«Стиль – це є така «не кльова» штука...»
Учасники гурту «Патроничі» уже два роки успішно розвивають свою діяльність, при тому, що у жодного з них за плечима немає музичної освіти. Для тих, хто ставить перед собою ціль і наполегливо йде до неї, практично немає нездоланних перешкод. У тих, хто не просто мріє, але й докладає чималих зусиль до здійснення цих мрій, можна тільки повчитися. Молодий музичний гурт «Патроничі» із села Крихівці, передмістя Івано-Франківська, неодноразово демонстрував свою цілеспрямованість і завзятість. Започаткувавши у 2010 році спільну справу, талановиті юнаки повністю присвятили себе музиці. Склад колективу з часу свого заснування змінювався. Його покинув клавішник Михайло Яцків, а також керівник і засновник гурту Іван Петрович Малик, який, варто зауважити, чимало зробив для майбутнього «Патроничів». Сьогодні до гурту належать вокаліст та бас-гітарист Андрій Гриньків, саксофоніст та бек-вокаліст Володимир Пасєка, акордеоніст Андрій Антошків, гітарист та бек-вокаліст Роман Хом’як, барабанщик Тарас Данів і гітарист Володимир Кабан. «Патроничі» розповіли нам про свої творчі будні.
– Розкажіть, як виникла ідея створити гурт, хто був його засновником і керівником, і власне з чого все почалося?
– Два роки тому ми, молоді хлопці, почали ходити до Народного дому. Спочатку ходили на духовий оркестр. Там познайомилися з Іваном Петровичем Маликом, директором Народного дому. І у нас виникла ідея створити ще один гурток. Ми просто взяли з дому різні музичні інструменти, хто які мав, хто на чому вмів грати, і почали пробувати щось зліпити докупи. Спочатку грали коломийки, народні пісні, більше інструментальні. З часом досягли стандартного рівня – барабани, бас-гітара, гітари, електрогітари – і почали займатися кавером, тобто грали чужі пісні і на цьому, можна сказати, росли. Керував усім Іван Петрович. А ми допомагали йому і були цим дуже запалені.
– Що ж до музичної освіти – хто, так би мовити, прищепив любов до музики?
– Освіту музичну в колективі на той час мав тільки Іван Петрович і наш клавішник Михайло Яцків. Нас тоді було восьмеро учасників. Решту не мали музичної освіти і зараз теж не мають. Ніякого дискомфорту не відчувається. Головне не в музичній освіті. Музика не тільки на цьому твориться.
– З чим пов’язана назва гурту – «Патроничі»?
– У нас була така традиція в Народному домі Івана Петровича називати «Патрон». Це пішло ще від старших хлопців, які колись займалися у танцювальному гуртку. І коли ми вже трохи почали розвиватися – замислилися над назвою. Ми довго думали, були різні ідеї – «Вишенька», «Черешенька». А потім якось зупинилися на «Патроничах». Кілька разів виступили «Патроничами», і ця назва гарно прижилась. Ми відчули, що це наше.
– Сьогодні, як відомо, Іван Петрович Малик уже не керує гуртом. Що стало причиною таких змін у складі колективу?
– У нас в якийсь час, коли все почало виходити на вищий рівень, почали трохи розходитися смаки. Івану Петровичу подобалась одна музика, нам – інша. В нас були зовсім різні погляди на перспективу. І ми всі разом вирішили, що так, напевно, буде краще.
– Скажіть, чи не було вам важче без керівника? І взагалі – готові «Патроничі» до самостійності?
– Так. Готові. Ми вже півроку самостійні. І ми це, можна сказати, довели. З лютого почали працювати самостійно над своїм матеріалом. Вже зараз, в кінці літа, ми маємо свою програму з 10 власних пісень, над якими працювали цих півроку.
– Яку музику виконує гурт «Патроничі»?
– Ту, яка виходить. (Сміються). Стиль – це є така «не кльова» штука. Як сказав один відомий музикант, стиль – це є рамки. А в музиці рамки заважають. В нас немає визначеного стилю, перш за все тому, що ми не є настільки професіоналами, щоб могли триматися одного стилю, і нам, напевно, це не цікаво. Кожен етап в «Патроничів» (а можна виділити три етапи від початку створення) – це зовсім різні стилі. На початку був один стиль, потім він змінився, потім ще змінився... Кожна музика різна. Всі пісні подобаються нам. А якщо вони нам подобаються, значить все ОК.
– Авторство слів та музики належить вам самим, чи цим займається хтось інший?
