Михайло Петруняк:
«З-за кордону Україна бачиться одна-єдина»
Наш земляк Михайло Петруняк – представник четвертої хвилі української еміграції. Людина, котра, як то мовиться, зробила себе (на чужині, а тепер і в Україні) сама. Сьогодні він – член президії Української всесвітньої координаційної ради, член Світового конгресу українців, заступник голови Міжнародного громадського об’єднання «Четверта хвиля» (представник від Європи), офіційний представник Торгово-промислової палати України в Іспанії, історик, економіст, юрист, журналіст. Нагороджений найвищою нагородою Світового конгресу українців – медаллю Святого Володимира(єдиний із нової хвилі еміграції та і з України і області) та відзнакою «Патріот України» за допомогу українцям та Україні. Занесений до книги «Українці –цвіт нації, гордість країни». Цими днями Михайло Петруняк перебував на Прикарпатті. Кореспондент «ЗК» поспілкувався з відомим у світі українцем.
– Пане Михайле, на Прикарпатті під вашим керівництвом працює Товариство трудових мігрантів та членів їхніх родин «Лелеки». Для чого створювали товариство, які проблеми намагаєтесь вирішити?
– Товариство «Лелеки» створили для того, щоб привернути увагу місцевої влади до тих проблем, які мають українці, повертаючись з-за кордону. Їм потрібна інформаційна, правова, психологічна підтримка. Ви навіть не уявляєте, що інколи чекає на батьківщині на заробітчан. Чоловіки чи діти можуть виписати жінку з квартири чи продати помешкання, витратити всі гроші, які вона передала, і людина залишається сам на сам зі страшними проблемами, їй доводиться самотужки воювати з нашим правосуддям! Були навіть випадки, коли жінку-заробітчанку позбавили материнства. Додайте проблеми з працевлаштуванням, пенсійним забезпеченням.
У нас є свої представництва в Калуському, Тисменицькому, Надвірнянському районах, також хочемо створити в Коломийському районі. Плануємо випустити газету. Багато допомоги в створенні організації надав правозахисник Зіновій Дума. Зараз організація переживає не найкращі часи, бо були обіцянки від колишньої влади про підтримку, які, на жаль, залишилися тільки обіцянками. Хоч мене й були призначили позаштатним радником прем’єр-міністра України, це нам нічого не принесло, крім втрати часу. Із нинішнім головою адміністрації Михайлом Вишиванюком ми покладаємо сподівання на співпрацю в державницькому напрямку, а не просити грошей – гроші сьогодні є куди і кому дати: дитсадки, школи, інваліди... Я бачу в нас сотні так званих «псевдопатріотичних організацій», які тільки просять подачки на своє існування, проїдають державні гроші, а результату від їхньої праці – нуль! І кожен бачить себе отаманом! Патріот – не вишита сорочка, патріот – це щоденна праця для свого краю! І в грудях у нього б’ється українське серце!
– Ви очолюєте Асоціацію українців в Іспанії «Україна». До чого долучилися члени вашої громади?
– Найбільші здобутки: створення українцями нової хвилі майже 40-ка парафій – до нашого приїзду не було жодної! Як і не було шкіл та організацій. А нині є 15 українських шкіл, майже 25 українських громад!
Усе доводилося робити з нуля і без допомоги! Зараз у нас 15 українських футбольних команд...
Важливим став чинник появи газет українською мовою! Спочатку я заснував «Країну Валенсіану», потім «Родину» і «Українську родину». Але найбільшим успіхом стала газета «Європейський українець»! Спочатку була Іспанія, пізніше – Португалія, Італія, Греція, Франція, найважче нам було увійти на ринок Німеччини. Але й це нам вдалося!
На теперішній час газета через кризу виходить, на жаль, нерегулярно. Але емігранти мають змогу читати українську пресу. Я бачив, як плакали представники діаспори, коли тримали в руках україномовне видання.
Та все-таки на першому плані Асоціації була і залишається консультативна та інформаційна робота. Українці приїжджають і не знають мови. Їм не вистачає інформації.
