«Бути чи не бути? А точніше, де бути?» Дорогою йде заплакана дівчинка. «А мій тато на роботу поїхав. Тепер з мамою його провели. Мама до бабусі пішла, а я додому…» Насті десять років. Батько приїжджає кожних два-три місяці. Приблизно на два тижні. То ж дівчинка за все життя мала змогу спілкуватися з рідним татом не більше двох з половиною років. «Тато сам не хоче їхати, але мусить. Сестра з братом учаться. