Четвер, 28.03.2024, 10:19
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Категорії розділу
[356]
Пошук
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті »

ЖИТТЯ
Майже звичайне подружжя
Ольга Михайлівна втратила зір у 13 років внаслідок  тяжкої травми. Три дні була непритомна, півроку пролежала на лікарняному ліжку паралізована, ще три лікувалася в найкращих закладах і Одеси, і Ленінграда. Перенесла 15 операцій на очі. Коли вперше зрозуміла, що не бачить, відчула панічний страх. Продовжувати навчання в київській музичній школі ім. Лисенка Ольга вже не змогла й з лікарні потрапила до школи сліпих, де її вчили жити за нових обставин. При школі створили експериментальну групу, в складі якої Ольга освоїла спеціальність масажиста. Однак після закінчення школи й технікуму при медінституті знайти роботу за спеціальністю в Києві вона не змогла, тому поїхала до сестри, котра проживала в Івано-Франківську. Вступила до місцевого Товариства сліпих, працювала на його підприємстві – робила скорозшивачі з паперу. Нині Ольга заробляє на життя, роблячи знайомим масаж.
Олександр Іванович народився у Калуші. Мав поганий зір з дитинства через вроджену катаракту. Вчився в школі для слабозорих дітей, закінчив музичну школу, грає на баяні. Олександр — меломан. Його музична колекція — від класики до шансону — представлена практично на всіх можливих носіях. З Ольгою зустрівся випадково — познайомилися на репетиції хору, а 28 жовтня Олександр та Ольга  відсвяткували 20-ту річницю подружнього життя.
Зустрілися ми в однокімнатному помешканні ювілярів у одній з панельних багатоповерхівок «Позитрону», і якби я не знала, що тут живуть незрячі, нізащо б не здогадалася — на перший погляд звичайна квартира, дуже охайна, добре облаштована. Однак люди, котрі не бачать, живуть за своїми правилами. Найперше — всі речі мають своє чітко визначене місце, щоб їх завжди можна було швидко знайти. Серед звичайних речей є такі, що розмовляють, наприклад, годинники, котрі незрячим, як і касетні магнітофони, видають безплатно. Прогрес не стоїть на місці, й нині з’явилося чимало речей, котрі б могли полегшити життя незрячих людей, — розмовляючі тонометри, термометри, комп’ютери з брайлівським рядком, програмами, котрі озвучують покладену в сканер газету чи книгу. Однак для українських незрячих вони просто недоступні. Що там казати, коли навіть з брайлівським папером, за допомогою якого незрячі можуть написати листа чи зробити якісь нотатки — великі проблеми. УТОСівська бібліотека, в котрій є як озвучені аудіокниги, так і написані брайлівським шрифтом, нині оновлюється дуже погано — озвучують переважно детективи, тому основними джерелами свіжої інформації для незрячих є радіо і телебачення, яке незрячі не дивляться, а слухають.
Самотніх незрячих двічі на тиждень відвідує соціальний працівник, але оскільки навантаження на нього велике, його візити нетривалі. За 1,5-2 години він може виконати якесь доручення, почитати газету, відвести на ринок. Решту часу незрячі мусять обходитися без сторонньої допомоги, тому вони вміють самостійно робити все — від миття вікон до домашнього консервування. Методом спроб і помилок вони знаходять оптимальний алгоритм виконання будь-якої роботи й діляться ним зі своїми друзями по нещастю. Так само самостійно мусять вони й пересуватися нашим зовсім не пристосованим до їхніх проблем містом.
— Дуже боляче, коли тебе кожен хоче образити: на базарі чи в магазині підсунуть несвіжі продукти, водій автівки потрапить саме у ту яму з водою, яка найближче до тебе, саме на тобі закінчуються в автобусі місця для пільговиків. Словом, такі, здавалося б, дрібниці.., Ольга Михайлівна важко зітхає.
Також є проблема із соціалізацією незрячих дітей, котрим було б дуже корисно спілкуватися з дорослими незрячими й переймати їхній досвід виживання. У зв’язку з цим пані Ольга звертається до батьків незрячих дітей з проханням не робити за них всю роботу — таким дітям потім дуже важко виживати в дорослому житті, й коли батьків не стає, вони залишаються безпомічними. І, звісно, велике побажання до всіх — берегти зір. Адже лише майже 20% незрячих не бачать з дитинства, всі інші втратили зір або внаслідок травми, або хвороби.

