щодо того, хто ж стане представником Президента в області (згідно з ухваленим напередодні, 5 березня 1992 р., Законом України «Про Представника Президента України»). Прізвище «Павлик» там не фігурувало (хоча згадувалися Степан Волковецький та Микола Яковина), однак 20 березня представником Президента в Івано-Франківській області Леонід Кравчук призначив саме Василя Остаповича Павлика.
«До того моменту я не був знайомий з Леонідом Кравчуком, – пригадує екс-представник Президента. – Думаю, враження на нього справив мій виступ на пленумі виконкому у 90-му році, на якому він був присутній. Раніше я ніколи не виступав, бо взагалі не любив публічності. А тоді, пам’ятаю, мені подзвонили з обкому партії, а на той час це була ще досить серйозна організація, і сказали, що я обов’язково повинен взяти слово».
Після доповіді до Василя Остаповича підійшов помічник Президента Кравчука і висловив велике зацікавлення промовою.
«У 92-му, коли мене призначили представником Президента, я не брав участі ні в якому конкурсі, – продовжує екс-очільник Прикарпаття. – Кравчук просто викликав мене до себе, коли я був у Києві, і спитав, чи згідний я бути його представником в області. Я сказав, що згідний. От і все».
Коли після розмови з Президентом Павлик повернувся до Івано-Франківська, відразу з’явився указ про його призначення на нову посаду. Таке рішення Лео-ніда Кравчука викликало, м’яко кажучи, неоднозначну реакцію окремих депутатів обласної ради. Починаючи від березня 1992 р., протягом двох наступних років на Прикарпатті замість одного консолідуючого центру функціонувало два практично рівноправних, але які постійно перебували між собою у стані відкритої конфронтації: обласна рада на чолі з рухівцем М. Яковиною та облдержадміністрація, якою керував представник Президента в області В.Павлик.
Уперта боротьба за владу в регіоні точилася по всіх флангах, в тому числі і у ЗМІ. У пресі, що тоді була практично підконтрольна НРУ, про Василя Павлика писали або погано, або нічого, а записи та фотоплівки з його виступами усі до одного «загублені» в архівах і сьогодні. Були з боку «рухівців» і більш рішучі дії: 8 липня 1993 р. обласна рада написала звернення до Президента України з вимогою замінити в області свого представника, проте Павлик і далі перебував на посаді.
Суперництво у кулуарах «білого дому» тривало аж до лютого 1994 р. Тоді в Україні прийняли Закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», відповідно до якого після виборів голів рад усіх рівнів вони повинні були очолити виконавчі комітети відповідних рад, а посада представника Президента скасовувалася. Павлик на посаду голови облради балотувався, проте зайняти її так і не зміг.
Протягом трьох наступних років Василь Павлик вимушено перебував без роботи. І хоча згідно з законодавством екс-намісника області повинні були забезпечити посадою не нижчою, ніж та, що він займав, тобто директорською, нова обласна верхівка виконувати чинне законодавство не поспішала, більше того, вела проти Павлика «партизанську» війну, знаходячи різні способи не допускати його навіть до тих посад, що призначали йому з Києва.
«Вакансій було багато, але мене не брали нікуди з 94-го по 97-й, – розповідає Василь Павлик. – Це чорні сторінки в моїй біографії, і після того періоду я відношу себе до числа репресованих новою демократичною владою».
Після трьох років без змоги заробітку Василю Павлику таки вдається влаштуватися на роботу. За розпорядженням зі столиці його призначають директором ЗАТ «Івано-Франківськтурист», де він і працював протягом семи років.
Після закінчення трудового контракту в «Івано-Франкі-вськтуристі» протягом трьох років Павлик викладав у Західноукраїнському економіко-правничому університеті. Проте політичний шлейф і далі переслідував екс-керівника регіону.
«Коли у 98-му році мені призначили пенсію, це було лише 42 гривні, тобто мінімальна на той час, – згадує Василь Остапович. – А такого ж бути не могло, бо я офіцій-но на той час вже був службовцем першого рангу. Потім виявилося, що за 98-99 роки мені не виплатили 30 тисяч пенсії, тобто від самого початку неправильно нарахували. Думаю, це зробили цілком свідомо».