– Взагалі музику і слова пишу я, – каже вокаліст та бас-гітарист Андрій Гриньків. – Щодо слів повністю відповідальність лежить на мені. Бо більше ніхто у нас не пише слова. Музику я теж придумую, але вже на репетиціях це переходить у спільну роботу гурту. Кожен опрацьовує, щось додає своє. Кожен може прийти зі своїм шматочком мелодії, і ми все перебудовуємо. Я ж на все «кладу» вокал. Але в нас ще є чудові пісні Тараса Семанишина: «Заплакана щаслива», «Залишайся» та інші. Тобто, це повністю композиції його, наші тільки оранжировки. Теперішній матеріал, який ми розпочали, є повністю нашим – і слова, і музика.
– Як часто появляються нові композиції, і чи великий уже ваш власний творчий доробок?
– Зараз вже готових пісень є майже 15. Є слабші, є сильніші. З цим в нас проблем немає, бо є ще чимало пісень в розробці. Нам більше не вистачає часу. В нас не буває такої проблеми, що немає що грати. А навіть якби в нас у якийсь час пропало натхнення писати пісні, ми завжди можемо звернутися до Тараса Семанишина, нашого хорошого друга.
– Часто у вас спостерігається прояв певної самодіяльності. Неодноразово ви веселили івано-франківську "стометрівку". Хто був ініціатором?
– Це було ще за часів керівництва Івана Петровича. Було дуже класно, адже це був імпровізований виступ. Ми якось зібралися, і хтось жартома сказав: «А може б ми поїхали на «сотку» зіграти? А чому б і ні? За півгодини зібралися – і ми вже на «сотці» розважаємо людей. Від цих виступів дуже хороші враження залишилися. Правда, в нас були трохи проблеми з жителями «сотки», трохи з міліцією. (Сміються). Але людей було дуже багато, і їм подобалося. І це класно.
– Останнім часом ви організовували щось подібне?
– Коли був протест на Вічевому майдані проти введення, так би мовити, другої державної мови, російської, ми не один вечір збирались там. Завжди хтось був з «Патроничів». Ми там грали. Це було акустично, але так по-домашньому, біля вогнища. Це, звичайно, не те, що на «сотці», але ми грали дуже багато пісень. До речі, з нами був Іван Петрович. Варто сказати, що ми з Іваном Петровичем зараз «в колегах». От співпрацювали на Вічевому майдані, співали разом. Як гурт ми розійшлися, але якщо Івану Петровичу щось треба буде допомогти – ми завжди допоможемо, і якщо нам потрібна буде допомога – Іван Петрович допоможе нам.
– Рано чи пізно перед молодими колективами постає завдання професійного запису пісень, певної самореклами. Як долаєте подібні «творчі клопоти» ви?
– Ми «писалися» десь у грудні-листопаді минулого року. Це був досить цікавий етап нашого життя. Адже це зовсім різні речі – грати наживо і грати студійно. І відсутність музичної освіти тут трохи була відчутна. Але нам багато в чому допоміг Олег Пономарьов, дуже хороша людина і спеціаліст. Він нам все, можна сказати, розклав, пояснив, показав. Це, перш за все, досвід. А зараз хотілося б знову щось записати. Ми думаємо над цим, але виникає проблема з фінансами. Тому що всім учасникам по 17-18 років, і гроші з неба не падають. Але ми щось будемо думати, заробляти, роздавати флаєрки і тому подібне. Пісні вже є. Залишилось тільки їх записати.
– Яких творчих проявів можна чекати від «Патроничів» у найближчому майбутньому?
– Планів, у загальному, немає. Тобто ми ставимо перед собою такі невеличкі цілі. Зараз зі своїх пісень ми зробили програму. Здається, все вдалося. Пісні людям сподобались, і це класно. А дальше, напевно, треба робити запис. І, звичайно, ми будемо працювати над новими піснями. Також старатимемось купити нові інструменти. Нам треба звук поправляти технічно. Тобто, грубо кажучи, потрібні дорожчі інструменти. Взагалі ми працюємо постійно – є концерти, немає концертів, завжди стараємось удосконалюватись, не стояти на місці.
«Патроничі» зізнаються, що були моменти, коли хотілось припинити свою діяльність. «Але коли бачиш, що твоя творчість подобається людям, що вона комусь потрібна, виникає думка: а, може, й справді вартує?» – кажуть юнаки. Позаду в них уже години репетицій, не один концертний виступ, запис пісень... Нещодавно у програму гурту ввійшли композиції «Залишайся», «Оля-ля», «Солодкий цукор», «Заплакана щаслива», «Твої очі», «Допоможи мені», «Хтось» та ще багато інших. Що попереду? Будемо вірити – успішне майбутнє. Але про нього вони нам ще розкажуть...
Розмовляла Ірина ГОЛОВЕНКО
|