Заробітчан часто обманювали, інколи самі земляки, які використовували їх, грабували та намагались заробити на них гроші. Продавали місце роботи, прописку. Ми боролися з цим явищем, викорінювали як могли. Нажили багато ворогів-бандюків, але зараз вони сидять в іспанських та чеських тюрмах і, напевно, до кінця життя затямлять, що не можна грабувати людину, яка шматок хліба для своїх дітей поїхала заробити! В цьому нам дуже допомагала місцева поліція.
Найкращий спосіб оцінити нашу роботу – це мати легкий доступ до інформації. Де знайти роботу, житло, як отримати соціальну карту, як захистити себе від підприємця, який не хоче платити за роботу. Тому ми створили нашу гордість – Український культурний центр, куди можуть особисто чи по телефону звернутися всі без винятку українці – легальні чи нелегали...
Я видав єдине видання українське в Іспанії – соціально-юридичний довідник на 240 сторінок... Видав брошуру «Голодомор-32-33» на іспанській мові, єдину в світі.
Щодня з’являються нові проблеми. Виникають проблеми з родинами в Україні, люди хворіють, а особи, які не мають соціального страхування і потрапляють в лікарню, не мають жодної підтримки. Ми займаємося цим. Як і відсуджуємо невиплачені зарплати.
Навіть коли людина помирає і не є резидентом, тобто не працює легально, нам доводиться громадою збирати гроші, щоб відправити останки в Україну. Якось в мене біля робочого столу майже два тижні стояла урна з прахом жінки з Тернопільської області Козівського району. А сини вдома пиячили, навіть батареї пропили! Довелось докласти гроші і відправити останки мікроавтобусом, щоб можна було поховати в Україні.
За 10 років посольство України, яке є в структурі МЗС, не виділило жодної копійки для відправлення тіл померлих чи урн із прахом до України!
Невже не можна створити спеціальний фонд? Чи підписати договори з новими країнами перебування, щоб люди змогли офіційно працювати, їздити додому і мати пенсійне забезпечення від Європи??? Чий це злочин? Хіба не обіцяли створити п’ять мільйонів робочих місць для того, щоб повернути українців додому? Прикро. А ви уявляєте, що всі цих 5 мільйонів разом повернуться додому??? Це буде соціальний вибух! Тому ми мусимо самі дбати про себе. Краще за нас про ці проблеми не знає ніхто, і ми знаємо, як їх розв’язати. Нехай це буде із українською владою – ми розуміємо, що тільки в діалозі ми доб’ємося конструктиву.
– Чи домоглась чогось асоціація на законодавчому рівні?
– Ми довго домагалися, щоб українське посвідчення водія визнавали за кордоном. Я особисто організовував зустрічі з ДАІ України та ДАІ Іспанії, запрошуючи на них наших дипломатів! Ми наживали ворогів, бо наші чиновники не хочуть працювати, але ми їх змусили!
І 28 вересня минулого року Верховна Рада нарешті ратифікувала договір, який іспанці давно підписали, і з 1 жовтня почався обмін прав водія! 25 травня Україна підписала договір «Про врегулювання міграційних потоків» з Іспанією. Тепер наші співвітчизники зароблятимуть спокійно іспанську пенсію! Такі договори давно слід укласти з іншими країнами. Наші люди мають працювати за своїми спеціальностями, наші дипломи мають буди дійсними для Європи!
– Пане Михайле, як величезний досвід, інтелектуальний потенціал українських заробітчан можна використати на благо Франківщини?
– Можу навести власний приклад. Ми привезли вживане обладнання для цегельного заводу. Проте людина, яка його замовляла, виявилась, на жаль, шахраєм. Сподіваємось, що за підтримки Івано-Франківської облдержадміністрації та особисто Михайла Вишиванюка завод запрацює. А це майже 100 робочих місць. Отже, 100 сімей отримають доповнення до бюджету! Це не єдиний «заробітчанський» проект. Наприклад, у Богородчани привезли ковальське устаткування, відкрили кузню. Мої друзі придбали вантажівки, надають послуги для населення. Інші побудували ресторан-колибу...
