І владі, й опозиції
Степан Воляр, кандидат економічних наук, академік української нафтогазової академії, понад 20 років працював в Івано-Франківському відділенні Всесоюзного науково-дослідного інституту організації, управління і економіки нафтогазової промисловості.
При розпаді СРСР у 1991 році зареєстрував свою приватну Лабораторію наукових досліджень і проектування економіки (ЛаНДПЕ) та, виконавши відповідні дослідження, підготував «Основні напрями реформування нафтогазового комплексу України», які 18 грудня 1996 року були затверджені постановою КМУ. Однак, як він стверджує, через вплив лобістів кланово-олігархічного охвістя цю постанову не виконали.
Останні п'ятнадцять років Степан Воляр працює завідувачем кафедри менеджменту організацій «Галицької академії».
Викладені в статті його міркування можна вважати полемічними, однак вони є актуальними для етапу європеїзації України.
Що стосується української соціальної справедливості, то, очевидно, що залишається доречною оцінка, яку дав знаний нам Михайло Сирота ще до десятиліття незалежності України: «Олігархічно-фінансові клани вичавили максимум грошей із кредитно-фінансової системи, паливно-енергетичного комплексу, металургійної промисловості, інших виробничих галузей, практично зруйнували їх і втратили, таким чином, джерела надприбутків. Останній ресурс, який може ще деякий час задовольняти їхні апетити, – це державна влада. Тому вже зараз на наших очах відбуваються часто вдалі спроби приватизації влади. Якщо цей процес закінчиться вдало для олігархів – Україна не матиме жодних перспектив. Протидіяти цьому можна, лише об’єднавши справді державницькі патріотичні сили…».
Сьогодні ж, за висловом Сергія Головатого, діюча влада, вибудувавши тверду вертикаль владарювання, утрамбовує свої владні позиції, як фактор компенсації того, що Донбас при владі все ж таки «гоніт порожняк», бо обіцяне ними «покращення життя вже сьогодні» ось вже третій рік для людей не настає. Більше того, переконливо обіцяне Азаровим виробництво памперсів в Україні так і не налагоджено, а привабливість владних повноважень тільки наростає.
Від виборів до виборів бачимо розмаїття обіцянок від можновладців. І якими тільки якостями вони себе не наділяють, коли просять у нас наших голосів за своє входження до влади. Оскільки все вже було, то у своїх видумках вони виголошують очевидні нісенітниці, щоб не сказати дурості.
Ось деякі «жарти» претендентів на депутатство у Верховній Раді. Одні казали: «Ми заставимо цих ублюдків бути чесними». Очевидно, що цей абсурд розрахований на слабого розумом. Інші хвалилися: «Ми 20 років тримаємо слово». Ну то й що? Тримайте своє слово, а ми як крали, так і будемо красти. Інші бахваляться своєю програмою «Захисту українців», яку вчорашні окупанти України сприймають, як подарунок: «Націоналісти самі ушлі в защіту. Ето значіт, что ми, оставаясь у власті, должни навязать ім борьбу».
А тому спостерігаємо боротьбу політичних «нанайських хлопчиків» – то поборюють проект закону про наклеп, то про закриття секонд хенду тощо. Замість того, щоб тупо вигукувати «Банду геть» чи «Ми мусимо їх зупинити», належало б відстоювати програму відродження, бо Україна, вийшовши з окупаційних Малопольщі і Малоросії, потребує свого відродження.
А ось «перли» тих, що хочуть увійти до місцевої влади: «мером має стати людина, яка любить місто більше, ніж самого себе»; «будуємо разом новий Івано-Франківськ»; «мером має бути не політик, а добрий господарник»; «я Шевченко – прізвище, за яке не соромно»; «наш дім – це наш Івано-Франківськ – це наша Україна».
Тож не дай, Боже, таке створіння наділити ще й владними повноваженнями. Хіба такий чиновник, вже не політик, дасть нам автобус, щоб їхати з політичним протестом до Києва? Адже він лише господарник! За його конформістською посадовою логікою за покращення життя людей в Україні маємо боротися ми, прості люди, а не вони, при владній функції.
А для теперішньої влади і надалі залишається прийнятною розкольницька діяльність, незважаючи на її риторику про єдність нації. Вже узаконивши мовне протиріччя, ставленики Януковича в Харківській області продовжили розкольницьку діяльність, зокрема, і фактом встановлення і тут же руйнуванням меморіальної дошки Шевельова. Не отримавши бажаного розкольницького результату, Михайло Добкін продовжив свою українофобську риторику в вульгарній формі, цинічно висловив образи тим синам українського народу, які віддали своє життя за відтворення самостійної української держави. Немає сумніву, що якби він таке сказав в умовах не самостійної України, то він би отримав кару, як свого часу її отримав польський українофоб Пєрацький. Але тепер він мусить, оплакуючи труп «соціалістічєского прошлого», доживати, спостерігаючи, як український народ прямує від совкового колоніального минулого до цивілізації європейських народів. Тепер такий плин історії, що вже Москва не може ні головорізами Муравйова, ні голодомором Павла Постишева змусити нас знову стати її колонією. А якщо за погрозами Глаз’єва Москва запровадить нам візовий режим, і якщо ми від Москви перетерпіли гірше, то переживемо і їхні візи.
