Маршрутка з
Івано-Франківська до великого села Делева у цей день була переповнена
людьми, які хоч і живуть у різних селах, але дуже добре один одного
знають.
Жінка років 50-ти, фельдшер з Делеви Ліда, пояснює, що
«хустинниками» тут, у західних селах, називають українських амішів –
людей, які добровільно відмовилися від благ цивілізації. Їх легко
помітити з-поміж інших, а їхні будинки з іншими не сплутати.
«Ви до хустинників?»
«Ви зразу зрозумієте, де вони живуть. У хатах – простенькі біленькі
фіраночки, як колись. Вікна дерев’яні, хати побілені», – пояснює жінка.
Аміші невибагливо одягнуті, у дівчат – спідниці нижче коліна, незмінна
хустка на голові, а у хлопців – сорочка і кашкет. Покрита голова і дала
назву цим селянам – «хустинники», «кашкетники».
Насправді українські
аміші живуть так, як і більшість селян України – обробляють землю і
їздять на заробітки, намагаючись прогодувати свою сім’ю. Але у цій
общині є низка правил, які виводять їх у категорію "інших".
Уся
маршрутка поступово починає ділитись розповідями про "хустинників":
живуть без газу і світла, своїх авто не мають і їздять лише за
виняткової потреби на чужому авто або в громадському транспорті,
народжують дуже багато дітей, на виборах не голосують, щеплення не
роблять.
"Жінка з 1984 року – у неї зараз восьма вагітність. Під час попередньої були передчасні пологи. Відшарування плаценти, її терміново до Франківська везли, і от – вона знову вагітна!" – обурюється фельдшер Аня з села Будзин, яка теж їхала у цій маршрутці.
Цих людей називають "амішами" за аналогією з їхніми закордонними однодумцями, які свідомо відмовляються від благ цивілізації. Українці кажуть, що їх називають і суботниками (бо не святкують неділю), і баптистами, але з амішами у них найбільше спільного.
"Ми себе ніяк не називаємо", – кажуть ці західняки, але не ображаються і не протестують проти визначення "аміші".
На Західній Україні цих вірян поступово стає більше. "А як інакше, якщо вони народжують по десятеро дітей?" – напівжартома кажуть жінки.
Невеликі анклави їхніх поселень знаходяться на межі Тернопільської та Івано-Франківської областей. Найближче і найбільше на нашому маршруті – село Будзин. На його хуторі Мостище приблизно п’ята частина мешканців – аміші.
Без газу, світла, але разом
Вулиці амішів помітно здалеку: на них нема стовпів електропередач, будинки дуже схожі один на одного, на подвір'ї — багато дітей, але побачивши незнайому людину на вулиці, малеча розбігається навсібіч.
Дивакуватість амішів, іноді навіть агресивність і небажання йти на контакт — про це писали журналісти, тож перед знайомством з ними підсвідомо чекаю якихось нападок. Але нічого такого не трапилось, за винятком матюкливого юнака, який не хотів, аби його фотографували. Як з'ясувалось пізніше, хлопець є сином колишнього аміша, який почав жити як усі і з часом "запив".
На одному з подвір'їв назустріч виходить 38-річна Таня. Усміхнена і емоційна, вона розповідає, що їхнє поселення вже стало місцем частих відвідин гостей.
Таня одружена, але бездітна — таке серед амішів трапляється рідко. Але чоловік через це її не покинув — у амішів розлучення заборонені. На прощання пропоную Тані сфотографувати її, але жінка навідріз відмовляється.
"Ми не фотографуємось. Ми не хочемо, щоб на нас дивилися", – пояснює жінка. У цей час по вулиці кілька дівчат років 6-7 везуть тачанку з білизною, яку вони випрали у Дністрі. Помітивши чужинців, діти опускають голови і намагаються швидко прошмигнути додому.
На вулиці дід Богдан лагодить східці. Він вправно зрубує рештки непотрібного дерева однією своєю рукою. Зараз у селищі він – один з небагатьох чоловіків, які мають трохи часу: інші або ж на заробітках, або працюють у полі.
Дід Богдан не дозволяє себе фотографувати, вдалось зловити лише його тінь.
Навколо діда метушаться онуки. Їх у нього вже 32, але всі живуть у невеликій хаті діда. З 10 його дітей (стільки ж було і у його батьків) під одним дахом з пенсіонером живе дві доньки з дітьми (5 дітей). Одна з онучок, як її називають "Наташка", сідає між мною і дідом і з недовірою дивиться на диктофон.
– Ти хочеш його взяти? Ось, можеш потримати, він записує наші розмови, – кажу 7-річній дівчинці і протягую диктофон. Але Наталка його не бере, впродовж кількох годин мого спілкування з дідом уважно слухає розмову, відволікаючись на кілька хвилин і повертаючись назад.