Сьогодні як службовець першої категорії 75-річний Василь Павлик отримує вже «правильну» пенсію і переконує, що йому вистачає на хліб з маслом. Перебуваючи нині на законному відпочинку, екс-керівник області займається справою для грядущих поколінь – складає хронологічну довідку свого роду.
Отже, історія долі цього губернатора хоч і непроста, та все ж має щасливу розв’язку.
Степан Волковецький: з губернатора – у дипломати
ВІН став першим в області «сучасним» головою ОДА.
З обласних керівників 90-х Степан Васильович – особистість, напевно, найпублічні-ша. Екс-посол України у Грузії та Азербайджані С.Волковецький, на відміну від більшості своїх перших колег по «білому дому», і сьогодні як депутат облради фігурує в місцевому політикумі, не перший рік займає директорську посаду в обласній «Просвіті», займається викладацькою діяльністю.
Розпочав свою громадсько-політичну кар’єру Степан Волковецький ще в кінці 1980-х. Тоді він входив до Товариства української мови ім. Т. Шевченка, був делегатом Установчого з’їзду Руху, заступником голови Івано-Франківської крайової ради Руху. А до того, починаючи з 78-го, упродовж 12-ти років працював у Івано-Франківському інституті нафти й газу спочатку асистентом кафедри фізики, потім старшим викладачем, доцентом та врешті-решт професором кафедри вищої математики.
Протягом восьми років (1990-1998) Волковецький незмінно був народним депутатом України від Долинського виборчого округу та, вочевидь, обрався б і на третій термін, якщо б сам не зняв своєї кандидатури.
Будучи парламентарем, він перебував на постійній роботі у Верховній Раді як член, а потім і як секретар Мандатної комісії; брав активну участь у розробці та підготовці низки законів і постанов Верховної Ради України, зокрема Декларації про Державний суверенітет, Акта про Державну незалежність.
Головою Івано-Франківської облради Степан Волковецький був обраний 10 грудня 1992 р. у зв'язку з призначенням його попередника Миколи Яковини першим заступником міністра культури України. Висунутий кандидатом від обласних організацій Демократичної партії України, Української республіканської партії та фракцій націоналістів, він з великим відривом обійшов основного свого суперника – «рухівця» Романа Лучицького; кандидат від групи депутатів обласної ради Зіновій Дума сам зняв свою кандидатуру після нетривалого обговорення.
У червні 1994 р. в Україні відбулися позачергові президентські вибори. Тоді громадяни обирали не лише главу держави, але і єдиний раз в історії – голів облрад, які пізніше, після виборів, автоматично стали губернаторами. Волковецькому вдалося перемогти і на цих виборах, тож після підписання Конституційного договору між новообраним Президентом Л.Кучмою і головою Верховної Ради О.Морозом, коли замість виконавчих комітетів на місцях почали формуватися державні адміністрації, 10 липня 1995 р. Указом Президента Степан Волковецький був призначений головою Івано-Франківської ОДА.
Однак перебував на цій посаді Волковецький, як і його попередники, недовго. Звільнивши у лютому 1997 р. його заступника Миколу Кравціва, кілька тижнів потому, 26 лютого, відповідно до чергових змін у законодавстві, Президент України Л.Кучма видав указ і про звільнення з посади голови Івано-Франківської облдержадміністрації Волковецкого у зв'язку з виконанням ним функцій і повноважень народного депутата України на постійній основі.
Буквально відразу після складення своїх повноважень народного обранця, а саме в квітні 1998 р. Степан Волковецкий був призначений Надзвичайним і Повноважним Послом України в Грузії.
У 2003 р. екс-губернатор повернувся до Івано-Франківська і відразу ж очолив обласне об’єднання «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Проте «спочивав на лаврах» тоді Степан Васильович недовго, і вже у кінці 2005-го як Надзвичайного і Повноважного посла його знову відрядили закордон – цього разу в Азербайджанську Республіку.