А тим часом в Україні, водночас зі спадом авторитету донецької влади, в інтелектуальному середовищі українців визрівають інноваційні шляхи можливого відродження соціальної справедливості, тобто пропозиції щодо того, як громадянам України реалізувати своє природне право бути джерелом влади.
Ну не можна вважати серйозною так звану «Ініціативу 1-го грудня». Далі після задекларованих великих амбіцій ця діяльність була яловою, не здатною реалізувати навіть свої власні гасла.
Іншими авторами пропонується теорію Вернадського про природну рівновагу ноосфери поширити і на суспільну рівновагу шляхом запровадження ноосферних владних комітетів.
Паралельно дуже серйозно опрацьовується варіант абсолютного народовладдя, хоч всі знаємо, що там, де діють люди, ніколи нічого абсолютно ідеального бути не може, бо ще Іван Петрович Котляревський устами Виборного констатував «…хто ж є на світі, щоб був без гріха». Але, правда, в фантазіях науковців є й таке, чого в природі бути не може (абсолютний температурний нуль, ідеальні газ, рідина тощо).
Інші науковці працюють над розробкою пропозиції Нормативного влаштування соціальної справедливості, в основі якого лежать фізіологічні потреби людини. Ці автори твердять, наприклад: яким би не був багатій, але він не буде жити в температурі житла понад фізіологічно нормативну в 20-25 градусів.
Але наднормативні марнотратства, наприклад, на золоті ванни, наповнювані шампанським, чи цяцьковані стразами айфони і взагалі змагання людей за рівнями марнотратства є свідченням їхнього психологічного збочення, які належить визнати нормативно неприйнятними.
Нормативний метод соціальної справедливості виключає можливість заробітної плати в 140 тисяч гривень при мінімальній в одну тисячу в той час, як у цивілізованих суспільствах така різниця складає від 4 до 7 разів.
Інші автори, розробляючи тему «окраденої України», обґрунтували відновлення економічної справедливості для власників майнових сертифікатів, бо очевидно, що, залучені в обіг, вони створюють додаткову вартість, яка тим часом не доходить до власників цих сертифікатів.
Водночас пропонується запровадити в Україні окремий закон про владу, як окрему інтегративну функцію життєдіяльності суспільства, оскільки ця функція ідентифікується забезпеченням професійними фахівцями державного управління кваліфікацій бакалавра, магістра, кандидата і доктора державного управління. Ці автори вважають, що подібно до того, як американці, не змінюючи своєї конституції, запровадили «Біль про права», нам належить, не зазіхаючи на конституцію, запровадити народний кодекс влади і в такий спосіб позбавити владу можливості самій собі встановлювати «райське життя».
Наприклад, депутати спочатку «раювали» у Верховній Раді по 4 роки, але згодом самі собі продовжили раювання до 5 років, а далі вже лунали пропозиції про 7 років такого раювання.
Самі собі повстановлювали непомірно велику платню, винагороди, допомоги, якісне медичне обслуговування, надшикарні відпочинки в екзотичних місцях світу і цього їхнього раювання не зачіпають ні «фронтальні зміни» від Яценюка, ні «захист українців» від Тягнибока, ні «успіхи…» від Кличка.
Можемо сподіватись, що українці, засвоюючи практику соціальної справедливості європейських націй, нарешті доростуть до здійснення Шевченкового гасла «… коли ми діждемося Вашінгтона з твердим і праведним законом».
І окремо на злобу дня. За кого голосувати на наступних виборах президента?
Ну очевидно, що теперішня влада вже працює на Януковича.
А опозиція? Туманить людям голову, що в другому турі від них піде той, хто в першому турі буде попереду інших двох.
А чому, панове демократи, ви такі певні, що в другий тур не потрапить комуніст Симоненко, як це вже було? Тоді Чорновіл теж заявляв, що вони ідуть на перший тур вчотирьох (Чорновіл, Лук’яненко, Юхновський і Табурянський). І що сталося? У другий тур із них не вийшов ніхто, а вийшов Симоненко. І на завтра всі, хто ще вчора паплюжили Кравчука, почали його хвалити, а самі залишились збоку, віддавши державну кормигу як не комуністу Симоненку, то комуністу Кравчуку.
Отже, панове демократи, якщо ви забули, то я вам нагадую про наші українські граблі. Тому моя вам всім трьом і Порошенкові порада, бо Україна просить: «Опустіть своє его до розумного і скажіть, що об’єднана опозиція на президента в 2015 році висуває Соболєва». Бо якщо Юлію Тимошенко не звільнять, то булаву держави нам належить передати Соболєву через наступні три фактори. По-перше. За рівнем інтелекту і компетентності він, безперечно, є другим після Юлії Тимошенко. По-друге. Очевидно, що саме тому Юлія Тимошенко визнала доцільним віддати йому посаду прем’єр-міністра опозиційного тіньового уряду. По-третє. Розкольники України не матимуть ніяких підстав обзивати його націонал-фашистом, бо і він сам, і його родовід з запорізького робочого середовища.
Степан ВОЛЯР
|