Діда Богдана у селі Мостище називають старійшиною, хоча сам він себе таким не вважає — "Богдан без руки" (як йому тут кажуть) часто спілкується з журналістами, спокійно і терпляче пояснює, як і чому його одновірці однаково одягнені і живуть "у минулому".
У цього старенького чоловіка, який на відміну від своїх одновірців, читає журнали і цікавиться життям довкола, на все є пояснення.
– Ми люди релігійні і живемо так, як написано в Біблії. Насправді, це непросто,– розповідає дід Богдан.
Аміші досі перуть на річці
Він неохоче говорить про релігійні обряди общини (вони хрестять дітей вже у дорослому віці, якщо вони самі того хочуть, не ходять до церкви, не доглядають могили).
На відміну від представників багатьох сект, Богдан не пробує переконати у своїй правоті, "навернути у віру".
– Ми не прагнемо, щоб про нас писали і розказували. Ми просто хочемо жити за своїми законами.
– Ви навмисне народжуєте так багато дітей, вам хочеться, аби їх було якомога більше?
– У Біблії написано, що душогубці царства Божого не наслідують. І ми це розуміємо, що жінка має народжувати стільки, скільки Бог дасть. Є сім'ї серед амішів з 18 дітьми. У нашому поселенні найбільше у сім'ї – 14 дітей. У мене було 10, усі вони бажані.
Не всі таку плодючість розуміють і підтримують. Дід Богдан розповідає, що іноді лікарі самовільно втручаються і без відома жінки ставлять їй спіраль, щоб вона не могла далі вагітніти.
– Після одного такого випадку жінка дуже довго лікувалась, їй робили операції. Але спочатку ніхто не міг зрозуміти, чому у неї такі кровотечі. З'ясувалось, що 10-12 років тому їй поставили спіраль, але ж вона про це не знала! – обурюється дід Богдан.
Головна цінніть для амішів — сім'я і діти. Вони не намагаються зробити успішну кар'єру, а зосереджуються на щоденних клопотах, які у їхній системі координат набувають первісного значення: навести у хаті лад, аби було чисто (а не модно-стильно).
Навіть якщо чоловік їде на заробітки, аміші не відпускають його далеко — в область, максимум — до Києва.
– Ми заробляємо стільки, щоб вистачило на проживання. Усі знають, скільки через заробітки закордоном розпалось сімей. Якою б міцною не була любов, якщо чоловік далеко від жінки 2-3 роки, та любов мусить згаснути. Ми розуміємо так, що чоловік з жінкою мають бути разом, вони — сім’я, – пояснює дід Богдан.
А землю обробляють кіньми
У їхній общині у справи молодих людей дорослі не втручаються — щоб потім не було претензій до батьків, що, мовляв, "нарадили". Адже одружуються тут раз і назавжди. Хлопці і дівчата паруються в межах общини і лише зрідка буває так, що аміш уподобав собі дівчину з села.
Закохані аміші не ходять на побачення, переконує мене дід Богдан. Вони спілкуються між собою у школі, на вулиці. Але побачень як таких нема. "Ми знаємо, що з цього часто виходить", – натякає дід на небажані вагітності.
Одягнуті у каптури хлопці, і з зав'язаними хустками дівчата виділяються серед мешканців сіл. Вони спілкуються з односельчанами, не конфліктують, пробують алкоголь і сигарети (дід Богдан визнає, що від цього юнаків важко уберегти), але паруються зі своїми. – Щоб все було однакове, ми покриваємо голови. У когось може бути гарне волосся. У когось – ні. А у нас всі однакові. Але я не розумію, чому на нашу молодь завжди показують пальцями. Якщо вийти у місто, то можна побачити таких, що навіть не знаєш, хлопець це чи дівчина, і ніхто не зауважить. А якщо йде наша дівчина – то всі дивуються. Те саме з хлопцями. На вулицях багато лисих чи навпаки з довгим волоссям, а якщо хтось йде у кашкеті, то всі на нас пальцями показують.
Намагання виділитись, віднайти себе і проявити дід Богдан розуміє, але правила їхньої общини такі, що найголовніше — стосунки між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми, і просто один з одним.
Навіть весілля аміші "святкують" по-особливому. Наречена не вдягає біле, її не прикрашають, тут немає застілля, але є "свої обряди". Які? Дід Богдан не хоче розповідати.
Аміші не конфліктують з односельчанами. Вони не святкують загальних свят, але все ж намагаються не дратувати лишній раз "не своїх".
– Ми розуміємо так, що люди собі придумали свята, що і коли відзначати. Під час великодніх свят ми не будемо йти працювати. А то потім будуть нас проклинати, комуністами обзивати, щоб у людини не було гріха. Але ми не будемо дуже зважати на день, якщо щось потрібно терміново робити.
