Кожна людина прагне залишити по собі щось гарне, добре, світле. І хоч я глибоко впевнена, що панові Богданові ще далеко до того часу, коли приходить відчуття підведення підсумків, але його цьогорічний ювілей, що не кажіть, досить поважний. Бо ж 15 жовтня маестро відзначив своє 80-ліття. Народився пан Богдан в 1930 році у Варшаві, де його батько Михайло Іванович Волосянко працював військовим лікарем. Вихідець зі звичайної селянської сім’ї з села Старий Лисець, що на Станіславщині, він єдиний з п’яти дітей здобув вищу освіту. На жаль, життя батька закінчилося трагічно. Почалася війна, і капітан польської армії українець Михайло Волосянко потрапив в російський полон, де був страчений в 1941 році у сумнозвісній Катині побіля Козельська у віці 40 років, залишивши сиротами молоду дружину, якій заледве минуло тридцять, і троє діток, бо після первістка Богдана у молодого подружжя народилися ще син Тарас і дочка Мирослава. В часи німецької окупації Богдан навчався в Станіславській гімназії, а з 1944 – в СШ №5, яку успішно закінчив в 1946 році. Випускників тогоріч було дев’ять, і вісім з них продовжили навчання в медінституті. Серед майбутніх лікарів був Богдан Волосянко, наймолодший на курсі, адже став студентом у неповних шістнадцять літ. Навчання давалося хлопцеві легко, особливо любив мови, крім української, вільно розмовляв німецькою, польською, знав латинь. Ще в школі навчився грати на духових інструментах, на мандоліні, на гітарі. Захоплення музикою було невипадковим, адже і бабуся, і мама прекрасно грали на фортепіано. Після закінчення школи юнак, окрім медінституту, вступив ще й до музучилища, але, оскільки час занять збігався, змушений був робити вибір. Перемогла медицина, але не зовсім. В інституті організувався духовий оркестр, і музично обдарований першокурсник грав там на баритоні (сольний духовий інструмент). Тоді ж зробив перші власні обробки творів для виконання духовим оркестром. З особливою теплотою згадує пан Богдан художнього керівника цього колективу професора Антоновича, який підтримав його перші творчі спроби, відзначивши обробку вальсу «Амурські хвилі». В 1947 році при медінституті був організований чоловічий хор, яким керував відомий музикант Дмитро Котко, що тоді працював диригентом в Гуцульському ансамблі. Богдан Михайлович ясніє зором при згадці про шановного і улюбленого наставника, від якого «заразився», як сам каже, захопленням чоловічим хоровим співом на все життя. До речі, чоловічі хори є характерним явищем в духовно-мистецькому світі Галичини. Пісня єднала вихідців з різних соціальних верств, служила консолідації і мистецькому самоутвердженню українських мужів в умовах політичної бездержавності. Та от, співав студент Волосянко в хорі маестро Котка аж до 1952 року, до закінчення вузу. Там набув перших диригентських навиків, часто допомагав керівникові чи навіть підміняв його, коли Гуцульський ансамбль виїжджав на гастролі. Отримавши диплом лікаря, Богдан Волосянко очолив туберкульозний диспансер в селі Нові Кривотули тодішнього Отинійського району. Попри всю складність і навіть небезпечність професійної зайнятості, зорганізував у селі свій перший чоловічий хор. Варто відзначити, що новостворений колектив вже через рік здобув третє місце на обласному конкурсі художньої самодіяльності. Навіть в ті часи не могли не помітити здібного, перспективного молодого спеціаліста, і вже в 1954 році Богдана Михайловича призначають головним лікарем Лисецького району. Його друзі – хористи з Нових Кривотул ніяк не хотіли прощатися зі своїм керівником, навіть приїхали в Лисець і в клубі дали велику концертну програму, бодай так намагаючись подякувати улюбленому диригентові. На цьому ж пам’ятному концерті сталася ще одна важлива подія – учасники чоловічого хору села Радча запрошують пана Богдана до стерна свого колективу. Довгі роки перед цим радчанським хором керував Василь Шиптур, батько відомого сучасного композитора Богдана Шиптура, який також почуває