24 лютого минає 65 років від дня народження одного із найбільших українців – Тризубого Стаса

Тризубий Стас  увірвався в історію України як справжнє явище культурного, суспільно-політичного та громадського життя. Росіянин за походженням, але українець за духом. Саме так про нього воліють говорити ті, для кого він був рідним і близьким, ті, хто його пам’ятає.

Постійним творчим кредо Станіслава Щербатих був сміх крізь сльози, але попри все він вперто відстоював свою громадянську позицію – любив Україну. Тризубий Стас перевершив усе те, чого не спромоглися зробити багато українців – відстоювати свою честь і гідність на зорі незалежності власної держави.
Сьогодні його рідко згадують, проте в колі друзів та однодумців про нього говорять як про живого. З ним рахуються, його цитують, зрештою, його поважають за те, що він був саме таким – вольовим, не боявся сказати правду, навіть якщо вона була висловлена із сарказмом чи іронією.
Він – автор понад 300 пісень та 1300 коротких анімаційних фільмів, опери «Корова Середа», фантастично-кримінального роману «Нічия земля» і кількох оповідань, мюзикла, п’єс, володар гран-прі фестивалю «Оберіг», дипломант «Червоної рути», а за свою самобутність та власний стиль посів особливе місце в українській культурі.
«Коли Станіслав почав писати і співати свої пісні, я щиро його в цьому підтримувала. Мені були до болю знайомі солодкі муки творчості, адже ще у шкільні роки я написала, як тоді говорили, «грубий зошит» віршів, – ділиться спогадами про Тризубого Стаса його дружина Марія Щербатих. – А коли Стас почав писати українською, я зрозуміла, що йому болить доля мого народу, і я, як вдячна українка, щиро раділа всім гарним перемінам у ньому і до певної міри сама відчувала себе співтворцем його творів, пропускаючи кожну пісню через своє серце».
Згадувати ті часи, коли Марія із Станіславом були щасливими, для жінки і приємно, і важко одночасно. Вона, здається, досі не може змиритися з тим, що її Стаса немає поруч. «Коли Стаса не стало, друзі порадили мені висловити свій біль поетичними словами. Саме так появилася на світ моя збірка віршів «Під музику печалі», присвячена пам’яті Стаса. Саме так я виходила з печалі», – зізнається пані Марія.
Спогадами про Тризубого Стаса діляться ті, хто пліч-о-пліч разом із ним долали систему комуністичного режиму. А він, за їхніми словами, не боявся говорити правду, проте його правди боялися. Іронічно-гумористичний жанр бардівських пісень Тризубого Стаса змусив не одне покоління задуматися над своїм життям і долею українців у світі.
Слова, котрі Тризубий Стас написав ще 20 років тому, залишаються актуальними для українців і дотепер.

Що не день – смішна новина,
Що не сесія – ги-ги!
І сміється Україна
На обидва береги.
От як вибори почнуться –
Оберем аби когось.
Хай і в світі посміються,
Як ми з себе сміємось!


Почуття гумору та любов до України майбутньому барду прищепив рідний дядько. Псевдонім Тризубий Стас він сам пояснював тим, що має три зуби: на комсомол, компартію і профспілку. Проти них і спрямовані його гострі саркастичні пісні на соціальні теми. Хоча насправді деякі з них актуальні і сьогодні, що свідчить про особливий дар Станіслава Щербатих знаходити больові точки, та водночас про те, що зі зміною лозунгів і вивісок не все змінюється. А його слова закарбовуються в пам’яті народу назавжди.
Співані памфлети в авторському виконанні стали особливим жанром і явищем в українській культурі.
«Критикувати ми вміємо і можемо, та тільки поза очі. А Стас був інший, бо говорив те, що думав, якщо не прямо, то через метафори, алегорію, – продовжує пані Марія. – За відвертість і правду одні його любили, інші уникали. І що найгірше для виконавця – виключали або не запрошували брати участь у концертах, особливо високого урядового рівня. Але Стас тим особливо не переймався, бо сам часто любив казати, що основне для нього – це творчість». Саме так, незважаючи ні на що, у 1990 році появились рядки про компартію:

«По всій країні плачуть люди,
Безсилим болем тисне груди –
Від нас відходить в небуття
Рідніша за дитя стаття.
Ґуд бай, компартія…»

Пам’ятають Тризубого Стаса і за кордоном, особливо у сусідній Польщі, де він виступав у складі гурту «Приспів» разом із Влодком Кіндратишиним та Левком Бондарем.
Особливо рідним для Станіслава Щербатих став Івано-Франківськ, який вперто називав Станіслав. Він прожив тут кілька десятиліть, але і після переїзду до Києва любив навідуватися до Івано-Франківська. Станіслав Щербатих створив в Івано-Франківську клуб авторської пісні, який тепер носить його ім’я.

«Я з України, з Івано-Франківська
– може, хто чув?
Місто чудове, колись
називалося Станіславув».

Володимир БОДАК