Вівторок, 12.12.2017, 23:33
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Листопад 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2012 » Листопад » 1 » ІСТОРІЯ
11:30
ІСТОРІЯ
Друге кохання прийшло  до Франка в Станиславові
До 150-річчя з дня народження Юзефи Дзвонковської


В автобіографічному листі до А. Кримського І. Франко пише: «Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом... Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою, Йосифою Дзвонковською. Я хотів женитися з нею…»

З Юзефою Іван Франко познайомився восени 1883 року, приїхавши до нашого міста на запрошення свого товариша по Львівському університету Владислава Дзвонковського. Сім’я учасника польського повстання 1863 року  проти царату Владислава Дзвонковського-старшого прибула до Станиславова  із Парижа, із еміграції в 1871 році. Тут він придбав кусень землі і побудував одноповерхову, але чималеньку хату. Прожив недовго, помер 1880 року, залишивши вдову Антоніну, дітей Юзефу і Владислава, народжених у Парижі.
Розташування садиби Дзвонковських Франко в листах до друзів визначає так: «за тисменицькою рампою». Після довгих пошуків вдалося з’ясувати, що «рампа» в цьому випадку – це залізничний переїзд на Тисменицю (моста через залізницю тоді ще не було), а грунти Дзвонковських були розташовані на Майзлях, між вулицями Островського і Чайковського. Сюди на тиху міську околицю з радістю і душевним хвилюванням поспішав молодий вогненночубий Франко!
 Згадані вулиці тоді ще не існували. Зокрема, нинішня вулиця Островського була приватною дорогою Дзвонковських по південному краю їхніх грунтів. Вулицею з офіційною назвою «Дзвонковська» вона стала на початку ХХ ст., була на третину довшою від нинішньої, пролягала до самої залізниці. Саме тут з правого боку була садиба Дзвонковських. Нині її нема. Ця ділянка і ще кілька сусідніх 1913 року придбані залізницею, тут південний кут локомотиворемонтного заводу.
У Станиславові на початку 1880-х років сформувався гурток поступової польської та української молоді, куди входили добрі знайомі Франка Ігнаци і Фелікс Дашинські, Владислав Дзвонковський. Його окрасою була Юзефа Дзвонковська – дуже вродлива і розумна дівчина. В неї були закохані всі члени гуртка, а вона – ні в кого, поводилася привітно і стримано. Ф. Дашинський, почуття якого теж було відхилене, знайшов для її характеристики такі гарячі слова: «Вона по-ангельськи гарна. Подібної істоти не зустрічав, – одним словом, нагадує Дантову Беатріче – на неї молитись, гладити шовковими м’якими пасмами білого її волосся щоки, обнімати тонку, струнку талію і дивитися в ті голубі очі хоч би вічно…»
Юзефа  справила на Франка сильне враження. Він закохався, прийшов до висновку, що після Ольги Рошкевич це саме та жінка, яка може бути йому гідною супутницею у житті. Цій золотоволосій дівчині він присвятив ліричні вірші «Не схиляй своє личко прекрасне», «Рибачка», «Я забув», «Осторога», «Апостофа», «Перспектива», «До Юзі Д.», «В річницю», вивів її в образі Густі в незакінченій повісті «Не спитавши броду». Поезією «Тричі мені являлася любов» він оголосив світові, що Юзефа, «гордая княгиня» – то його друге кохання. І. Франко навіть виношував разом з М. Павликом задум на основі підупалого господарства Дзвонковських створити своєрідну спілку, селянську комуну, якому не судилося здійснитись.
Юзефа симпатизувала Іванові,  але його почуття залишила нерозділеним. Дівчина була хвора на туберкульоз. Це було родинною таємницею, про яку мало хто знав. Іванові Юзефа призналась. Не бажаючи бути для письменника тягарем у житті, відхилила його пропозицію руки і серця. Вже знаючи про це,  Франко пише пройняті сумом поезії «Апострофа» «Перспектива», «Не без але». У тій же поезії  «Тричі мені являлася  любов» письменник сумує:
Мене рукою зимною вона
Відсунула  і шепнула таємно:
Мені не жить, то ж
             най умру одна!»
І мовчки щезла там,
                 де вічно темно.

Таке ж саме пояснення дає Франко у згаданому листі до А. Кримського: «…вона, чуючи в собі початки сухіт, відіслала мене і в кілька рік пізніше вмерла як народна вчителька».
Проте не слід відкидати й інших причин Юзефиної відмови. Вона була з давнього шляхетського роду, пишалася, що в ній тече голуба кров. Зрештою, цих поглядів дотримувалась не стільки сама дівчина, скільки її мама Антоніна. Уже в першому листі-відповіді І. Франкові на його прохання Юзефиної руки і серця, вона писала: «Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому…». Та і сам письменник в іншій поезії з гіркотою зазначає:
Я й забув, що то осінь
                            холодна,
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров
                       благородна,
Що між нами безодня стара.

Отже, існують, принаймні, дві причини розставання Івана і Юзефи. Сьогодні важко сказати, котра із них була переважаючою. Вони зустрічались, листувались ще до 1885 року. Письменник заохочував Юзефу зайнятися літературною, перекладацькою діяльністю. Вона ж бо прекрасно володіла французькою мовою. За свідченням Франка, Юзефа в останні роки життя була народною вчителькою. Інших підтверджень цьому фактові немає.
Ю. Дзвонковська була похована на старому станиславівському цвинтарі, що тепер є меморіальним сквером. Її могилу відшукав у 1965 році франкознавець В. Полєк, майбутній професор Прикарпатського університету. Поховання було накрите масивною горизонтальною плитою із пісковика з вибитими на ній також іменами сестри Марії та матері Антоніни. Відтоді ми знаємо дати народження і смерті Юзефи (21.10.1862 – 5.05.1892), отже прожила вона неповних 30 років.
В. Полєк також відшукав у костьольній метричній книзі запис про смерть дівчини. І, на жаль, став першоджерелом помилки. Місце смерті, рідний для Юзефи Княгинин, він прочитав як Княгиничі, є таке село в Рогатинському районі. Тепер ця помилка гуляє по різних виданнях і дає підстави твердити, що вчителькою вона була саме у цьому селі.
При варварському знесенні старого міського кладовища комуністичною владою у 1980-х роках могилу Ю. Дзвонковської вберегти не вдалося. Маємо його вигляд на не дуже якісному фотознімку. Місце теж відоме завдяки збереженій архітектором Г. Будзиком і переданій автору цих рядків карті поховань. 2006 року в дні святкування 150-річчя з дня народження І. Франка з ініціативи міського голови В. Анушкевичуса там встановлений зменшений гранітний надгробок з написами польською і українською мовами.
Світлин Ю. Дзвонковської до нас не дійшло. В музеї Франка у Львові зберігається невеликий портрет роботи польського художника  М. Рейзнера, де зображена незнайомка з червоним маком у волоссі. Дослідники вважають, що художник був знайомий з родиною Дзвонковських і намалював портрет Юзефи. І. Франко його випадково придбав у львівській антикварній крамниці. Портрет висить, як і за життя письменника, в кабінеті над його робочим столом. Пам’ятав Іван свою «гордую княгиню» і на схилі літ, пам’ятав…
Михайло Головатий
Переглядів: 837 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]