П`ятниця, 22.01.2021, 14:58
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Травень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2010 » Травень » 6 » До перемоги...
15:26
До перемоги...
Вгорі так гарно і світло. Блакитне небо. Жодної хмаринки. І сонце безтурботно світить. Таке тепле і веселе. Так, а чому йому не бути веселим? Воно ж там, вгорі. Йому нема діла до того, що внизу. А тут...
Двадцятилітній юнак безсило розпластався на закривавленій землі. Навколо багато людей, але їм не до нього. Іде війна. Хто не вберігся, хто слабший – тому нема чого жити. Біль якоюсь мірою приглушується пострілами з гармат і криками поранених. Смерть розгулялася в цьому місці. Вийшла на свої страшні жнива і танцює під криваву музику війни. «А в мене вдома синок народився», – подумав юнак. Та й усе. Ніби не було такого ніколи. Тільки холодне тіло залишилося.
Київ зустрів мене мокрим снігом. На вокзалі було вогко і якось сіро. Власне, весь Київ був сірим і непривітним. Може, то мені просто так з незвички здалося, а може, воно і справді так є. Навколо туди-сюди снували люди. Нікому ні до кого нема діла. Здається, якби на вулиці впала людина, то перехожі просто обминали її. Ще й злилися б, бо вона лежить посеред дороги і заважає їм швидше добігти на якусь важливу зустріч. Взагалі, знала де впасти.
І тут я зустріла ці очі... Старенький, зморщений, змучений дідок у замурзаній до неможливого військовій формі. Сидів у кутку і простягав несміливо тремтячу руку до байдужих до всього світу людей. Просив їсти, грошей або просто малесеньку часточку людської уваги. Хоча б погляду... Але нічого. Нізвідки. Бо хіба є комусь із них діло до старого чоловіка, який пропив усе майно, а тепер подачки просить. А якщо і не пропив, то що їм до того. Підходжу до дідуся і просто вітаюся. І тут розумію, скільки щастя може дати просте «Добрий день». В його очах засвітилося стільки радості...
«Як ви тут?.. Що вас примусило?..» – насмілююся спитати. «А я на війні був. Не так мені післявоєнні роки тоді уявлялися. Думав, вернуся – героєм буду. Бо вижив. Зміг... Якби знав, що так останні дні проводитиму, то сам би під кулю кинувся...»
Слабший – помираєш. Вижив – тебе забувають. А що тоді краще?
А в голові б’ється одне єдине запитання: «Навіщо все це? Для чого стільки крові, смерті, нещастя? Бо хтось там, «вгорі», чогось не поділив?..»
«Владики світу не ідуть у бій, а змушують інших помирати...»
І справді. Ті, «згори», чогось не поділили, і вже зовсім скоро на фронтах стікають кров’ю тисячі молодих чоловіків. За що вони вмирають? Вдома на них чекають матері, кохані, діти. Їм тільки починати жити, а їх женуть. Куди? Чому? Навіщо?
Безглуздість. Непотрібність.  Жахливість. Війна.
Проходять роки. На небі так само яскраво світить сонце. Ніби нічого і не змінилося. От тільки внизу не поле бою, а двоє маленьких дітей збирають ромашки і плетуть вінки. Навколо так весело і хороше. Тільки столітні смереки, що стали свідками тих страшних днів, старечо поскрипують. Ніби тихо плачуть. Від жалю, згадуючи війну. Від радості, дивлячись на дітей. Від страху, що те жахливе знову може вернутися...
А чи варто?..
Дев’ятого травня ми традиційно святкуємо День перемоги. Святкуємо вже більше через звичку. Часто навіть не задумуємося над цим днем. Перемога, значить перемога. А хто переміг, коли і як? Та яке це має значення? Головне – вихідні дають.
Чи, може, все не так?.. Відповідь на це питання ми шукали на вулицях рідного Івано-Франківська. З чим асоціюється 9 травня? Чи знаєте ви, коли, в чому і як перемогли? І взагалі, хто конкретно переміг? З такими запитаннями ми зверталися до жителів Івано-Франківська різного віку. І ось які відповіді отримали:
Інна, студентка Професійного будівельного ліцею №5,16 років:
«9 травня? Війна... Хтось там переміг... О, я знаю! Кінець війни в Іраку...»
Дмитро, студент Львівського національного університету ім. Івана Франка, 20 років:
«Знаю цей день. День перемоги у Великій Вітчизняній війні. Знаю, бо в школі історію любив. Але я не святкую це свято. Дають вихідні. То і добре».
Оля, студентка Центру професійної технічної освіти №1,17 років:
«Я щось таке пам’ятаю... День перемоги! Згадала. От тільки хто переміг – не знаю. Якщо святкуємо, значить наші перемогли».
Віктор, студент Вищого професійного училища сервісного обслуговування техніки, 17 років:
«День перемоги над німцями. А з датами я не дружу, так що коли це було – не питайте».
Марія, продавець на ринку, 36 років:
«Цього дня Червона армія перемогла Німеччину у Великій Вітчизняній війні. Знаю ще зі школи. Але нам навіть вихідних не роблять...».
Галина, студентка Центру професійної технічної освіти №1,18 років:
«Еееееее.....Якщо чесно, то щось таке чула. Ніби дуже важливий день... Не пам’ятаю... О, там вихідні роблять! А концерти будуть?»
Оксана Волчинська
Переглядів: 903 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]