Джентльмени в історії Станиславова
В світовій історії було немало прикладів, коли розумні, талановиті й впливові чоловіки здійснювали нехай не завжди розсудливі, зате ефектні й благородні вчинки заради коханих жінок. Життєвий шлях деяких із них був тісно пов'язаний з нашим містом. Король, впливовий магнат, геніальний поет і… простий продавець галантерейної крамниці. То які ж вони – джентльмени в історії нашого міста?
Йосип Потоцький: підтримав родича дружини
В 1700 р. вибухнула Північна війна між Російською імперією та Швецією, і в неї виявилася втягнутою й тодішня Річ Посполита. Шведи захопили Варшаву й Краків і позбавили влади польського короля Августа ІІ. Частина польської шляхти підтримала їх та їхнього ставленика Станіслава Ліщинського. Проте інша частина шляхти вважала законним правителем Августа ІІ і виступила на його підтримку. В результаті цього розколу країна поринула у круговерть громадянської війни.
Тодішній власник Станиславова Йосип Потоцький довший час зберігав нейтралітет, не приймаючи відкрито нічию сторону. Проте під впливом своєї дружини Вікторії Ліщинської, чиїм родичем був Станіслав Ліщинський, прийняв бік шведів. Формальним приводом для конфлікту стала відмова Августа ІІ надати Потоцькому титул «князя Галицького». В 1706 р. загони Потоцького зазнали нищівної поразки під Калішем від росіян та їхніх союзників. Сам Потоцький і його сім’я потрапили у полон і лише дивом уникнули заслання. Ще одна гірка поразка спіткала війська Потоцького у 1708 р. Він втратив 380 чоловік убитими в бою і ще близько тисячі під час відступу. Дві тисячі солдат були взяті в полон. Прибічники Августа ІІ також захопили гармати, міномети і значну кількість боєприпасів. Сам Потоцький утік у супроводі трьохсот чоловік кавалерії.
Немало довелося пережити Потоцькому і його родині під час Північної війни. Він був змушений переховуватися і навіть провести деякий час у в’язниці, втратив маєтки й привілеї. Несолодко довелося й місту. Воно зазнало значних руйнувань і грабунків, на нього були накладені високі контрибуції. Хтозна, можливо доля міста й самого магната склалася би значно сприятливіше, якби він дотримався у владному протистоянні більш поміркованої позиції. Проте згодом він усе ж помирився з Августом ІІ, відбудував Станиславів і повернув собі колишню велич.
Складається враження, що стосунки Потоцького з дружиною були по-справжньому теплими. В 1732 р., будучи далеко від Станиславова, він отримав звістку про її важку хворобу і одразу ж вирушив додому, майже без відпочинку й часто міняючи коней. Проте не встиг: Вікторія Ліщинська померла ще до його прибуття. Щоправда, невдовзі після смерті дружини Потоцький одружився вдруге – з жінкою, значно молодшою за нього.
Ян Собєський: закоханий король
«Лев Ляхистану» — так називали сучасники цього польського правителя і саме його вважали рятівником Європи від турецької навали. Він був зовсім не чужою людиною для нашого міста, адже підтримував тісні зв’язки з Потоцькими. Зокрема у книзі видатного польського історика Йосипа Лоського «Ян Собєський, його родина, бойові товариші і тогочасні пам’ятки», виданій у 1883 р., як особливо наближені до короля люди згаданий не лише засновник Станиславова Андрій Потоцький, а і його старший син Станіслав і брат Фелікс-Казимир. 5 грудня 1673 р., будучи ще коронним маршалком польських військ, Ян Собєський прибув до Станиславова і потім неодноразово тут бував. На честь гостя був організований салют зі ста залпів гармат. Близько 1885 р. на честь короля була перейменована вулиця міста, нині вул. Січових стрільців.
Проте король Ян Собєський увійшов в історію не лише завдяки своїм військовим звитягам. Широко відома романтична історія його стосунків з дружиною, королевою Марією-Казимирою або Марисенькою. Вона була француженкою і прибула до Польщі в чотирьохрічному віці. Двадцятишестирічний королівський хорунжий Ян Собєський вперше побачив Марисеньку в 1655 р. й одразу ж закохався. Чарівна француженка відповіла йому взаємністю, але пізніше її видали заміж за іншого – багатого і впливового шляхтича Яна Замойського. Весілля було розкішним, але у шлюбі Марисенька була дуже нещаслива. Чоловік був схильним до п’янства й розпусти і, подейкують, заразив молоду дружину «французькою хворобою», тобто сифілісом. Проте Ян Собєський зовсім не забув Марисеньку. Сталося так, що він був сусідом пана Замойського – поряд знаходився його маєток Пеляшковіце. В 1661 р. у варшавському костелі кармелітів вони дали один одному клятву вірності – фактично Собєський заручився з заміжньою жінкою. Через чотири роки Замойський помирає, і закохана пара, незважаючи на траур, у тому ж році одружилася. В 1674 р. Ян Собєський став королем Польщі. Королева Марія-Казимира була схильна до величезних, часто необдуманих витрат, завжди підтримувала своїх численних родичів, але ніколи не чула від чоловіка жодного слова докору. В численних боях і військових операціях Ян Собєський ніколи не розлучався з браслетом, сплетеним з волосся Марисеньки й писав їй з усіх походів ніжні листи. В останні роки його життя, коли король сильно хворів, Марисенька фактично замість нього керувала державою.
