Оксана БІЛОЗІР:
«Я не була чиїмось проектом»
Вона народилася українкою і крізь усе своє творче життя гордо несе це звання. Її знають навіть у найдальших куточках нашої держави, нею пишаються, її пісні «Ой зелене жито» або «Горобина ніч» підспівують навіть маленькі діти. І попри все вона залишається невідомою, нерозгаданою, таємничою, зрештою, як і всі жінки. Усе це про творчу особистість, народну артистку України, колишнього міністра культури нашої держави і перш за все жінку – Оксану Білозір. Отож, знайомтесь ближче.
– Пані Оксано, що для вас сьогодні ближче – політично-чиновницькі чи все-таки естрадні справи? Де ви себе відчуваєте сильнішою?
– «Політично-чиновницькі» – якось не дуже позитивно звучить, хоча, насправді – це те, з чого складається розбудова нашої країни, те, що дає нам можливість змінювати і змінює наше життя, особливо, коли ти бачиш результат своєї роботи. Коли я відпрацьовую концерт і бачу, що після нього люди сповнені гордістю за свою культуру, за свою пісню, мову, переповнені світлими і гарними почуттями – це вже є результат. Коли людина може добросовісно працювати, досягати результату і бачити його навіть в короткому часі, це найщасливіша людина. Тому я би хотіла такою себе відчувати і такою відчуваю себе і в мистецтві, і в політиці. Хоча я для себе ніколи не розрізняла мистецьку складову і політичну, як ви кажете, державно-чиновницьку.
– Чомусь співаки надовго не затримуються у політиці. Ви вже політик із великим досвідом, а тому можете сміливо розповісти, як сприймають артистів у великій політиці?
– Мені завжди було трохи не комфортно, коли давали таке запитання. Чому ви не питаєте, чи комфортно себе почувають в політиці кухарі, будівельники, торговці, чи комфортно почувають себе в політиці депутати, які не мають вищої освіти? Мені здається (і я в цьому глибоко переконана), що якраз митець, яку би функцію в мистецтві він не виконував, є носієм ментальності свого народу, носієм ідеї української держави. І де б він не був: чи на сцені, чи в громадському житті, чи в політичному житті – він є бажаним і необхідним. Саме такі люди, як Іван Франко, Леся Українка, Тарас Григорович Шевченко, багато-багато інших світочів української культури, фактично були і державниками, і політиками. Своєю мистецькою суттю вони наповнювали змістом національну ідею, окрилювали свій народ, будували свою державу.
Тим паче, що в сьогоднішньому глобалізованому світі займатися чимось одним – це тільки з лінощів. Я завжди була дуже самокритичною до себе, і ця моя самокритична оцінка змушувала мене розширювати межі своїх можливостей, своїх знань, свого досвіду. Така місія в мене по житті виявилася: працювати з людьми, працювати для людей. Так було, коли я займалася і творчою діяльністю, і викладацькою, і політичною (в останні десять років), коли займалась професійно у сфері міжнародного права, захищала права українських (і не тільки українських) трудових мігрантів.
Тому артист – він і у великій політиці артист. В нього є відповідна харизма, якщо він став артистом. Чого не вистачає сьогодні українським політикам? Не вистачає харизми, не вистачає органічної, природної якості бути актором, тому що політик – це актор, це – гравець, людина, яка вміє підняти за собою маси. Тому і страждає українська політика і часто ми кажемо, що вибираємо зло, яке є меншим від більшого зла. В нас дуже мало є людей, при появі яких світилися б очі, відкривалися серця, запалювалися надією і бажанням стати поруч. Саме такими людьми і є митці. І якщо ми візьмемо найуспішніших політиків, які змінювали світ, то найвідоміший приклад актора Рональда Рейгана, якого американці назвали найкращим президентом США після 1945 року.
– Якби вам сьогодні запропонували знову очолити Міністерство культури, ви б погодилися?
– На мою думку, Міністерство культури – це стратегічне міністерство, тому що це виховання молодого покоління, це єдиний культурно-освітній, культурно-інформаційний простір. Це є суть ідеології національної держави, тому що нації формуються в процесі творення своєї культури. Від того, як твориться культура, які цінності або ціннісні орієнтири вона пропонує своєму суспільству, як вона навколо цих цінностей об’єднує народ, залежить стратегія розвитку держави. Якщо у влади буде політичне бачення діяти в такому контексті, я би була першою, яка б засукала рукава і починала це робити ще раз.
– Сучасний шоу-бізнес вам імпонує? Що ви б змінили у культурному житті України?
