Іван ПОПОВИЧ:
«Я ніколи не був мистецькою проституткою»
З нагоди Міжнародного жіночого дня із своєю концертною програмою до Івано-Франківська навідався легендарний український естрадний виконавець, народний артист України Іван Попович. Протягом двогодинної програми він дарував нашим краянам неповторні хвилини радості, а його пісні підспівував увесь зал. Нам вдалося поспілкуватися із Іваном Дмитровичем ще перед виходом на сцену.
– Пане Іване, ви – не частий гість в Івано-Франківську. Але чимало людей пам’ятають ваші успішні пісні, завдяки котрим ви і стали відомим як кращий співак української естради. З чим пов’язана ваша нечаста гастрольна діяльність?
– Дійсно, я давно не виступав в Івано-Франківську. Не знаю навіть чому. Я франківську публіку дуже люблю. Пригадую, останній раз в мене було два концерти у залі філармонії. Публіка тут дуже тепла і щира. Чесно кажучи, не знаю, з чим пов’язана відсутність моїх концертів у вашому місті – чи то адміністратори не працюють, чи якісь інші проблеми.
– А загалом по Україні часто маєте концерти?
– Слава Богу, є. Я би сказав, як люблять казати наші молодші брати, що я ще «востребованный».
– Ви були одним із чотирьох засновників української естради. У чому причина того, що вас зараз дуже рідко чути?
– Так, нас четверо – Ротару, Зінкевич, Яремчук, Попович. Я би не сказав, що мене не чути. Більше в підпілля Василько Зінкевич пішов. Вчора по телебаченні йшла моя півторагодинна програма «Трембітар української душі». Вся Україна дивилася, в мене аж телефон розривався від дзвінків. Перед Новим роком я випустив нову програму «Веселих свят, або Танцюємо, співаємо з Іваном Поповичем». Всі мої шлягери увійшли у півгодинний компакт-диск. Для цього я залучав навіть студентів із Академії естради, де колись працював завідувачем кафедри. В мене була програма «На гостину до Івана Поповича». До речі, зараз, очевидно, вона буде відновлена. Загалом, мене є стільки, скільки витримує моє здоров’я. Зараз мій концертний тур пролягає через Черкаську, Кіровоградську, Хмельницьку, Івано-Франківську області. Так що тьху-тьху-тьху. Слава Богу.
– Із теле- та радіоефірів не так часто лунає справжня, щира українська пісня. Чи можуть артисти самотужки щось змінити в цьому плані?
– Артисти зовсім не можуть. Ми знаємо, звідки вітер віє. Радіостанція 98 FM «Київ» крутить «Чоботи, чоботи з бугая, не бояться чоботи нічого…» та інше українське паскудство, а далі російське. Я пропонував директору станції крутити по 15 хвилин Поповича, Білозір, Бобула, Білоножка. Але він мені нічого не відповів. Якщо він відповість, то завтра директором буде хтось другий і все. Оце наша біда. Я думаю, що спам’ятаються хлопці наверху, бо вони цим якраз розколюють Схід і Захід. Я погоджуюсь із словами одного східного поета, який сказав: «Эй, богач, загляни в глубину своей нищей души». Я думаю, що до них то дійде, бо нація без духовності є ніщо. Артисти абсолютно нічого не зроблять. Ми мусимо за все платити. Зараз мене запрошують у Москву для зйомок у програмі, але я відмовляюся, бо мені треба витратити на це 15 тисяч доларів.
– На які жертви ви готові піти, щоби втриматися у сучасному шоу-бізнесі?
– А я й так тримаюся на рівні. Мені не треба йти на абсолютно ніякі жертви. Я зауважую, що останнім часом на моїх концертах переважає різновікова публіка – від трирічних дітей до вісімдесятирічних бабусь. Перед концертами до мене підходять люди, просять грошей на певні потреби. Декілька днів тому у Знам’янці прийшли декілька жіночок без квитків. Адміністратор питав, що робити, то я йому порадив поставити додаткові місця і впустити їх на мій концерт.
– Ви довіряєте мистецьким агенціям чи окремим продюсерам, котрі готові на піарі артиста заробити чималі суми?
– Я їм не довіряю. Вони – жулики. В мене є декілька хлопців адміністраторів, я їм довіряю. Більшість мистецьких агенцій, особливо київських, є україно-єврейськими. Коли я дізнаюся, що у них за мій виступ гонорар більший, аніж у мене, то це вже переходить всякі рамки.
– Теперішня молодь має нових кумирів – братів Борисенків, Бориса Апрєля та інших. Чи потрібно сьогодні мати голос, аби вразити глядача чи слухача?
