Історії пацієнтів цього закладу, як правило, закінчуються однаково – сюди приходять, щоб в останні дні порадіти життю, і згасають як воскова свічка. Тут вони знаходять свою розраду, підтримку та надію. Це заклад, в якому не кожен медичний працівник зможе працювати, адже тут потрібно бути сильним психологом. За тринадцятирічну історію закладу, пригадує головний лікар Івано-Франківського хоспісу Людмила Андріїшин, було чимало таких випадків, коли люди просто звільнялися з роботи, бо не витримували психологічного напруження. «Є таке поняття синдром професійного згоряння. У нас склалося таке ядро професійних людей, які, незважаючи на труднощі, проблеми, робочий графік, живуть і дбають про пацієнтів, як членів однієї родини. Весь персонал виконує все, що треба, а не тільки конкретні обов’язки, виписані в посадових інструкціях, – каже Людмила Іванівна. – Не всі можуть тут працювати, я їх розумію. Людям притаманна природна фізична гидливість. За своїм близьким родичем не так просто доглядати, а тут чужі люди. Проте наш хоспіс має добру славу не тільки в Україні, але й далеко поза її межами». Здавалось би, що від закладу такого типу в пам’яті мало б закарбуватися гнітюче враження із неприємним запахом у коридорах та відчуття лікарні. Проте насправді у хоспісі всього цього немає. Та й сам заклад аж ніяк не схожий на лікарняну установу. Це швидше будинок сімейного типу чи навіть соціальний гуртожиток. Головний лікар стверджує, що люди працюють тут, жертвуючи багато чим і маючи за це тільки 15 відсотків надбавки до зарплати. На їхні плечі, а це в основному жінки, лягає неабияке фізичне навантаження. Одна медсестра і одна санітарка на поверсі обслуговують декількох пацієнтів. Всього ж у хоспісі нараховується 52 працівники, з них три лікарі, 14 медсестер і 13 санітарок. 30 стаціонарних ліжок для області – це дуже мало. Людмила Андріїшин запевняє, що нестача місць у хоспісі – це надзвичайно серйозна проблема. «Потреба міста і області дуже велика, але ми не маємо можливості забезпечити. Від січня 2005 року ми записуємо людей у чергу. Хоча чергу регулює Господь Бог, – каже лікар. – Колись було так, що в першу чергу до нас потрапляли хворі із онкологічними проблемами, а тепер так є, що і вони не встигають, на жаль. Протягом останніх декількох місяців у нас є 35 хворих, ми просто доклали ліжка і розкладачки». Середній ліжко-день у хоспісі становить 40 днів. Тут кажуть, що люди із невиліковними хворобами краще сприймають перебування у хоспісі, аніж вдома. Бо стаціонар ще дає їм надію на лікування. Проте є випадки, коли доводиться продовжувати термін перебування людини в цьому закладі. Було й таке, що одна хвора на рак бабуся була в хоспісі протягом року. Головний лікар пригадує різні життєві історії. І кожна з них – це своя особлива, невигадана історія. – Коли ще тільки починав свою роботу Івано-Франківський хоспіс, до закладу звернулася молода жінка з проханням госпіталізувати її батька із раком гортані і верхніх дихальних шляхів. Ми не мудріші від інших лікарів. Просто тут набагато інша суть підходу до кожного хворого. Ми зняли йому страх. Вже за деякий час внуки сиділи біля нього, прощалися. А донька прийшла і сказала, що готова цілувати руки і ноги тому, хто придумав таку лікарню. Бо тільки завдяки хоспісу вона змогла спокійно готуватися до батькової смерті, – пригадує Людмила Іванівна. Звідси додому не виписують, тут не займаються чудесами і не рятують від невиліковної хвороби. Проте, за словами Людмили Андріїшин є в історії Івано-Франківського хоспісу випадок, коли жінка справді вилікувалась. «Був у нас випадок. Чоловік привів дружину у дуже важкому стані. Вона отримувала п’ять разів на добу в поліклініці морфін. В результаті виявилося, що їй поставили неправильний діагноз. Поліклініка розцінила це як метастази в тазу. Щоденне спостереження за нюансами поведінки дало можливість оцінити ситуацію і допомогти людині. Жінка поверталась