Якщо в Україні буде стабільність, гроші заробітчан перестануть працювати на економіку Італії, Португалії чи Німеччини, а працюватимуть на Україну, зокрема на Івано-Франківщину. Я сам розробив концепцію співпраці із українськими заробітчанами, а також концепцію створення регіональної інвестиційної агенції та її співпраці із українцями за кордоном, бо це є найбільші безпроцентні інвестори на сьогодні для України. Я передав ці документи голові обласної адміністрації господарнику Михайлу Вишиванюку і впевнений, що ці документи підуть в життя. Як і те, що він дотримується слова – в Португалії Івано-Франківщина починає будувати церкву для українців, в самій Фатімі! Ми маємо що дати і чим підтримати Прикарпаття, щоб воно дійсно стало «ПИСАНКОВИМ»! Ми вирішили закріпити кожну громаду за кордоном за якимось інтернатом на Франківщині і вже самі надали багато допомоги нашим дітям-інвалідам. Нам не треба грошей від України – нам потрібна плідна співпраця, особливо в сфері законодавства і економіки, бізнесу, культури.
Ми можемо співпрацювати в сфері освіти, в нас є можливість.
Дуже хочеться бути впевненим, що прийдуть до влади колись господарники, як наш губернатор... Але маємо знати, що один в полі не воїн! Ми звикли собі робити ідолів, щоб потім їх палити і звинуватити у всіх гріхах, хоч ті гріхи – наші! Лінь, пияцтво, злодійство, безвідповідальність, непрофесійність – ось що губить зараз Україну! Не зневіра, не криза – а саме небажання боротися за себе і за свою родину! Із ким тоді будувати європейську Україну?
– А з чого все починалося у вас? Що вас спонукало їхати за кордон?
– Хто дивився короткометражний фільм «Іммігранти мимоволі», який зняла 2005 року телестудія "1+1”, що приїхала до Іспанії на моє запрошення як президента Федерації українських асоціацій в Іспанії у складі делегації Івано-Франківщини, добре пам’ятає, як режисер фільму Алла Пас сказала, що третю хвилю еміграції з України здебільшого становлять бізнесмени, в яких не склався бізнес чи не було коштів, щоб започаткувати власну справу. Я один із представників цієї хвилі. Намагався вести бізнес, але не було обігових коштів, ще й квартиру мусили купувати, бо син народився. От і поїхав, бо треба було віддавати борги, хоча до того часу ніколи не був за кордоном! Думав, що ненадовго – місяців на шість, поки тривав сезон збору апельсинів.
Їхав навмання, ніхто мене там не чекав. Коли ми з моїм другом дитинства (до речі, ми й тепер разом, адже він – віце-президент нашої громади Дмитро Голіней) приїхали відкривати візу в Київ, то пішли в Києво-Печерську лавру і замовили Службу Божу на 40 днів. І коли говорити про Боже чудо, то з нами сталось одне з таких чудес.
Доїхали ми до Німеччини, купили за триста доларів автомобіль, далі поїхали до Іспанії, коли вже під’їжджали до Валенсії, власне до того місця, де планували зупинитись, машина зламалась. Далі ми пішли пішки із сумками... Була субота. Хто бував за кордоном, той знає, що в суботу там ніхто не працює. Але ми побачили, що на городі порається якийсь чоловік. Тож я звернувся до нього. Сказав чи не єдине речення, яке знав іспанською, «шукаю роботу». Далі вже якось порозумілись, як то кажуть, на пальцях. Так ми знайшли роботу і нічліг у цього ж чоловіка у вагончику, в розсаднику. Щоправда, без ліжок, води і світла. Наступного дня в мене якраз був день народження – тридцять років, тож цей день я не забуду ніколи. А вже за місяць господар відніс наші документи для легалізації. Це було справжнім чудом, і це можуть підтвердити всі, хто про це щось знає. Спочатку були пошуки роботи. Себе. Не вірилося, що зможу витримати. Працювали за 150 доларів у тиждень, якраз вистачало на їжу. Наше щастя було в тому, що ми зробили ставку на вивчення мови, щоб вільно спілкуватись з іспанцями, до речі, дуже доброзичливими людьми. Вони, бачачи нашу скруту, приносили одяг, взуття, запрошували пограти у футбол, на кориду, переглядати матчі чемпіонату з футболу – там це як культ! Не забуду, як 1 січня один із них привіз нам гостинці... А інший оплатив святкування зустрічі Нового 2000 року в китайському ресторані...