– Якщо ти налаштований так, як вся теперішня сучасна естрада, щоб тільки заробити. То, очевидно, ні. Фактично такі артисти самі собі непідвласні, бо ними керує продюсер. Це одноденки. Для організаторів добре. Для митців це трагедія, бо це розкол душі на все подальше життя. Якщо ти хочеш протриматися на сцені, щоб люди тебе розуміли і могли витерпіти тебе півтори-дві години, тоді треба, щоб Бозьо дав такий голос, як Івану Поповичу. Я ніколи не був мистецькою проституткою, ніколи не ганявся за модою. Разом з тим в мене є сучасні аранжування. Але для того, щоби такі речі робити, однозначно треба мати голос.
– Ви вже не перший рік проводите власні кастинги талантів. Що потрібно молодій людині для того, аби стати справді хорошим артистом?
– Абсолютно нічого. Від Господа Бога мати голос і бажання приїхати до мене на Закарпаття на фестиваль, який називається «Іван Попович збирає таланти». Хлопці роблять фестивалі, збирають внески. В мене все інакше. Я домовляюся із місцевою владою, котра забезпечує учасникам харчування, проживання, а потім учасники ще й нагороди отримують, навіть грошові.
– Які поради ви даєте молодим?
– Хотіти. В першу чергу це треба дуже хотіти і жити цим. Чому моя доця не стала співачкою? Вона має абсолютний слух, в неї цікавий голос, тембр. Але я бачив, що вона буде посередньою. А по-друге, я не хотів, щоб вона приходила на телебачення і там на неї казали, що це прийшла дочка Івана Поповича. Якби вона була настирлива і хотіла цього, то, може, щось би було інакше.
– Останнім часом спостерігається тенденція, коли діти артистів продовжують справу батьків. Це правильно?
– Якщо вони можуть виправдати надії батьків, то так. Візьмімо дочку Ніни Матвієнко: Тоня співає на рівні з мамою в повному розумінні цього слова, хоча це дуже важко. А інші пхають своїх. Я не хотів цього робити. Тому моя Соломійка закінчила юридичний університет і зараз працює інспектором із кадрів.
– Люди приходять на концерт як на свято. Але чи буде святом виступ артиста, котрий «відривається» під фонограму?
– Це не те, що жах, а просто страхіття. Я вважаю, що як немає голосу, то нема чого на сцену лізти (сміється – авт.). Навіщо давати концерт під фонограму, так тільки люди мучаться. Хоча йдуть і слухають.
– Ви позиціонуєте себе як вовк-одинак, тому й любите давати здебільшого сольні концерти. Вам не імпонують збірники?
– У тих збірних концертах я завжди прошу, щоб мене поставили десь на початку програми, аби я відспівав і втік, доки ще публіка не втомлена. І навпаки, є такі мої колєги-придурки, котрі хочуть тільки у фіналі співати. Хоча в більшості таких концертів мене режисери дають під фінал, тоді я намагаюся приїхати десь посеред концерту. Чомусь так завелося у київських режисерів. Вони кажуть, якщо треба підняти концерт, то треба випускати Поповича.
– Крім концертної та викладацької діяльності, Івана Поповича знають як вправного господаря і навіть кухаря. Як вам вдається усе це поєднувати?
– Я таким чином відволікаюся. Я приїжджаю на Закарпаття, де побудував дачу, але там не буваю. Я їду на студію послухати якогось молодого артиста або їду на телебачення чи на радіо. Я цим живу. Що стосується куховарства, то дуже люблю готувати мамалигу. Багато є закарпатських страв, які я навчився готувати від своєї мами. Був у мене в гостях один чоловік, котрого я пригостив квасолею на молоці. То він подзвонив своїй дружині і сказав, що відправить її до мене на стажування. У все треба просто вкласти душу. Навіть якщо говорити про сьогоднішній концерт. Публіку не турбує, чи я приїхав втомлений. Люди з першого твору бачать, чи я роблю це від душі, чи просто заробляю гроші. Це дуже важливо. Я люблю в Києві ходити на концерти. То я інколи витримую дві-три пісні, а далі не можу, бо стає монотонно. Дивуюся, чому в мене люди витримують півтори-дві години. Видно щось є таке.
– Чим ще готовий здивувати Іван Попович? Чи можна буде вас побачити в новому амплуа?
– Думаю, що зараз придумаю ще якийсь проект. Щось мушу видумати таке, чого ще не було. Є певні натяки на дуетні співи. А по-друге, я випустив диск «Співаємо і танцюємо з Іваном Поповичем». А тепер хочу ще зробити добірку танцювального характеру із закарпатських народних пісень. Це недешеве задоволення, але, думаю, мені воно буде під силу.
Розмовляв Володимир БОДАК
|
