Нещодавно у видавництві «Грані-Т» у серії «De profundis» вийшла книжки статей та есеїв Івана Ципердюка «Подорож крізь туман»*. За словами автора «на цих сторінках – моя подорож крізь туман років і досвідів до землі, з якої все починається, на якій жили мої батьки, діди, живу я – і вірю, завжди будуть жити наші діти».
Книжка складається з чотирьох розділів – «Життя». «Між політикою та людиною», «Розмови і прощання з друзями», «Нова дегенерація»: невдалі спроби тотальної втечі», кожний з яких – це фіксація найсокровенніших та найсправжнісіньких митей буття, сповнених любові до світу та пошуку себе у ньому. І потреби – найчистішої у своїй правдивості – залишити по собі слід…
Тексти другого розділу складаються переважно з журналістських матеріалів, які готувалися для газети «Західний кур’єр» та української редакції радіо «Свобода» переважно далеких 2002-2003 років. Скупі, майже публіцистичні тексти фактично не втратили своєї актуальності і по сьогодні: неперевершено абсурдне відчуття dezhav’yu не полишатиме вас – час ніби вистиг і застиг у цій країні, і символічні скелети її минулого, яке все ще досі з нами, і далі торохкотять кістками… Зрештою в контексті сьогоднішніх реалій легко собі можна уявити і святкування якоїсь там річниці з дня народження Володимира Щербицького, і ще один теракт у Москві, і замовчування Голодомору в Україні, яке вже й уявляти не треба…
«Розмови і прощання з друзями» – найщемливіша частина книжки, бо, зокрема, розповідає про людей, яких вже давно немає поруч. Опанас Заливаха, Василь Кожелянко, Юрій Покальчук, Борис Гуцуляк – з цими людьми відійшла в минуле ціла епоха, а вони – неймовірно різні і неймовірно талановиті, кожен з них залишив себе у своїх творіннях, які ще довго будуть промовляти до нас силою таланту і натхнення. І все, що ми можемо зараз зробити для них, – це пам’ятати. І це почуття мало б надавати особливого сенсу нашим життям і надихати нас, і робити добрішими та сильнішими.
І, звичайно, було б дивно, якби в книжці не знайшлося місця для «Нової дегенерації», літературного угруповання, яке так несподівано вибухнуло на теренах Прикарпаття на початку дев’яностих років вже минулого століття.
Автор, який був одним з його членів, тепер з віддалі років намагається простежити за його витоками і становленням, проаналізувати досягнення і втрати, помилки і надбання на тлі тієї непростої епохи. І як це не парадоксально, але ці роздуми в контексті долі української літератури не втратили актуальності і по сьогодні, навіть більше, та ситуація порівняно з теперішньою видається майже прекрасною. Бо тоді ще можна було апелювати до держави – «слід лише дати змогу талановитій «молодій» і «старим» літературам втекти на друковані сторінки...», тепер ця втеча з кожним днем стає все ілюзорнішою, бо майже не залишилося цих «друкованих сторінок».
І саме есей «Подорож крізь туман» і завершує текстову частину книжки, подорож, яка попри всі перипетії, закінчилася щасливо, бо «ти потрапляєш у смугу туману й можеш втратити надію вирватися з неї». Додаток «Фото на згадку» додає візії оповіданням та есеям, підсилює їх ефект і ще раз переконує, що кожен з нас своїм життям «пише свій найдосконаліший твір у світі»...
Марія МИКИЦЕЙ
P.S. Презентація книжки "Подорож крізь туман” відбудеться сьогодні, 2 грудня, о 18.00 у КМЦ "Є” (вул. Незалежності, 31).
|