до стіни і плакала, не їла і так далі. А то був запальний процес слизової прямої кишки. Я вже декілька років бачу ту жінку на вулиці, вона живе, а от її чоловік помер від цирозу», – розповідає пані Людмила. Сучасному стану лікувальної установи передували важкі часи, коли ніхто ще не до кінця розумів, що таке хоспіс і для кого він призначений. Весь тягар будівельних робіт взяла на себе Людмила Андріїшин, бо вирішила, що будь-якою ціною вона повинна допомогти людям. Не останню роль у цій історії відіграли і факти з біографії самої лікарки. Пані Людмила каже, що зразу після її переходу в хоспіс було дуже непросто. «Сім’я сприймала це неоднозначно. На початку я дуже багато втратила, і не тільки у зарплаті. В мене була якась внутрішня потреба душі в такій лікарні, – зізнається жінка. – Мій батько помирав від раку, а я, лікар реанімаційного відділення обласної лікарні, не могла собі дати ради, бо не було можливості покласти його в лікарню. Мене просто питали: «А з чим ти його хочеш покласти?» Але на роботі як головний лікар, так само і весь персонал забувають про власні клопоти. Тут вони живуть і переймаються проблемами своїх підопічних. Напевно, це через фанатичне ставлення до роботи керівництва лікувальної установи. Бо за словами пані Андріїшин, нічого цього не було б, якби не було єдиного бажання – зробити добре діло для важкохворих. «Я горджуся тим, що вирішила дві серйозні проблеми – автономне опалення і ліфт. Тепер ми маємо гарячу воду протягом року. Ліфт був також конче потрібний, бо в нашому закладі дуже важкі хворі. Дівчата-щиглики по сходах носили хворих на ношах», – каже Людмила Іванівна. Чи не найбільшою є проблема резервного постачання води. Виявилося, що на місці, де розташований хоспіс, дуже багато грунтових вод. Вода із річки Рудка непридатна для вживання, а тому треба бурити дуже глибоку свердловину. «Вже 13 років я стою із простягнутою рукою. Бюджетні кошти забезпечують тепло та енергоносії, а також заробітну плату. Все інше бюджет забезпечити не може. Продукти та ліки постійно дорожчають, на господарку бюджетних коштів не вистачає. Тому допомагає простягнута рука, – зізнається пані Андріїшин. – Доводиться різними шляхами шукати спонсорів. І повірте, що за тринадцять років було тільки два випадки, коли мені відмовили у допомозі». Спростовують у хоспісі ті чутки, котрі ширяться поза його межами, мовляв, перебування у цьому закладі є платним. Насправді це не зовсім так. Абсолютною умовою і філософією хоспісу є вираз: за смерть платити не можна. Хворі із швидко прогресуючою онкологією та деякими іншими діагнозами перебувають тут безкоштовно. «Ясна річ, що ні одна установа не буде утримувати нікого, якщо це розтягується в часі. В нас є благодійні внески, є різні форми – банк, фонд, – пояснює головний лікар. – А якби хтось привіз вагон памперсів для дорослих, то я б не відмовилась. Родичі прекрасно розуміють ситуацію і все необхідне приносять самі або дають кошти. Люди і так вже витратили все, що мали. Не можна, щоб вони казали: як жили, так і помираємо. Іноді пацієнти готові пожертвувати всім. Якось у цьому закладі лежала 50-річна жінка, котра помирала від онко-гінекології. Вона передала лікарці сто доларів: «Це мої залишки, які я хотіла віддати хоспісу. Я знаю, що таке хоспіс і знаю свій діагноз. Тому я продала все своє майно і роздала все. А якщо встигну взяти пенсію, то ще її віддам на ваш заклад». Вона покликала всіх знайомих, поспілкувалася з ними і сказала, щоб її більше не турбували. А через три дні її не стало. Порівнюючи свою роботу у реанімаційному відділенні і в хоспісі, Людмила Андріїшин без жодного сумніву стверджує, що тут працювати набагато важче. «Там, у реанімації, докладаєш всі зусилля і щасливий, якщо допоміг. Тут стараєшся не відібрати надію, зрозуміти сенс життя, надати психологічну і духовну допомогу», – зітхаючи зі сльозами на очах завершує розмову пані Людмила. Володимир БОДАК
