Наш Харитонович
За вікнами рвійний грудневий вітер полоще прапори на українських євромайданах. Молодь піднялася і повела батьків на спротив нарузі і сваволі над власним майбутнім. Чимало на франківському майдані педагогів, керівників закладів освіти. Тільки Володимира Харитоновича Маланія, директора ДЮСШ №2, тут немає… І причина цієї відсутності більш ніж поважна – вже понад сорок днів тому його бунтівна душа полинула у вічний засвіт, звідки вороття нема…
А нам тут так не вистачає його – мудрого, розважливого, ледь іронічного друга, колеги, педагога, директора, члена колегії управління освіти і науки. А ще – українця, галичанина, патріота. Звичайно ж, сюди слід додати такі природні людські поняття, як коханий чоловік, турботливий син (зовсім недавно він втратив матір), добрий батько, люблячий дідусь, прадідусь. Останнім почесним званням він гордився чи не найбільше. Красивий, завжди підтягнутий, стрункий – до останку залишався молодим і сильним. Бувають такі чоловіки, від котрих віє впевненістю, надійністю, стабільністю. До їх числа, поза сумнівом, можна віднести і його – нашого незабутнього Володимира Харитоновича, котрий усе своє життя віддав зміцненню сили і духу української молоді. І не важливо, чи то була праця на посаді вчителя фізкультури, чи інспектора обласного відділу освіти, чи директора спортивної школи. Завжди дисциплінований, вимогливий до інших і до себе, з незгасним творчим вогником у очах, він кожним днем свого життя творив добро. Ніхто ніколи не задумувався, скільки йому років. Родом з лихоліття війни (народився 12 лютого 1945 р. у древньому Крилосі Галицького району), добре розумів важливість фізичної сили і міцного здоров’я у житті окремої людини і цілого народу. «У здоровому тілі – здоровий дух», – хто би що не говорив, але ця істина незаперечна, хоч, звісно, часом і у кволому від природи тілі духу вміщається як у десяти здорових, а іноді і навпаки… Але це радше винятки.
Останні 13 років, працюючи на посаді директора ДЮСШ №2, Володимир Харитонович зробив для нашого міста так багато, що про це можна розповідати годинами. І усе зроблене ним залишається тут, з нами. Ніхто не зможе полічити порятованих від біди дітей, які сьогодні радіють, живуть, і не стали частиною сухої сумної статистики про нещасні випадки на воді. Це тепер міністр освіти так гарно говорить по телебаченню про необхідність уроків плавання (і добре, що це зрозуміли бодай тепер, хоч і подають як власне ноу-хау). А в нашому славному місті Франковому до вирішення цієї проблеми взялися з десяток літ тому, причому, як у нас прийнято, не тільки словом, а й ділом. І вже з 2006 року для всіх учнів 4-х класів запроваджено уроки плавання, які, згідно з попередньо узгодженим розкладом, проходять у добре обладнаних шкільних басейнах.
Михайло Йосипович Верес, заступник міського голови м. Івано-Франківська, у той час працював начальником управління освіти і науки виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради. Днями ми зустрілися на майдані, вкотре говорили про наболіле, раділи за нашу свідому молодь, згадували попередні революційні події. До слова, після вибуху народного волевиявлення 2004 року Михайло Верес написав книжку «Майдани душ наших». Так-от, стоїмо ми з Михайлом Йосиповичем, над головами розвіваються жовто-блакитні, червоно-чорні українські знамена, поруч з ними на синьому тлі палахкотять зорі європейської надії. А ми почали згадувати тих, хто вже не стане поруч, без кого збідніла земля наша у цей короткий, як для історії, міжреволюційний проміжок. Згадали і про Харитоновича (бо ж саме так називали його в освітянському світі). Чимало вродливих і рвійних юнаків та дівчат підтанцьовують і вигукують гасла на майдані і не підозрюють, що мають змогу бути тут і завдяки титанічній праці, твердості і наполегливості цього ВЧИТЕЛЯ.
Михайло Йосипович згадував, як приїхав тоді в один зі шкільних басейнів, який радше нагадував неприбрану вулицю у час негоди, і як вони з Харитоновичем мріяли, що колись тут плаватимуть учні. Так воно згодом і сталося. Добре, коли мрії збуваються. Свою зреалізовану мрію Володимир Маланій залишив у спадок прийдешньому.
Ганна Ярославівна Гривнак, голова міськкому профспілки працівників освіти, з журливою задумою згадує, як тішився наш Харитонович кожною дрібничкою, кожною деталлю, яку вдавалося обновити чи придбати у шкільних басейнах. Під час об’їздів при перевірці готовності закладів до нового навчального року він буквально не відпускав членів комісії, щиро хотів поділитися радістю від зробленого. Він цим жив. І у своїй праці, і в нашій пам’яті продовжує жити.
Декілька років тому після засідання колегії Володимир Харитонович попросив мене затриматися. Розповів, що вже неодноразово в період різдвяно-новорічних свят відбувалися зустрічі колишніх, як він казав, облоновців. Адже з 1981-го до 1992 року він займався питаннями фізичного виховання в обласних структурах. Попросив допомогти йому в організації і проведенні наступної зустрічі. Відтоді ця гарна традиція відновилася і знову стала щорічною. Приходили не лише ті люди, які досі працюють в освіті (а їх, слава Богу, чимало), але навіть такі, що давно пішли на пенсію, виїхали з міста. Незмінно вітав присутніх голова обкому профспілки працівників освіти і науки Мирослав Михайлович Габорак, виступали колективи художньої самодіяльності з м. Івано-Франківська і районів. Завдяки організатору і натхненнику цих заходів ми знаходили добрі слова про кожного присутнього. Люди молоділи і розсвітлювалися на очах, поверталися спогадами у молоді роки. А щасливий Харитонович тихо радів, спостерігаючи за розвесненими колегами, даруючи їм свою любов, привітність, радість приємного спілкування.
Пригадую, ніби вчора, на розширеній нараді керівників освіти до початку нового навчального року начальник управління освіти Наталія Петрівна Микула запросила на сцену кінотеатру «Люм’єр», де проходило зібрання, Володимира Харитоновича. Його нагородили грамотою за п’ятидесятиліття педагогічної праці. І тоді, чи не вперше, він видався мені втомленим, а його незмінна усмішка немов тамувала зажуру і біль. Чи думав хтось у той момент, що ця нагорода для нього уже остання… А потім тривожна звістка про важку недугу, операція. Всі надіялися на краще. Однак… 2 листопада 2013 року доля розпорядилася по-своєму. У цей день небеса збагатилися високою, світлою, доброю душею вчителя, а багато людей на землі відчули біль невідворотної втрати. Але навіть звідти, з незбагненної вічності, він підтримує нас, допомагає бути сильними, ніколи не піддаватися відчаю, боротися і перемагати. То ж подякуємо Господу, що багато років поруч нас була така гарна людина і просімо для душі його Царства Небесного.
Від всіх тих, хто пам’ятає – Ганна Дорошенко
|