Колись стався такий випадок. Було велике свято, а у чоловіка – велика картопля, постійно падали дощі. От він пішов у свята і підгорнув цю картоплю. Я таке не роблю, не хочу, аби люди потім говорили. А він зробив. Я людям казав, добре, давайте розберемось, котрий легший гріх. Як ви святкуєте, напиваєтесь, об’їдаєтесь, потім ще й посваритесь, або в блуд впадете. А він значить, грішник, що картоплю підгорнув?
Односельчани справді відгукуються про амішів привітно. Одна з них, Оксана, каже, що аміші живуть дружно. Разом на всю общину і навіть для односельчан закуповують крупи — щоб дешевше було.
– Коли жила моя мама, їх ще було одиниці. А тепер вони одружуються, народжують – їх багато, особливо багато молоді, – розповідає Оксана.
Дід Богдан каже, що у їхньому селі близько 50 хат амішів, точну кількість ніхто не знає.
"Наші є ще у сусідніх селах, найбільше — у Космирині, Сноводіві, Стінці, є ще у Делеві, – розповідає Дід Богдан.
Попри те, що зараз більшість молоді з сіл тікає до міста, діти амішів туди не поспішають. Вони ходять до школи, але вступати у вузи не поспішають (тут це не прийнято через надмірну кількість спокус у гуртожитках, наприклад).
Аміші не дивляться телевізор, не читають газет (за винятком діда Богдана), не цікавляться літературою (крім релігійної).
– Ми читаємо те, що в школі задають, але не тримаємо вдома художньої літератури. У нас вільного часу майже немає. Коли є діти, нема ані свят, ані вихідних. Дітей треба помити, нагодувати, прибрати, і так постійно. Взимку ми робимо меблі для дому. – каже дід Богдан.
Якраз у день мого візиту його сім'я влаштувала міні-ремонт, і на подвір'ї розкладені пронумеровані дерев'яні дошки від "бамбетля" – так тут називають складну дерев'яну лавку, на якій і сидять, і сплять.
Хати, побілені у блакитний колір, – там живуть аміші.
«Ну що ще може бути важливіше, ніж діти»
Побут у амішів, на перший погляд, не відрізняється від життя пересічних українських селян: такі самі невеликі хати, худоба. От тільки ці люди свідомо відмовились від газу і електрики.
– Електричне світло корисне, але скільки людей гине від нього. У нас багато дітей, як відстежити, щоб хтось з них не пхнув щось у розетку? Ми можемо без електрики обійтись. Люди тисячі років жили без неї. Крім того, електрифікацією займалась комуністична влада, а Ленін – великий безбожник. То хіба ми можемо користуватись "лампочкою Ілліча"?
У нас було світло. Я сам навіть можу поставити лічильник, я знаю у цьому лад. Було таке, що і мене потрясло струмом, брата мого. Після цього ми вирішили жити без електрики. Так само газ. Він – вибухонебезпечний. А як зі стількома дітьми цей газ мати, щоб вони не покрутили нічого? Ми думаємо, хіба ми не можемо жити, як наші предки?
Відтак аміші перуть речі у річці, а варять їсти на печі, яку отоплюють дровами. Прасують великими прасками, які нагрівають на печі.
Але попри це, українські аміші (на відміну від своїх закордонних однодумців) використовують шампуні і пральний порошок, іноді навіть і добрива для рослин.
– Мені важливо, щоб діти були ситі, тому я мушу думати над врожаєм. А тут без хімії, на жаль, не обійтись. До нас приїжджали з Америки аміші, які розказували, що мають екологічно чисті добрива, не хімічні. Але у нас цього нема, а без хімії не буде такого врожаю, – пояснює дід Богдан.
Він веде мене до своєї невеликої глиняної хати, у якій колись жило його десятеро дітей.
– Ми хати будуємо спільно. Стало 40 чоловік до роботи – і за один день її побудували. Ми працюємо безплатно, нині треба одному, завтра – другому.
Дід Богдан показує їхні погреби з різноманітними овочами, закрутками ("тільки не пишіть, що це супермаркет, який же це супермаркет?") погоджується показати річку, пасовища. І по дорозі до Дністра, на якому перуть речі аміші, він любовно вказує на старі верби, які він колись посадив.
На прощання дід наливає пляшку молока і ще одну — березового соку. Кількох годин розмов виявилось мало, у мене ще залишилось багато запитань. Дід Богдан на мою репліку посміхається.
– Вони у вас завжди будуть, навіть якщо ми кілька днів проговоримо. Приїжджайте ще. – і я розумію, що неодмінно навідаюсь до цих простих людей зі своїми правилами життя ще раз.
Галина ТИШИШ, УП
|
