В Івано-Франківську вже є 58 пам’ятників. Всі вони, як стверджує заступник головного архітектора міста Світлана Лосюк, перебувають у доброму стані. Проте в майбутньому в столиці Прикарпаття може з’явитися ще не один монумент. Кого зі своїх кумирів іванофранківці готові поставити у камені чи бронзі для всезагального поклоніння? Чи варто захаращувати місто скульптурами?
Віддавати шану спорудженням монумента визначному діячеві суспільства стало традицією. Але проблема в тому, що щоразу зі зміною влади змінюються і потреби для створення монументальних кумирів. Попри велику кількість пам’ятників у нашому місті, досконалих та ідеальних, таких, які би задовольняли усіх, дуже мало. Серед найбільш вдалих монументів історики відзначають ті, котрі постали тут найдавніше. Вони мають свою специфічну витонченість і співзвучність із архітектурним ансамблем. Майже одноголосно всі кажуть, що найбільш вдалим у місті є пам’ятник Адаму Міцкевичу. Він, по-перше, вписується в архітектурне оточення, а також є найбільш наближений до європейських монументів.
Алея слави чи музей скульптур?
На сучасному етапі Івано-Франківськ росте і розвивається, а разом з ним ростуть все нові й нові пам’ятники. Мода на них дійшла до того, що в Івано-Франківську вже створюється так звана черга монументів. Визначено місця для спорудження пам’ятників Тарасові Шевченку та Руській трійці. Втім громадськість міста не припиняє генерувати нові ідеї, а тому цілком можливо, що невдовзі виникне бажання поставити монументи Лесі Українці, Богданові Лепкому, засновнику міста Андрію Потоцькому, народному месникові Олексі Довбушу тощо.
У декого з нефахівців у зодчестві вже навіть визріли плани, де ті «чергові» монументи можуть стояти і як вони повинні «вписуватися в архітектурний ансамбль». Зрештою, кожен лобіює перед громадою міста те, що йому найбільш дороге і близьке. А скільки ще планів для встановлення меморіальних дощок та пам’ятних знаків залишається неозвученими та нереалізованими.
Щоразу, як тільки наближається якась чергова річниця від дня народження відомих постатей, одразу ж виникає питання щодо вшанування їхньої пам’яті. Відбуваються віча, покладання вінків, гучні промови. Проте більша частина суспільства може навіть не здогадуватися про те, який слід в історії залишив той чи інший «кумир поколінь». Отак і перетворюються знамениті попередники на ідолів, до чиїх монументів приходять тільки раз на оказію.
Наступна жертва
Не встигли вщухнути баталії навколо встановлення монумента Степану Бандері, як вже почалися свіжі дебати громадськості. Одним той монумент сподобався, іншим – навпаки. То його не видно, то він задалеко від центру міста. Тим не менше пам’ятник стоїть, а влада вже старається виконати свіжі забаганки громади – встановити черговий монумент. Хто стане наступною «жертвою» зодчих – Руська трійця, Шевченко чи ще хтось?..
Одним із ревних прихильників встановлення пам’ятників у центральній частині обласного центру є головний історик міста – кандидат історичних наук, доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Богдан Гаврилів.
«У мене є цілий список тих пам’ятників, котрі варто було б поставити в місті. На жаль, із «Програми встановлення та реставрації пам’яток історії та культури Івано-Франківська на 2002-2009 рр.» виконано тільки декілька пунктів. Я був би не проти, якби на початку міського парку або в Меморіальному сквері позаду драмтеатру створили історико-меморіальну скульптурну алею слави Прикарпаття, – каже Б.Гаврилів. – Скульптури видатним діячам не дуже вартісні, їхнє встановлення обійшлося б місту в таку ж суму, як і півкілометра нової дороги. Разом з тим у центрі нашого міста фактично майже немає пам’ятників, хіба що одному Міцкевичу».
Хто, як не ми?
…І знову чергова річниця. Цього разу франківська еліта готова відзначати 200-річчя Руської трійці. Саме тому так різко постало питання зі спорудженням їй пам’ятника. Хоча насправді вшанування видатних діячів минулого мало б виглядати зовсім інакше, ніж пам'ять про родичів на цвинтарі. Запитайте сьогодні на вулиці, що таке Руська трійця. Найімовірніше, що більшість людей не знатиме, про кого йде мова. Ба навіть більше, слово «руська» буде асоціюватися з сусідньою країною.
Попри те, пам’ятник Руській трійці вже у процесі творення. Громадськість міста готова встановити монумент у сквері позаду медуніверситету. Цю ідею, зокрема, підтримує й академік, завідувач кафедри українознавства Івано-Франківського державного медичного університету Володимир Качкан. «А хто ще їм поставить пам’ятник, якщо не ми», – каже він. І місце для того пам’ятника, на його думку, підходить. Хоча насправді пан Качкан не мав би нічого проти, якби там стояв монумент Тарасу Шевченку.
Проте махати руками вже пізно – місце визначено, і процес, як то кажуть, пішов. Кому ще захочуть спорудити пам’ятники, покаже час, бо тільки в нашій країні можливе таке, коли спеціалістами керує громадська думка.
Не в бетоні сила
«У цивілізованому світі так є, що кравець шиє вбрання, швець робить черевики, а пам’ятниками займаються архітектори, скульптори, художники, мистецтвознавці. У нас зовсім по-іншому, – зауважує В.Качкан. – При спорудженні пам’ятників у всьому світі вже відходять від гігантоманії, а переважає паркова скульптура. Не кількістю бетону і не величністю у розмірах повинен відзначатися пам’ятник. Чомусь обов’язково у нас кладуть монументи при шляхах, на роздоріжжі. Але ж є в місті й чимало маленьких сквериків та клумб, де б можна було розмістити пам’ятники. У нас чомусь всі накинулися ставити пам’ятники в центрі міста. Хочуть, щоби тут стояв і Шевченко, і Леся Українка, і Руська трійця. А скільки того центру і що таке центр міста? Давайте «закосичимо» ратушу пам’ятниками… Такого ніде в світі немає. Представники громадськості виступають проти того, аби Шевченко був у парку, бо їм, бачте, далеко ходити. А хто ходить до того пам’ятника в інші – нешевченківські – дні? А от пам’ятник Руській трійці доречний, бо хто його поставить, як не ми?»
Монумент Тарасові Шевченку вже протягом декількох років обговорюється, проте він так і не може дочекатися своєї черги. Вся справа полягає в тому, що процедура зведення пам’ятників доволі складна. Спочатку потрібно проводити громадське обговорення щодо можливого місця розташування пам’ятника, згодом відбувається конкурс макетів, а вже відтак можна вести мову і про його встановлення. І то тільки в тому випадку, якщо є для цього кошти.
Зрештою, Шевченка таки поставлять… Колись… У міськуправлінні архітектури стверджують, що вже виділені для цього кошти. Але, здається, станеться така подія не раніше, як з нагоди 150-річчя від дня перепоховання поета. Іншої круглої дати найближчим часом не очікується. Великого Кобзаря мають намір встановити перед будинком адміністрації, провівши реконструкцію площі. А тим часом на території парку освячений камінь так і стоятиме, нагадуючи мешканцям та гостям міста, що тут мав би стояти Т.Шевченко.
Очевидно, для того, аби прийняти рішення щодо встановлення цього пам’ятника, міській владі доведеться приймати вольове рішення, як це свого часу було зроблено з іншими монументами.
Так, історики не заперечують, що монумент патронові міста Івану Франку, де свого часу стояв «вождь світового пролетаріату» Владімір Лєнін, постав завдяки вольовому рішенню тодішнього міського голови Богдана Боровича.
Щоправда, невдоволених цим монументом залишається чимало й досі. «Пам’ятник Франкові – поганий! Франко – незрозумілий! Чи то на нього гори тиснуть, чи соціальні муки», – зауважує В.Качкан. Доводиться миритись навіть з тим, що Франко став місцем катання скейтбордистів. Кажуть, що цей монумент навіть пам’ятає смерть молодого хлопця…
Монумент на вагу золота
Вартість монументів також має свої особливості. Свого часу мовилося про те, що в нашому місті найдорожчим був саме пам’ятник Степанові Бандері. Обійшовся він для міської громади у 8 млн. гривень. Хоча, насправді, з ним є кому позмагатися у вартості. У міському управлінні архітектури та містобудування кажуть, що пам’ятник Тарасові Шевченку може обійтися значно дорожче, адже з його встановленням значно більше проблем.