– Сучасний шоу-бізнес, за невеликим винятком, весь проплачений. Якщо сказати банальною фразою, то хто платить гроші, той і замовляє музику. Тому я відношуся, якщо м’яко так сказати, з розумінням до сьогодення. Ми маємо просто «проекти»: так як в політиці маємо політичні «партії-проекти», так само і в шоу-бізнесі (який, до речі, використовують і в політиці). Ці проекти застосовуються для посилення впливу на українське суспільство, на зміну його культурної ідентифікації. Але це з часом вичерпається, ця душевна і духовна пустота, ці ниці, принизливі почуття, які не змушують людей думати, працюють на інстинкти та первинні емоції, а не на глибину. Людина – це Боже творіння, тому з часом вичерпається сприйняття цього примітиву, він швидко набридає і людина починає бажати і шукати, того, що напоїть її душу. Я думаю, що зараз ми знаходимось на половині цього життєвого шляху.
Що ж стосується змін в культурному житті, то їх можуть зробити тільки ті люди, які споживають цю культуру. Я би дуже хотіла (і завжди над цим працюю), щоб наше українське суспільство було вибагливе, щоб захищало свою честь і гідність, честь і гідність своєї культури, свого народу.
– На жаль, останні вибори до парламенту стали для вас програшними. Що, на вашу думку, найбільш цінне вам вдалося зробити за останні 10 років, які ви провели у Верховній Раді чи Кабінеті Міністрів?
– Було багато тем, якими я займалася в парламенті. Як правило, це теми, які хвилювали українське суспільство на той момент: проблеми недобудов, підтримки сімей з дітьми, захисту прав українських трудових мігрантів. Напевне, одна із найбільш важливих – це обмеження діяльності грального бізнесу. Для мене це була дуже важка боротьба, коли доводилося і з колегами по фракції сваритися (які лобіювали цей бізнес), і отримати море бруду та інсинуацій на свою адресу. Часто було важко провести законопроект, бо як тільки піднімаєш якесь питання, відразу зачіпаєш інтереси когось із колег по парламенту. Тому мені стає сумно, коли кажуть, що депутатами повинні бути професіонали: будівельники, фінансисти, ті, хто досяг економічного успіху. Так, вони гарно розбираються у своїй сфері законодавства, але захищають в першу чергу інтереси свого бізнесу. Чи будуть вони захищати інтереси інвестора у житлове будівництво, позичальника, споживача? На жаль, питання риторичне і результат сьогодні перед нами.
На відміну від таких «професіоналів», я не мала і не маю бізнесу і переді мною не поставало питання його лобіювати, тому займалася в парламенті тим, що потрібно було людям і що найбільше створювало проблему для наших громадян.
Якщо говорити мовою цифр, то це понад 60 ініційованих мною законопроектів, шість парламентських слухань, майже 100 депутатських запитів, тисячі депутатських звернень. Це і підготовлена у 2008 році доповідь Ради Європи «Залучення європейських діаспор: державна і міждержавна відповідь», за результатами якої було прийнято резолюцію і рекомендації ПАРЄ, спрямовані на захист прав трудових мігрантів у всій Європі, в тому числі і українських трудових мігрантів.
Я щаслива, що мені вдалося ініціювати і провести два парламентські молитовні сніданки. Це було перше в історії України, коли під патронатом Верховної Ради України в одному залі збиралися представники усіх християнських конфесій та політичних партій. І якщо перший сніданок був чимось новим для наших релігійних і політичних кіл, то другий, у жовтні 2012 року, вже відкрив Голова Верховної Ради України Володимир Литвин. На ньому були присутні глави чи високі представники усіх українських церков, а також зарубіжні гості, зокрема Голова Представництва Європейського Союзу в Україні пан Ян Томбінський. Я сподіваюсь, що ця відома і почесна у багатьох країнах світу традиція тепер приживеться і в Україні.
Тому коли я йшла на округ, розуміла, що можу не виграти, але знала, що, йдучи з парламенту, маю пройти через чесну розмову з виборцями, прокоментувати ті чи інші події, якими ми сьогодні живемо, якими ми будемо завтра жити. Повірте, я точно знаю, що принесла багато щастя тим людям, які спілкувалися зі мною. Я провела понад 200 зустрічей в окрузі (до якого входили 7 районів і майже 500 населених пунктів) і переконана, що залишила в пам'яті і в серцях тих людей, яскраві враження про наші зустрічі і, можливо, нове осмислення тих подій, якими ми сьогодні живемо. Я бачила їхні очі, їхні світлі душі, тому можу так говорити і була задоволена кожним днем, який там провела, задоволена тим, що маю дуже багато друзів.