Працювали ми вдень на будівництві, а ввечері збивали ящики. Дуже швидко, буквально за три місяці, розрахувалися з боргами. Коли все трохи налагодилось, іспанські друзі запросили наші родини. Так що через сім місяців я вже був не сам, а з сім’єю. Почали облаштовуватись.
Через рік отримали дозвіл на проживання – спочатку я, потім дружина, через три роки купили квартиру в кредит із виплатою на 30 років, автомобіль.
Сьогодні дякую Богові за те, що не дав упасти, що дав силу волі і духу вистояти, випробувати себе на різних шляхах. Я щиро повернувся до Бога і відчув його добру волю і ласку. Я п’ять років співав у церковному хорі! Що ще може бути прекраснішим у житті? Постійно молюся і прошу щастя для себе, своєї родини і України.
– Чи не надумали повертатися?
– Не знаю, по крайній мірі зараз не можу ствердно відповісти... Діти там вчаться, вони по-новому думають, під час відпусток на Україну багато що їм здається, вибачте, диким...
Я завжди повертаюся в думках. Я навіть, за згодою із друзями, взяв участь у виборах до обласної ради від Надвірнянщини в мажоритарному окрузі... За 10 днів до початку виборів дав згоду.
Я їздив селами Надвірнянщини і хотів плакати. Деколи не розумів, нащо я тут і що я тут роблю!!! Бувало, що я шукав дорогу до Середнього Майдану 3 години – ні світла, ні знаків, ні дороги. Повірте – під час зустрічей із громадами сіл після мого виступу мені дарували квіти!
Сам день виборів мене паралізував... Я не вірив, що у нас така продажна інтелігенція, навіть сільська... А сміялися із киян, що продалися за гречку...
Тоді я згадав слова Івана Франка, коли на виборах він сказав дуже болючі слова: «Половину галичан я люблю, половину – ненавиджу!».
Саме так, я бачив, як продавалися вчителі за чайник у вчительську, за подаровані Біблії, за комп’ютер, чи за вікна в школі... Все ніби добре, за принципом «хоч щось»...
Тільки з чим тоді залишиться громада, хто зробить дороги чи світло, чи доб’ється реформ? Хто зробить для села чи міста щось на перспективу? Той, що вкрав мільйон в народу і дає як подачку 100 гривень? Ніколи...
Але в рік 20-річчя незалежності України я впевнений – наш народ пережив війни і голодомори. Переживе й цю біду. Головне – не ділити Україну. З-за кордону Україна видиться одна-єдина. І чомусь дуже сумна!
Ми готові до співпраці. Ми пропонуємося. Я бачу, що нас почали чути. Я сам привіз інвесторів із Іспанії, є домовленість із угорцями.
Критикувати ми всі вміємо добре. Ми ж готові дати поради і працювати. Для України, для Прикарпаття, для наших родин. Українці, що побували і працювали за кордоном – це інші українці. Це люди, які побачили життя в справді демократичних країнах. Саме вони й будуть невдовзі впливати на внутрішню політику й тут, коли повернуться. Вони собі в кашу плюнути не дадуть. А це тільки на Франківщині майже півмільйона чоловік...
Будуймо Україну разом!
Розмовляв Роман ТИХИЙ
|