Як вже було сказано, процедура встановлення пам’ятників доволі непроста, проте це не є забаганка місцевої влади чи якогось чиновника. Як запевнили нас у міськуправлінні архітектури, такі питання вирішуються відповідно до «Порядку спорудження пам’ятників і монументів». Весь процес «народження» пам’ятника відбувається на демократичних засадах – потреби громади задовольняються у повному обсязі. Щоправда, він часто перетворюється на тривалі дискусії. Зрештою, якщо вони й завершуються, то не завжди на користь всієї громади. Бо невдоволених, як правило, завжди достатньо.
Радянський присмак
«Теперішня мода на пам’ятники в Івано-Франківську (і не тільки тут) виникла на перетині двох традицій. Народ хоче мати зриме підтвердження своєї історичної перспективи і одночасно отримати місце для «містерій», – вважає письменник Володимир Єшкілєв. – Звідси помітна навіть неспеціалістам неузгодженість теми і стилю монументів з їхніми розмірами і способом «вписування» в оточуючу архітектуру. Власне, маємо переважно монументи «містерійні» за стилістичним рішенням та «імперські» за розмірами та місцями розташування».
Така невідповідність, на переконання В.Єшкілєва, робить більшість із місцевих пам’ятників пострадянської доби «фронтально-проповідницькими» і далекими від сучасних вимог до творів монументального мистецтва. Замовники пам’ятників іноді забувають, що міський монумент – це не книжкова ілюстрація до літературного твору, а самодостатня річ, яка має бути споруджена за певними законами жанру, часу і простору. Інакше простір «відомстить». Скажімо, монументальний фасад будівлі візуально «з’їсть» невеликий пам’ятник (як біля Палацу правосуддя, що на вул.Грюнвальдській).
На думку письменника, при розробці нових монументів (наприклад, пам’ятника засновникові міста, якого бракує), вартувало б узгоджувати їхню тематичну складову з місцем розташування та стилем виконання. Інакше місто остаточно заповнять псевдокласичні пам’ятники-ілюстрації з відчутним присмаком стилістичної «радянщини».
Володимир БОДАК.
Фото Тараса ЯКОВИНА
ОПИТУВАННЯ:
Як ви ставитесь до перспективи відкриття ще декількох пам’ятників
в Івано-Франківську?
Ігор, викладач фізкультури:
– Негативно. Пам’ятників у нас чимало, а для живих людей все, або майже все, занедбане. Я би краще ці гроші використав, щоб доробити щось на стадіоні, або відкрити дітям спортивний майданчик.
Марія, листоноша:
– Знаєте, таке враження, що у нас всі все мають, довкола цілковитий лад у місті, тому варто зайнятись пам’ятниками! А як на рахунок того, щоб краще на ті кошти людям життя покращити, наприклад, стареньким пенсіонерам?
Віталій, бізнесмен:
– Я вважаю, що пам’ятники – річ непогана. Тільки у нас їх роблять величезними, масивними, такими, що іноді страх наводять. В Європі пам’ятники часто маленькі і веселі, біля них діти граються, туристи фотографуються. Я чув, що і в Україні є десь пам’ятник сантехніку. А що – це важка професія, заслуговує на відзнаку!
Пані Ганна, пенсіонерка:
– Знаєте, що не нова влада – то нові назви вулиць. І пам’ятники, пам’ятники… А на дорогах ями все глибші і страшніші. Ліпше б дороги робили!
Михайло Остапович, пенсіонер:
– Колись фараони в свою честь піраміди будували, а тепер ставлять пам’ятники – теж хочуть прославитись як представники влади, так і скульптори і т.д. Я думаю, що людям треба більше до Бога молитись, щоб Він нас із кризи витягнув, а не пам’ятники відкривати – їх є достатньо.
|