У 2008 р. Волковецький знову повернувся на Івано-Франківщину, вдруге став головним просвітянином Прикарпаття та майже відразу увійшов до корпусу депутатів обласної ради за списком «Батьківщини».
Незважаючи на те, що доля цього губернатора-дипломата направду цікава, дізнатися про неї безпосередньо з його уст «ЗК» не вдалося, адже говорити про часи свого перебування на посаді голови ОДА Степан Васильович чомусь відмовився.
Михайло Вишиванюк: старий-новий губернатор
Доля цього губернатора виділяється серед інших передусім тим, що саме Михайло Вишиванюк єдиний із прикарпатських голів ОДА, кому вдалося двічі увійти в одну річку, себто повторно побувати на посаді очільника регіону. До того ж він абсолютний рекордсмен за тривалістю перебування в кріслі губернатора не лише в області, але і в Україні. Найвищий регіональний пост Михайло Васильович займає і сьогодні.
Цей невтомний губернатор – виходець з колишніх голів колгоспів. У цій сфері Михайло Вишиванюк був досить успішним керівником, чим ще на початку кар’єри зажив собі слави мудрого господарника.
Перший досвід перебування на посаді голови ОДА Вишиванюк отримав у часи президентства Леоніда Кучми – з 1997 до 2005 року. Тоді він заслужено вважався відданим «кучмівським» бійцем, до того ж його особистим другом.
Протягом восьми років свого тодішнього перебування на високому посту губернатор повністю контролював кадрову політику регіону і з бізнесом був у дружніх стосунках. Саме за Вишиванюка в області були тихо-мирно приватизовані усі більш-менш цікаві з точки зору отримання можливих прибутків промислові об’єкти, з’явився ТК «Буковель». Фактично більшість інвестицій влилося на Прикарпаття саме в час першого губернаторства Михайла Васильовича.
У 2004 р., під час Помаранчевої революції, Михайло Вишиванюк не сприяв, але й не перешкоджав подіям, що тоді відбувалися в області. На початку 2005 р. пішов у відставку. Тоді на запитання щодо своїх подальших планів Вишиванюк говорив так: «…Хочу поправити здоров’я. 8 років перебування на такій роботі ой як його підірвали. Я прийшов у 1997 році і мене аж в дрож кидає від того, як ми перебули той час. А куди піду на роботу – не знаю… Ще не визначився. …В депутати до Верховної Ради не піду. Не хочу займатися політикою. За своєю природою я –людина-господарник. Політика мені страшно не подобається, то не моє».
І справді, у період своєї відставки активної участі у «великій» політиці Михайло Васильович відкрито не брав, хоча і зберігав неабиякий вплив на місцеву владу.
Так зване «друге пришестя» Михайла Вишиванюка до влади відбулося у 2010 р. і було пов’язане із перемогою Віктора Януковича на виборах президента. Відкрито проти його призначення керівником області не виступила жодна партія.
Змінивши на посаді Миколу Палійчука, Вишиванюк почав вести подібну до часів своєї першої каденції ґаздівську політику. Ще під час свого представлення голова ОДА наклав табу на будь-які кадрові зміни серед держслужбовців без погодження з обласною адміністрацією. Щодо керівного стилю, то він у Михайла Васильовича не змінився: губернатор і надалі вимогливий до тих, з ким працює, не надаючи при цьому особливого значення політичній приналежності.
Незважаючи на те, що Михайло Вишиванюк позиціонує себе виключно як людину президента Януковича, час від часу запускаються чутки про його відставку. «Я можу сказати, що буду звільнений, дійсно буду звільнений, але у 2017 р., коли наступить пенсійний вік», – зазначив нещодавно на одній з прес-конференцій чинний голова ОДА.