А від того, що не пройшла в депутати, абсолютно не страждаю. Це було свідоме рішення піти на такий крок, бо стояв вибір: бути незалежною чи поступитися якимись принципами, переступити через себе. Я не була чиїмось проектом і відбулася тільки тому, що любила свою працю, мене полюбили за це люди. Я отримала відповідний шанс у житті і його реалізовувала, щоб дарувати щастя тим людям, яким була потрібна своєю творчістю.
– Вся країна знає про ваші родинні стосунки із колишнім президентом Віктором Ющенком – ви куми. Президент Ющенко прислухався до ваших порад?
– Я би хотіла зустрічно запитати вас і всіх, хто про це говорить: які родинні стосунки у мене були з Віктором Андрійовичем Ющенком? В мене є і були родинні стосунки із сім'єю Петра Порошенка, тому що я разом з Віктором Андрійовичем хрестили його двох дівчаток-близнят Олександру і Євгенію. Я є їхньою хресною мамою і це все.
– Чи доводилося вам казати Вікторові Андрійовичу, що він щось робить не так? А може у вас закрадалися сумніви щодо правильності його дій на найвищому державному посту?
– Коли ми прийшли до влади, це була позиція Віктора Андрійовича, щоб я обіймала цю посаду. Та робота, яку я виконувала і за яку була відповідальна, цілком співпадала із тими пріоритетами, які були у Президента України Віктора Ющенка. І мені було дуже комфортно і позитивно працювати, в контексті того, що він робив у сфері гуманітарної політики, бо воно стовідсотково відповідало інтересам української держави.
– Ви релігійна людина?
– Мене дещо лякає, коли запитують, ви релігійна людина чи ні. Як це можна виміряти? Скільки разів я ходжу до церкви, скільки разів сповідаюся та причащаюся? В моєму житті існує єдиний Друг, на якого я звіряю свої думки, бажання, можливості і уповаю на нього – це мій Господь. Я – віруюча людина, а не релігійна. Коли я мала можливість, за всі ці роки я познайомилась практично з усіма християнськими конфесіями, була присутня на їх богослужіннях, тому що я хотіла розуміти, чим живе мій український народ, чим живуть ті люди, які люблять мене, які так само слухають мене.
– Поясніть, будь ласка, вашу причетність до скандальної секти Догнала або так званих «підгорецьких монахів», котрі розколюють Українську греко-католицьку церкву. Чому ви їх підтримуєте?
– Я на плітки не відповідаю і тим більше їх не коментую. Нехай це залишається на совісті тих людей, хто цим переймається.
– Немалу частку вашого репертуару складають ті пісні, з котрими ви виходили на сцену ще у складі «Ватри». Ви відчуваєте ностальгію за тим періодом?
– Як нормальна людина, звичайно, я маю ностальгію за молодими, кращими роками, які заклали основу мого майбутнього, мого теперішнього життя і цілої моєї родини.
– Зараз ви спілкуєтеся з учасниками теперішньої «Ватри»?
– Дуже тісно спілкуюся. Ми не просто спілкуємося, ми товаришуємо, допомагаємо один одному, і йдемо разом по життю з усіма нашими проблемами і нашими радісними, позитивними подіями.
– Ким ви себе бачите, якби у вашому житті не було цього ансамблю і Ігоря Білозіра?
– Це схоже на розмову «а якби в роті росли гриби». Потрібно говорити про те, що по факту відбулося. Ми з Ігорем Білозіром зустрілися, коли були ще молодими. Ігор був композитор-початківець, а я починала співати і виконувала його пісні. Ми разом творили одне ціле і це факт, який ми не можемо по-іншому якось розглядати. Думаю, що так само як Ігор Білозір здобув собі славетне ім'я і залишив величезний слід в українській культурі, так само і я була тією людиною, яка презентувала і виконувала його пісні так, що люди їх любили і хотіли слухати.
– Ви стали відомою завдяки Ігореві. Саме тоді про вас заговорила вся країна. Вас не мучать докори сумління, що ви впродовж всього життя користуєтеся прізвищем Білозір, адже це, напевно, велика відповідальність?
– Питання таке, зі «шпилькою», суто українське. Вам би хотілося, щоб я не відбулася чи щоб в мене поламалося все життя? Ні, так не вийшло і так не склалося. Коли я починала працювати разом з Ігорем Білозіром, я починала працювати на своєму прізвищі, в мене було красиве, домашнє прізвище: Оксана Розумкевич. Але Ігор мав велике бажання, щоб все-таки звучало його прізвище, і я потім, з народженням дитинки, Андрія, перейшла на Ігореве прізвище. Тому ще раз хочу підкреслити, що ми доповнювали одне одного і Ігореві пісні не співали якісь всесвітньо популярні виконавці, а я потім їх переспівувала. Було навпаки, я співала і робила Ігореві пісні популярними, таким чином і Ігор був популярний. Я ж не вийшла заміж за Раймонда Паулса, сформованого, всесоюзно відомого композитора, я вийшла заміж, і дякую Богові за це, за талановитого, хорошого хлопця, який так само, як я стала Оксаною Білозір, став Ігорем Білозіром.