Іван Франко: станиславівський роман
В 1883 р. Іван Франко приїхав до Станиславова на запрошення свого університетського друга Владислава Дзвонковського. Владислав був членом таємного гуртка, в якому збиралися прогресивні молоді поляки й обговорювали важливі життєві питання, літературні твори тощо. Зіркою цього гуртка була Юзефа, сестра Владислава, яка вражала не лише своєю красою, а й розумом та сміливими й прогресивними судженнями. Франко лише побачив Юзефу – і не міг встояти перед її чарами.
Восени 1883 року Франко написав листа до матері Юзефи, у якому просив руки і серця коханої дівчини. Антоніна Дзвонковська відповіла Франку: «Прикро відповідати мені на ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому… Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що вам здається щастям, при ближчому розгляді не є ним».
Поет був приголомшений цією відмовою. Він вирішив, що кохана вважає його не гідним себе через «мужицьке» походження. Адже сама Юзефа належала до давньої шляхетської родини. Незважаючи на таке приниження, Франко повівся як справжній джентльмен і не припинив спілкування із дівчиною. Добрі й дружні стосунки залишилися між ними й надалі. Зокрема, поет радив їй спробувати свої сили в літературі — спочатку перекладати твори з французької мови, а згодом творити самостійно. Проте дівчина вирішила свою долю по-іншому – присвятила себе педагогіці й викладала у школі недалеко від Станиславова.
Відсутність справжніх почуттів і шляхетські упередження були не єдиними причинами, чому Юзефа відмовилася поєднати свою долю з Франком. Про таємницю красуні поет дізнався дещо пізніше. Виявляється, Юзефа була хворою на сухоти (туберкульоз), а в ті часи це було невблаганним смертним вироком. Дівчина розуміла, що жити їй залишалося недовго, а тому не бажала ні для кого ставати тягарем. 5 травня 1892 р. Юзефи не стало.
П’ять днів арешту… за поцілунок
Ще про одного станиславівського джентльмена дізнаємося з газети «Kurjer Stanislawowski» за 21 жовтня 1900 р. Звали героя публікації не надто романтично – Сало Ґрауштейн. Він працював у галантерейній крамниці пана Балтера і закохався у колегу – чарівне створіння з фіалковими очима й кораловими устами. А вона залишалася байдужою і разом з тим випробовувала на юнакові весь арсенал жіночого кокетства. Аж прийшов момент, коли пан Сало рішуче зажадав від дівчини взаємності й поцілунку. Вона ж, недовго думаючи, обізвала його дурником і відмовила у прихильності. Тоді Ґрауштейн відважився на сміливий крок. Коли дівчина сиділа втомлена у кріслі, схиливши голову, він підкрався до неї й обпалив поцілунком її лице. На жаль, цей жест не знайшов схвалення у дівчини. Більше того, вона страшенно розлютилася і… подала на закоханого в суд. Суддя присудив панові Салу п’ять днів арешту без права заміни покарання на грошовий штраф, визнавши, що підсудний здійснював свій задум свідомо і з попереднім умислом. Хтось скаже: сам винен, але ж він постраждав через кохання.
Історичні постаті часом стають героями анекдотів. Наприклад, відомим є такий жарт про короля Яна Собєського. Старий історик викликав дух правителя і запитав у нього: «Чому ж ти, великий королю, в усьому радився зі своєю дружиною і потурав її забаганкам?» – «А хто твоя дружина?» – глухим голосом відізвався привид. – «Моя дружина – звичайна домогосподарка. І вона в усьому прислухається до мене», – спантеличено відповів історик. І привид промовив: «Ось бачиш! Твоя дружина проста господарка, а моя – королева». Тож можна з упевненістю стверджувати: які б відчайдушні вчинки не здійснювали відомі чоловіки заради жінок, ці дами безумовно їх заслуговували.
Олена БУЧИК
|