Роман Ткач: революційний губернатор
Починав свою політичночиновницьку кар’єру Роман Ткач з посади голови виконкому у сільраді рідної Ямниці, яку обіймав у 1990-1992 роках. Протягом 1992-1994 років був головою сільради, а в 1994-1995-му пішов на підвищення – очолив Тисменицьку райраду і виконком. Був головою Тисменицької райдержадміністрації і за Кучми – від липня 1995-го до квітня 2002 року. Тоді особливої схильності до опозиційності у вчинках пана Романа помічено не було, проте вже у травні 2002-го, висунутий Блоком Віктора Ющенка «Наша Україна», Роман Ткач став народним депутатом від опозиції, здобувши перемогу на виборчому окрузі №88 (центр – Галич).
На посаду голови ОДА у 2005 р. Романа Ткача буквально винесло з сесійної зали парламенту на хвилі Помаранчевої революції. Перший наказ нового очільника регіону, як і належить, був у дусі часу – революційний: всім «непомаранчевим» білодомівським чиновникам писати заяву на звільнення за власним бажанням.
Аналізуючи губернаторство Романа Ткача загалом, резюмувати можна те, що, перебуваючи на високій посаді, він проявив себе радше як ідейний політик, аніж як ґазда. Проте, незважаючи на те, що у регіоні власних серйозних бізнес-зацікавлень він не мав, будучи головою ОДА, лобіював різні комерційні проекти й допомагав підприємцям. Як керівник Ткач відзначився прекрасним ораторським хистом, відвертістю та імунітетом до незручних ситуацій, з яких завжди уміло виходив.
Впродовж двох років перебування Романа Ткача у кріслі голови Івано-Франківської ОДА у регіоні і в державі загалом постійно відбувалися радикальні зміни – в області час від часу коригувалися стосунки між впливовими політичними та бізнесовими середовищами, на всеукраїнському рівні мінялися погляди, проблеми та кадри, повністю оновився парламент і тричі – уряд. А як наслідок усіх політичний та економічних перипетій – у місті практично безперервно точилися розмови про швидку відставку Ткача. І от наприкінці жовтня за списком блоку «Наша Україна-Народна самооборона» Роман Ткач проходить до Верховної Ради 6-го скликання.
«Скажу відверто, я не планував іти у Верховну Раду, – розповідає сьогодні екс-голова регіону. – Я хотів залишитися головою ОДА, але обставини склалися інакше. Сьогодні, аналізуючи ті майже три роки, що я був на посаді, свої дії, розумію: щось може б і зробив інакше. Але про кожен день з того часу можу прозвітувати перед будь-якою аудиторією».
Опинившись знову у Верховній Раді, протягом своєї другої каденції він був доволі активним депутатом. Але у парламент 7-го скликання Ткачу потрапити не вдалося, хоча він і балотувався за списком об’є-днаної опозиції. Нині часи свого депутатства Роман Володимирович згадує з усмішкою.
«Я об’їхав всю Україну, практично в кожній області був по два-три рази, – розповідає пан Роман. – Дуже радий, що в мене за тих п’ять років була змога вивчити, побачити, познайомитися з Україною. Попередні мої місця роботи – голова району, голова області – прив’язували мене до конкретного регіону, а тоді якраз була можливість пізнати всю Україну. Я дякую долі за цей колосальний досвід».
Нині екс-губернатор Роман Ткач зізнається, що ненадовго взяв політичну відпустку.
«Аби оглянутися-приглянутися, я вирішив взяти своєрідний тайм-аут на 3-6 місяців. На довше часу зробити перерву, думаю, просто не вийде, бо і політичні події так розвиваються, і особистості, які є сьогодні на певних посадах, не дадуть мені довше відпочити», – бідкається політик.
Але навіть відпочиваючи, Роман Володимирович переконує, що не розслабляється і постійно контактує з колегами з дружніх політичних таборів, детально знає з середини усі важливі процеси, що відбуваються і в області, і у столиці, тож як тільки вийде з «канікул», одразу з головою кинеться у політичний «омут». Що ж, чекаємо...
Микола Палійчук: губернатор з бізнесу
На перших порах кар’єра цього губернатора розвивалася настільки стрімко, що його сміливо можна назвати «щасливчиком долі». Ухитряючись завжди опинятися в потрібному місці в потрібний час, та не в останню чергу завдяки вдалим знайомствам, він хвацько переступав з високого на ще вищий щабель, спочатку як підприємець, потім як політик і в кінці-кінців як держслужбовець.
