У відділі убивств Знайомтесь: Оксана Василівна Кіф’як, старший слідчий відділу розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров’я особи управління УМВС України в Івано-Франківській області. Із пані Оксаною я познайомився на дні народження у спільних знайомих. Запрошуючи чарівну жінку до танцю, й припустити не міг, що дівчина працює у правоохоронних органах. Весела, доброзичлива та усміхнена, вона й словом не прохопилася про свою роботу. Наступного разу я зустрів Оксану холодного зимового ранку. Вона привітно кивнула, як завжди, однак під очима залягли темні тіні. Коли я почав допитуватися, звідки вони, жінка відповіла просто: «Ніч була важкою…». Лише тоді мені стало відомо, що дівчина працює в міліції. Думаю, про звичайні будні старшого слідчого відділу убивств цікаво послухати і нашому читачеві. – Слідчий є заключною ланкою під час досудового слідства, тож саме на його плечі лягає найбільша відповідальність за якісне, повне, об’єктивне та всебічне розслідування кримінальної справи. Дуже важливо усвідомити, що саме від тебе залежить подальша доля фігурантів справи. Під час розслідування кожну дрібницю, розмову, як-то кажуть «пропускаєш через себе», тому психологічне навантаження надзвичайно високе. Досить сказати, що саме наш відділ «розплутував» такі резонансні злочини, як убивства мольфара Нечая та двох молодих жінок, тіла яких знайшли на Івано-Франківському сміттєзвалищі. Взагалі протягом 2011 року у мене в провадженні знаходилось 9 кримінальних справ, порушених за ознаками тяжких та особливо тяжких злочинів, з яких 5 за фактами умисних вбивств і важких тілесних ушкоджень, що призвели до смерті потерпілого, направлено до суду. Звісно, для того, щоб звинувачення було обґрунтованим, слідчий мусить викладатися максимально. Адже здебільшого підозрювані у скоєнні важких та особливо важких злочинів (а мова йде про вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування малолітніх та неповнолітніх) своєї провини на суді не визнають. Хоча робота й важка, проте дуже цікава, тож я ніколи не жаліла, що обрала для себе саме такий життєвий шлях. Звісно, багато що залежить від колективу. Мій – дуже хороший та дружній. Знаю, що за будь-яких обставин можу покластися на кожного із колег, як на саму себе. Щомісяця слідчий заступає на добове чергування у слідчо-оперативну групу та виїжджає при необхідності на місце події. У мої обов’язки в цьому випадку входить скоординувати роботу всіх членів слідчо-оперативної групи та забезпечити наявність усіх необхідних служб: кінологічної, криміналістичної лабораторії НДЕКЦ при УМВС України в області, судово-медичного експерта. Саме від належного проведення першочергових слідчих дій залежить подальше успішне розслідування кримінальної справи. З епіцентру пожеж Що таке тривожні виїзди та недоспані ночі, добре знає і теперішня речниця Управління Держтехногенбезпеки в області, а у минулому – заступниця начальника центру пропаганди Управління МНС в області Світлана Богданівна Бабушкіна. У її присутності відчуваєш себе якось неймовірно хороше, легко та невимушено: з очей цієї чарівної жінки струменить надзвичайне сяйво, у променях якого хочеться ніжитися якнайдовше, бо ж забуваєш у ньому усі прикрощі та негаразди. Це один із тих рідкісних випадків, коли ім’я якнайкраще пасує своїй власниці, адже Світлана означає «світла». Світлана Богданівна прийшла на роботу у пожежно-рятувальну службу у 2000 році слідом за чоловіком. Тільки тут вона зрозуміла, що нарешті знайшла собі заняття до душі: допомагати людям – ось її справжнє призначення. З 2001 по 2003 рік працювала на посаді радіотелефоніста, а потім – й диспетчера оперативно-диспетчерської служби оперативно-координаційного центру Головного управління МНС України в Івано-Франківській області. У 2007 році Світлану Бабушкіну призначили на посаду інспектора центру пропаганди. Обов’язки – робити відеосюжети та тематичні матеріали безпосередньо із місця пожеж чи інших надзвичайних ситуацій. Свій перший виїзд на вогневий випадок, де, до того ж, був загиблий, жінка запам’ятала надовго. – Був пізній осінній вечір, за вікном – темна ніч. Телефоном повідомили, що потрібно виїжджати на відеозйомку у село Угринів Тисменицького району. Пожежа житлового