Іноді стає жахливо від самої тільки думки про те,
що ми могли б розминутись…
Мій Івано-Франківськ – це таке місто, де я вдо ма. У мене таких міст лиш одне. Коли провадиш такий спосіб життя, як я, тобто дуже багато мандруєш і починаєш нанизувати на стрижень пам’яті все нові й нові міста, то дуже важливо мати одне таке, до якого ти не їдеш, а повертаєшся.
От я протягом останніх років десяти приміряв на себе інші міста – суто теоретично виходячи з такої ідеї, що наш Франик це добре, але можна ж мати і більше міст, про які скажеш «Я тут удома». Я приміряв на цю роль і Берлін, і Краків, і Цюрих, і Прагу, і маленький Париж – Ляйпциґ, і великий Нью-Йорк. Я справді люблю ці міста, кожне по-своєму. Крім них, я люблю ще дуже-дуже багато інших міст. Але в жодному з них мені так і не вдалося відчути це «вдома». Я старався, але не виходило. Тепер у мене є всі підстави думати, що в жодному з них я цього й не відчую.
Отже, Франківськ такий один. Це такий собі феномен. Він дозволяє любити себе за те, що ти в ньому вдома. На це є кілька причин, я постараюсь їх згадати.
По-перше, всі покоління моїх предків, про яких я знаю і щось пам’ятаю, також у ньому жили. Цих поколінь не так і багато, всього лише чотири, але все-таки.
По-друге, він ідеально спланований і по-хорошому компактний. Звичайно, я маю на увазі те, що називається історичним центром, ядром міста. Я люблю його за те, що завжди і всюди встигаю пішки. Я маю велике задоволення ходити ним пішки.
По-третє, він усе ще гарний. Він переважно тішить око. Навіть незліченні забудовники останнього десятиліття досі не зуміли безповоротно його спотворити – він усе ще тримається і навіть не нарікає на тяжкі часи.
По-четверте, він не має претензій та амбіцій. У нього немає «понтів». У зв’язку з цим він дуже приязний і гостинний. Це рідкісне місто, яке цілком нормально сприймає власну провінційність і не тільки не робить із неї трагедії, але й намагається отримати від неї якомога більше задоволення. Він уміє бути вдячний будь-якому візитерові вже хоча б за те, що той до нього заїхав.
З ним приблизно так само, як із коханою людиною. Іноді стає жахливо від самої тільки думки про те, що ми могли б розминутись, і я народився би в якому-небудь місті NN, анітрохи на нього не схожому. І так протягом усього життя ніколи б до нього й не потрапив.
Юрій АНДРУХОВИЧ, письменник
|