І в Ігоря ніколи не було претензій, що я використовую його прізвище після того, як ми розсталися. За ці 10 років, коли ми вже не жили разом, аж до Ігоревої смерті, він жодного разу не піднімав це питання. Мало того, саме в той період я продовжувала співати його пісні, залишала його ім'я на слуху, його музику, яку співаю до сих пір. І ніхто краще мене не позиціонує сьогодні Ігореве мистецтво і Ігореве ім'я. Так було і так є сьогодні.
– Як ладнають між собою двоє ваших синів Андрій та Ярослав?
– Прекрасно. Як двоє синів, двоє братів, один із яких старший, другий – молодший. Одне одному допомагають. Андрій багато допомагає мені у вихованні Ярослава. Він, як старший брат, багато чого роз’яснює йому у житті.
– Дуже багато артистів відмовляють своїх дітей від сценічного шляху. Чи хотіли б ви, щоб ваша онучка Анна-Марія продовжила вашу справу і стала артисткою?
– Моє бажання дуже мало значить. Я вважаю, що батьки не мають права своїм розумом вибудовувати долю для своїх дітей. Цього я не робила і для своїх дітей. Вони самі собі шукають дорогу, самі себе реалізовують. Якщо б я бачила, наприклад, спалахи надзвичайного музичного таланту в своїх синах, я б, можливо, подумала про те, щоб переконати їх вибрати саме цю стежину. Хоча Андрій Білозір, десь у 5-му класі, виявив бажання займатися музикою і я йому запропонувала поїздити зі мною кілька місяців. Він поїздив, подивився на все із середини і сказав, що така робота йому не підходить. Їздити автобусами, поїздами, жити в готелі, виступати в холодних залах. Він спробував реалізувати свої амбіції в цій царині і від цього добровільно відмовився. А час покаже, що хто захоче і ким захоче стати у цьому житті.
– Одним із ваших хобі є туризм. Де найбільше любите відпочивати? Чому?
– Навіть не можу відповісти на це питання, тому що кожна країна унікальна, кожна по-своєму красива. Якби я була постійно вдома і мала "сидячу" роботу, то можливо і ставила б собі питання: "куди б я хотіла поїхати". А так я все життя провела на валізах, все життя на колесах, тому просто люблю їздити, захоплюватися нашою унікальною країною, нашою унікальною українською землею.
Часто люблю просто сісти в авто (особливо коли поганий настрій) і проїхатися рідною Україною, дивитися на пейзаж за вікном і насолоджуватися ним.
– Ви як справжня українка, очевидно, маєте свої певні секрети. Про що ви не готові розповідати людям?
– Про те, що я вам сьогодні не розповім.
– Поділіться, будь ласка, фірмовим рецептом успіху від Оксани Білозір.
– Посміхайтеся, даруйте людям щастя, приносьте своєю присутністю радість і гармонію і Господь вам за це віддячить.
– В одній із пісень ви співаєте: «А я просто українка, україночка». А що для вас означає бути українкою?
– Я пишаюся, що я є дочкою свого народу, пишаюся і дякую Богу за те, що він дав мені цей кусень хліба. Я рада, що можу зайти у ваш дім через пісню, через слово. Від цього отримую неймовірне щастя і дякую кожному, хто по цій дорозі йде разом зі мною, дякую кожному, на чиїй життєвій дорозі і я також є бажаним супутником.
– Творчий здобуток Оксани Білозір налічує як мінімум 15 дисків та десяток музичних фільмів. Що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням?
– Найбільше досягнення – це реалізація мого материнства, це два моїх сини. Я буду мати ще не один диск, і не один фільм, але хто їх буде рахувати. А от сини – залишаються.
– Кажуть, що жіночого віку не прийнято рахувати. Однак, за українськими мірками, у 2012 році ви досягли пенсійного віку. Чи змінилося якимсь чином ваше життя, адже герой мультфільму «Простоквашино» казав, що на пенсії життя тільки починається?
– Не відчула ніякої різниці. У всякому випадку, якогось глобального переходу в мене немає, тому що я ніколи не буду як пенсіонер сидіти вдома. А все інше – це формальні речі, які зрештою приходять і нікуди ти від них не дінешся.
Інтерв’ю взяв Володимир БОДАК
|