Статистика про незрячих відсутня
У суспільстві рівних можливостей, яке ми будуємо, сліпі та слабозорі люди мають почуватися комфортно. На Прикарпатті зареєстровано 400 незрячих. Почути їх, зрозуміти, прийняти і допомогти – завдання зрячих.
Нині через низьку конкурентоздатність вироблених товарів, в основному народного вжитку, зайнятість серед людей із спецпотребами на цих промислових об’єктах впала майже у п’ять разів. А де, як не на цих підприємствах незрячі люди мали б почуватися повноцінними кадрами? – запитує Юрій Вишняков, директор Республіканської бібліотеки для сліпих імені В. Островського: «Людина отримує вищу освіту, а де потім працевлаштовуватися? Мені здається, як до прокажених ставляться. Ніхто не хоче брати незрячу людину на роботу». За словами Вишнякова, діти вчаться за старими підручниками, «практично нема брайлівського друку, майже немає книжок для шкіл для слабозорих дітей великим шрифтом». «Потім – зараз буде тестування. Як незрячим людям складати тестування?» – бідкається бібліотекар УТОС.
Обліку незрячих та людей із вадами зору в Україні немає, про цифри можна лише здогадуватися. Зареєстрованих дорослих з глибокими порушеннями зору – майже 50 000. При цьому в Україні шкіл для незрячих дітей – усього п’ять, для слабозорих – майже 30 інтернатів. Але навіть за таких важких умов люди із спецпотребами продовжують боротися за своє «місце під сонцем». Вони вступають до вишів і навіть аспірантури, додає Вишняков. Однак українська держава, на відміну від Швеції чи Німеччини, не створює умов для інтеграції цих людей на університетській лаві чи далі у дорослому житті. 
Нещодавно відзначили Міжнародний день білої тростини.
А історія білої тростини почалась ще в 1921 році у Великобританії, коли осліплий фотограф Джеймс Бігс вийшов із дому з тростиною у руках і зрозумів – аби його палиця була помітною – її потрібно пофарбувати у білий колір. У наш час біла тростина – супутниця п'ятдесяти мільйонів людей у світі, у тому числі в Україні слабозорих та незрячих людей – п'ятдесят тисяч.
Біла тростина – це символ незрячої людини і її перша помічниця, – каже Максим Самойлов.

Він подарує вам пісню
Максим Самойлов сліпий від народження. Чоловік живе у Тлумачі. Із 12 років почав писати пісні, згодом — романи. Мріє стати естрадним співаком і зіграти в кіно.
– Стараюся чути кожний звук природи й виплітати з них мелодію до своєї пісні, яка народжується в ту прекрасну мить натхнення, поцілунку Музи. Мені подобається слухати. Прислухатися до всіх речей навколо, а згодом творити зі своїх спогадів про це ще одну пісню. Деколи мені навіть здається, що я більше за інших відчуваю людей і навко лишній світ. Часто грозовий день перетворюється для мене у мою нову пісню. Моя творча пора – рання осінь, так зване бабине літо. Мене дуже надихає на творчість політ листків, павутинки, виникає романтичний настрій на душі. У такі моменти року я особливо багато пишу, створюю нові пісні. Багато  людей упереджено думають, ніби незрячому дуже допомагає в орієнтуванні паличка, але це зовсім не так. Її допомога лише часткова. Хотілося б, щоб при нагоді допомагали випадкові перехожі. Нехай увійдуть в моє становище і подарують хвилину свого часу, допомагаючи мені безпечно пересуватися. Можливо, я багато прошу, та взамін своєму добродійнику завжди готовий подарувати пісню…
Незрячий священик із Івано-Франківська отець Ігор Іванів вже  котрий рік пішки вирушає до Єрусалима. Його паломницька дорога  – більш ніж три тисячі кілометрів.
– Я незрячий, але не сліпий. Бог і кожен, кого зустріну у своїй паломницькій дорозі, є моїми очима. Будь-яка проща, то проща до Бога. І цю дорогу я вимірюю не кілометрами, а силою щирої молитви", – зізнався отець Ігор.
Олександра БІЛЕЦЬКА
Категорія: | Додав: bond (10.11.2011)
Переглядів: 768 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]