себе вихованцем хору, бо співав у ньому з дитинства аж до закінчення консерваторії. Чи думав тоді молодий лікар Богдан Волосянко, що доля поєднає його з радчанцями на довгі-довгі роки, бо проіснував колектив аж до 1996 року. Тоді ж, понад півстоліття тому, енергійний диригент з запалом взявся до справи, і вже через два роки хор співав на київській сцені, щороку брав участь в різноманітних республіканських і всесоюзних конкурсах, де завойовував почесні другі-треті місця серед всіх хорових колективів республіки, за що здобув звання Заслуженої самодіяльної хорової капели України. Богдан Волосянко в 1964 році був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, а в 1969 році отримав звання заслужений працівник культури України. І навіть в Москві, в Кремлівському палаці, звучала українська пісня у виконанні радчанської капели як переможця Всесоюзного конкурсу, за що керівник отримав медаль «За трудову відзнаку». І хоч ми так багато уваги приділяємо диригентській діяльності пана Богдана, все ж не можна забувати, що він найперше лікар, порятував тисячі людських життів. В 1961 році на конкурсній основі перейшов працювати в медінститут, займався наукою, в 1968 році захистив кандидатську дисертацію, а в 1978 році отримав звання доцента. Донині викладацька діяльність залишається улюбленою справою Богдана Михайловича, і хоч в наступному році минає 50 літ його роботі зі студентами, відчуваю, що ця справа йому не набридла, а навпаки, тримає в тонусі, змушує бути в курсі всього нового, цікавого. З непідробним захопленням досвідчений викладач розповідає про свої перші лекції в цьому навчальному році, про вдячний інтерес до занять майбутніх лікарів, про розумних і щирих колег по кафедрі. …А творча енергія митця Богдана Волосянка після розпаду радчанського хору спрямована на його улюблене дитя з промовистою дзвінкою назвою «Сурма». Витоки цього колективу сягають 1963 року, коли при медінституті на основі попередніх чоловічих вокальних колективів утворився чоловічий хор, який проіснував до 1975 року, а відновився в 1990 році. Отже, маємо приємну нагоду вести мову про ще одну ювілейну дату – 20-ліття відновленої «Сурми», хоч під такою назвою хористи виступають з 1992 року. Маестро Волосянко, незважаючи ні на що, всі ці роки твердою рукою проводить хор через усі життєві шторми. Донедавна колектив називався Аматорська народна чоловіча хорова капела «Сурма» Івано-Франківського державного медичного університету. В свій час в ньому співав нині, на жаль, покійний колишній ректор професор Євген Нейко, ветеранами колективу є доцент Микола Довжинський, доцент Михайло Ковалишин, доцент Йосип Библюк, доцент Василь Ткач. На сьогодні сурмачів – 31, поряд зі старійшинами – молода поросль, студенти, є і просто любителі хорового співу з міста. Навіть троє учасників радчанської капели досі залишилися вірними своєму керівникові – це Михайло Турянський, Володимир Кващук та Михайло Мельник. Унікальний по своїй насиченості та різноплановості репертуар хору, який налічує майже сто творів. Тут і українські народні, і стрілецькі, і повстанські пісні, широко представлена світова класика. Майже двадцять творів хор виконує в обробці диригента. Всі виступи колективу завжди відбуваються з великим успіхом, однак самі виконавці найбільше люблять шевченківську «Гамалію», яку поклав на музику М.Лисенко, «Місячну сонату» Бетховена, «Ave, Maria» Шуберта, арію Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. За довгі роки існування «Сурма» здобула заслужене визнання і любов серед шанувальників хорового співу, неодноразово займала другі і треті місця на Всеукраїнському конкурсі хорових колективів ім. Миколи Леонтовича, на конкурсі Порфирія Демуцького здобула перші і другі дипломи, виборола гран-прі XII Міжнародного гуцульського конкурсу, з успіхом виступала на Лемківській ватрі в Польщі, в Києві, Дрогобичі, Тернополі, Львові, Чорткові… Все не перечислиш. У цьому році сталася ще одна видатна подія в житті «Сурми» – колектив презентував новий твір, створений Богданом Волосянком як композитором. Вперше в своєму мистецькому житті пан Богдан написав цілком самостійний оригінальний твір, поклавши на музику «Розриту могилу» Тараса Шевченка. Думаю, невипадково саме ця поезія розбурхала новий творчий дар маестро. Так неординарно зреагувала його бунтарська душа на політичний клімат за вікнами. Вдячні іванофранківці, які мали змогу почути цей високомистецький твір у талановитому виконанні «Сурми», не перестають висловлювати щире захоплення авторові і подивовуються могутності і різноплановості його творчих обдарувань. Протягом життя пан Богдан створив 102 музичні обробки для чоловічого хору. З медициною невід’ємно пов’язане все родове дерево цієї сім’ї. Покійна дружина Роумальда Петрівна Волосянко (1930-2006) доктор медичних наук, професор, академік вищої школи Академії наук України, син Андрій – доктор медичних наук, професор, завідуючий кафедрою педіатрії медичного університету, покійна дочка Наталя теж була лікарем, внучка Ірина Лембрик – кандидат медичних наук, доцент медичного університету. …На жаль, життя буває щедрим не лише на радість, на творчі здобутки. Але ж в тому й полягає сила волі і міцність характеру людини, аби мужньо пережити біду, вистояти, не зламатися. До таких сильних духом, незламних людей належить наш ювіляр. Завжди врівноважений, високоінтелігентний, строго, зі смаком одягнутий, вишукано іронічний – він може служити взірцем для інших. …Попри всю свою зовнішню строгість, суворість, неприступність, Богдан Михайлович людина щира, дотепна, товариська. Він – цікавий співбесідник, його всебічна ерудиція сягає найрізноманітніших царин життя. З розмови про улюблених композиторів Миколу Леонтовича, Романа Купчинського, Левка Лепкого легко переходить на літературні теми, професійно розмірковує про творчість Пантелеймона Куліша, Андрія Чайковського, ще й героїв Фенімора Купера пригадає. Невичерпна позитивна енергія потужними джерелами пульсує навколо цього розумного, вродливого чоловіка, життєлюба, людини глибоко порядної і доброї. Він ні про кого не говорить зле, але й добре слово про людину мовить скупо і виважено, бо знає ціну того слова. Цілоденно перебуваючи у людському вирі, цінує щирість почуттів і стосунків, близьких людей біля нього мало, але ті, що є – справжні. Тому особливо приємно було чути від пана Богдана похвалу і подяку на адресу міського голови міста Івано-Франківська, голови обласної організації Української народної партії Віктора Анушкевичуса. Коли волею долі «Сурма» опинилася в скрутних обставинах, саме він як справжній поціновувач української пісні, як щирий друг, і не лише як батько міста, а навіть просто як порядний, розумний, ерудований інтелігент – іванофранківець, не міг допустити до втрати такого талановитого колективу і підставив своє тверде і надійне плече. Не словом, а ділом! Воістину – друзі пізнаються в біді. Богдан Михайлович бере в руки об’ємну книжку з промовистою назвою «До волі з неволі», куди ввійшла більшість творів, музичну обробку яких здійснив наш ювіляр, і наголошує, що це видання йде до читача в першу чергу завдяки Віктору Андрюсовичу. Приємно відзначити, що у процесі реалізації творчого проекту його підтримала і обласна адміністрація в особі голови Михайла Вишиванюка та його заступника Романа Іваницького, що служить зразком конструктивної співпраці різних гілок влади задля благородної мети. Певно, так і має бути. Настав час, щоб при владі були люди освічені, розумні, порядні, сміливі, толерантні. А ми тримаємо в руках безцінний музичний скарб, який, поза сумнівом, стане помітним явищем в культурному просторі світового українства. І віншуємо з 80-літтям його автора – талановитого лікаря, вченого, науковця, видатного диригента, справжнього патріота, щирого сина України Богдана Михайловича Волосянка. З роси і з води Вам, маестро, на довгії і благії літа! Ганна Дорошенко, член Національної спілки письменників України