Перші цеглини свого майбутнього бізнесу Микола Палійчук заклав у середині 90-х. Після закінчення навчання у 1995 році М.Палійчук на рік покинув рідні береги і відправився до Канади, де на заробітчанських хлібах виручив стартовий капітал для майбутнього підприємництва. Після повернення з-за океану він почав на малій батьківщині власну справу – відкрив невеликий магазин, що пізніше розрісся в мережу. Згодом у палійчуківській комерційній системі розвинулася туристична справа та налагодився бізнес у сфері пасажирських перевезень.
З Віктором Ющенком, на той час ще банкіром, Микола Палійчук познайомився теж у середині 90-х. Його сестра, широко відома на Івано-Франківщині представниця канадської діаспори Руслана Вжесневська, ще в 1993 р. стала співзасновником організації «Приятелі дітей» при Канадському фонді «Дітям Чорнобиля», а співзасновником українського відділення Фонду у 1995 р. стала майбутня перша леді України Катерина Чумаченко. Відтоді дружина Президента України брала активну участь у роботі Фонду, а родина Ющенків пості-йно відвідувала організований ним літній табір для дітей-сиріт, який щороку проходив у Ворохті.
У 27 років Микола Васильович увійшов до корпусу депутатів Яремчанської міськради, а через 4 роки (у 2002-му) став головою міста Яремче, потім переобрався на цю посаду ще раз. Після того Палійчук залишив бізнес на родину і почав активно будувати політичну кар'єру в президентській партії «Наша Україна».
Прикарпатським губернатором 36-річний «нашоукраїнець» став у 2007 р. Його призначення на цю посаду в регіоні неофіційно пов’язували з групою «Приват», адже Микола Палійчук є кумом одного із співвласників цієї структури – Ігоря Палиці.
Як газда Палійчук виявився поміркованим керівником, таким, що воліє не ламати, а навпаки, підвищувати стійкість системи. Увесь час протягом перебування на посаді він намагався балансувати між інтересами різних середовищ, з крупним бізнесом теж дружив. Уникав яскравих проектів, зосередившись на соціальній, освітній і культурно-спортивній проблематиці.
У відставку Палійчук пішов у 2010 р. у зв’язку з обранням нового Президента – Віктора Януковича. Тоді в Україні змінилися 23 з 24-х голів ОДА.
Після відставки політик подався у громадські діячі, а остання публічна подія, де «засвітився» екс-губернатор, – участь у виборах до Верховної Ради восени минулого року. На час виборів громадську роботу Микола Палійчук припинив, мовляв, аби одне одному не заважало. І хоча парламентарем йому стати так і не вдалося, до активної громадської роботи Микола Васильо-вич теж не повернувся і поступово легко й невимушено «заліг на дно». А через закриття кілька місяців тому офісу депутатської групи «Спільна праця», яку він очолює, містом почали ширитися чутки про його наміри покинути політику «з кінцями».
Проте сам Микола Палійчук чутки про свою політпасивність заперечує. Каже, що офіс «Спільної праці» просто переїхав зі старого приміщення і вже скоро знову буде працювати, а сам він і не думав покидати політику, навпаки, нині заповзято напрацьовує новий план дій.
«Так, сьогодні я менше з’являюся на телеекранах, але я цьому радий, – запевняє екс-губернатор. – Мені дуже комфортно поза великою політикою. Я багато часу приділяю дітям, читаю, бо коли був на посаді, такої можливості не мав. Але в політиці я братиму активну участь завжди, тому що я депутат обласної ради. Люди обрали мене по «мажоритарці», тож я маю відповідні обов’язки, які треба виконувати. А робити це без політики неможливо».
Також Микола Палійчук переконує, що у бізнес повертатися намірів не має. Натомість обіцяє брати участь у виборах до місцевих рад у 2015 р., а на грядущих президентських – активно підтримувати «ударівського» кандидата.
Оксана ГЛУШКЕВИЧ
|
