Ще донедавна практика геріатричних пансіонатів була для пересічних українців диковинкою, бо навряд чи хтось міг би віддати на проживання у такий заклад стареньких дідуся чи бабусю. У той же час в Європі така практика була дуже поширеною. Навіть маючи дітей та онуків, люди похилого віку переселялися жити у будинки престарілих. В народі чомусь із нелюбові до закладів такого типу їх називають «дідорня». Проте не все так погано, як ми звикли малювати у своїй уяві. До геріатричних пансіонатів люди йдуть продовжувати жити. Щоб дізнатися, як живеться вітчизняним пенсіонерам, я вирушила до Івано-Франківського геріатричного пансіонату. «В народі люди чомусь звикли називати наш заклад «будинком престарілих», – розповідає директор притулку Лоріна Михайлівна Дерев’янко, – хоча у нас є своя офіційна державна назва – «Геріатричний пансіонат». «Геріатрія» з латинської означає «старість», проте перебувають у нас не лише люди похилого віку, але й інваліди першої і другої групи, котрим виповнилось 18 років. За станом здоров’я вони потребують стороннього догляду. Ми цей догляд надаємо, багатьох таким чином рятуємо від бомжування. Життя у нас не закінчується, а, навпаки, продовжується». У пансіонаті функціонує бібліотека на 3600 книг, перукарня, масажний кабінет, а також тренажери. Ці всі послуги надаються мешканцям абсолютно безкоштовно. І харчування у цьому закладі чотириразове. Під час трапези люди можуть переглядати фільми, адже в приміщенні їдальні є справжній кінозал. Своїми силами пансіонат збудував на території капличку св. Пантелеймона, де кожної неділі всі бажаючі можуть відвідати Службу Божу. Також тут часто відбуваються концерти художньої самодіяльності, а ще мешканці пансіонату мають можливість відвідувати театр. Проте, напевно, якби не допомога спонсорів, мешканці пансіонату навряд чи могли б жити в таких хороших умовах, адже коштів, які виділяються із обласного бюджету, вистачає лише на заробітну плату персоналу та сплату за енергоносії. Долі тих людей, котрих я зустріла у пансіонаті, по-своєму особливі. 86-річна Марія Василівна вже 10 років перебуває в пансіонаті. Як тільки я зайшла в кімнату до цієї бабусі, та відразу привітно всміхнулася, запросила сідати. Хоч Марія Василівна і прикута до ліжка, проте оптимізму і бажання жити в неї – як у молодості. «Чоловік помер після аварії. Дітей в нас не було. Не те, щоб ми не хотіли, просто Бог не дав. Я опинилася в лікарні, потім якийсь час жила у знайомих у Ворохті. Оскільки я не маю ні сім’ї, ні дітей, мене відправили в пансіонат. Я тут вже 10 років, мене все задовольняє: харчування добре, обслуговування прекрасне, тепленько, чистенько. Що більше хотіти? Коли їхала сюди, я не знала, як тут. Одні говорили, що добре, інші – що погано. Але я нічого не боялася. Їсти дають, бити – не б’ють, до роботи не примушують. Тут я щаслива», – розповідає про свою долю жінка. Її ровесниця Ганна Селіванівна проживає в пансіонаті вісім місяців. На обличчі цієї літньої жіночки читається втома. Руки натруджені, але в очах горить вогник. Про своє перебування у пансіонаті жінка розказує на одному подиху, так ніби читає книжку. «Ми жили удвох з сестрою, мама давно померла. У сестри дві дочки, обидві заміжні, жили окремо, в різних містах. Поки ми були здорові, то обробляли землю біля хати, вдома господарювали. Племінниці приїжджали, помагали нам, – каже пані Ганна. – Три роки тому моя сестра померла, а я лишилася сама. Племінниці навідувалися часто, але все ж я жила сама, тримала квартирантів. Коли в мене погіршився стан здоров’я, племінниці хотіли мене забрати до себе. Але я захотіла жити в пансіонаті. Вони мене провідують, купують одяг, взуття. Мені тут дуже добре. Це справжній дім для нас». Вразила мене й розповідь подружньої пари Олександри і Ярослава. Сорокарічна жінка – інвалід дитинства. З Ярославом вона вже 10 років проживає у шлюбі. За цей час кімната пансіонату для них стала сімейним гніздечком. «В пансіонаті я перебуваю вже 11 років. Я сирота з 16-ти років. Мою маму збив автобус, тато також загинув трагічно. В 17 років я вийшла заміж, народила сина (показує фото). І тоді з дитиною поневірялася від хати до хати. В сестри жити мені було важко, її чоловік був проти мене та мого сина. Казав, що байстрюків йому у себе вдома не треба, гнав нас, як міг, – зітхає жінка, витираючи з обличчя сльози. – Я пішла до подруги і попросила, щоб вона привезла мене сюди. З тих пір я тут. І син приїжджає. Можливо, якби я приїхала в пансіонат раніше, то менше було б і сліз моїх пролито». У нашу розмову втрутився чоловік Ярослав, який розказав свою історію перебування в пансіонаті та про знайомство з теперішньою, вже третьою, дружиною. «Я був двічі одружений. Все у мене, як у віршах: «перша дружина мене покинула, другу я покинув», – усміхаючись ділиться спогадами 53-річний Ярослав. – Якось по телевізору показували геріатричний пансіонат. І тут я побачив її (показує на Олександру) і сказав: це моє! Я залишив усе і приїхав сюди. Через кілька днів я оселився тут. Потім ми почали жити вдвох, уже сім’єю». Через п’ять років спільного життя чоловік і жінка все-таки взяли шлюб. Відтоді пара живе разом і стверджує, що це для них найбільше щастя на землі. Чомусь у суспільстві панує стереотип, що у подібні пансіонати потрапляють лише люди, життя яких уже не має змісту. Пенсіонери бояться подібних закладів, бо вважають, що там нелюдські умови проживання, що у них відбиратимуть пенсію, що вдома їм буде краще. Дивлячись на мешканців Івано-Франківського геріатричного пансіонату, я можу сказати, що всі вони дуже задоволені своїм перебуванням у цьому закладі. Жодна людина не поскаржилась на умови проживання, їжу чи відсутність ліків. Люди живуть тут десятки років і шкодують, що не прийшли сюди раніше. Для багатьох це справжній порятунок від самотності і хвороб. Тут люди похилого віку та інваліди починають нове життя. Пансіонат дарує їм цю можливість. Оксана ГЛУШКЕВИЧ