будинку, є загиблий. Доки ми приїхали, рятувальники уже погасили полум’я. Загиблий – старший чоловік – лежав, скрючившись у неймовірній позі, на дивані у підвальному приміщенні. Я вмикаю відеокамеру, тремтячими руками ледь знаходжу потрібну кнопку. Заплющивши очі і боячись навіть глянути у сторону трупа, починаю фільмувати. Що й казати, відео тоді вийшло не дуже. Після повернення додому довго не могла заснути. Тільки задрімала – знову телефонний дзвінок. Пожежа у квартирі на вулиці Довгій – двоє отруєних чадним газом. Коли ми прибули, матір та маленьку дитину уже шпиталізували. Помешкання було у жахливому стані: одна кімната повністю вигоріла, в іншій – закопчено стіни. У поле зору відеокамери то тут, то там потрапляли іграшки... Повертаємося назад. По рації повідомлення: на станції Угринів горить поїзд. Знову туди. Мені здавалося, що та ніч не матиме кінця-краю… Пам’ятним для мене видався і день 28 липня 2009 року. Тоді, на самого Володимира, у селі Побережжя Тисменицького району втопилися двоє одинадцятилітніх хлопчаків. Ми разом з оператором – туди. Дорогою було дуже моторошно, адже у самої є дочка. Дітлахи потонули у Дністрі у тому місці, де й раніше траплялися нещасні випадки. Місцеві розповідали, що там у давні часи проходив тунель. Коли під'їжджали, не розуміла, від чого страшніше: від жахливої смерті дітей чи від зойків та ридань родичів. Мама гірко плакала на березі, ледь ту землю не гризла, побивалася страшно… Водолази знайшли тіла досить швидко. Діти не мали жодних шансів на порятунок: їх обплутали старі рибальські сіті. Повертаємося із того виїзду – нове повідомлення. У Калуші у технічній водоймі втопився молодий хлопець. Помчали туди… Загалом мушу сказати, що ця робота навчила мене цінувати кожну мить життя, не зациклюватися на дрібних негараздах. Коли усі живі та здорові – це щастя, а будь-які інші проблеми можна вирішити!
Найвищий розряд Цієї ж точки зору дотримується і наша третя героїня – пані, котра сорок років пропрацювала на будові, однак не втратила ані краплі жіночого шарму, краси та витонченості. Софія Степанівна Греняк народилася у селі Хохонів Галицького району. Прагнення до кращого життя змусило цілеспрямовану дівчину не сидіти довго на шиї у батьків, а уже з 16 років тяжко та наполегливо працювати. Прийняли ж підлітка без освіти лише на будову… Софія Степанівна брала участь у зведенні та опоряджуванні практично усіх визначних івано-франківських будівель: облмуздрамтеатру, готелю «Надія», облдержадміністрації, житлових кварталів у мікрорайонах «БАМ» та «Каскад». Пані Софія має п'ятий – найвищий – розряд штукатура. У майстерності їй і справді немає рівних. Досить часто саме бригаді Софії Степанівни доручали і реставрацію споруд, котрі мають неабияку історичну та мистецьку цінність: обласну філармонію, музичну школу на Січових стрільців. Жінка абсолютно не погоджується із тим, що штукатур та маляр – професії чоловічі. Вона вважає, що тільки жінка може вкласти у свою роботу стільки душі, поезії та натхнення, лише з-під жіночих рук може вийти неповторної краси візерунок, а оселя після таких майстринь набуває особливого, неповторного та індивідуального вигляду. Кілька днів тому Софія Степанівна вийшла на заслужений відпочинок, однак кипуча енергія, котра ключем б’є із цієї чарівної жінки, не дозволить їй просто сидіти вдома та займатися господарством. Вона хоче вписати ще багато-пребагато сторінок до своєї трудової біографії. Адже нині, коли велика кількість міст та сіл України нагадують розбурхані будівельні майданчики, кваліфікація зодчого, хай і середньої ланки, надзвичайно актуальна. «Будувати – не руйнувати», – колись мудро говорили древні. Яке точне і влучне спостереження… Ось такі вони, івано-франківські жінки… Водночас сильні і слабкі, витривалі та тендітні. Вони можуть працювати у найнесподіваніших і найризикованіших місцях і, повертаючись з тривожного виїзду, плакати, що зламався ніготь чи розійшовся замок на улюбленій сумочці. Іноді за допомогою простої логіки їх зрозуміти неможливо, та це – не найважливіше. Їх треба просто поважати та любити, і вони подарують вам те, що кожен шукає, та не усі знаходять, – звичайне земне щастя і ніжну усмішку, яка долає прикрощі нашого буття. Володимир БАЙДЮК
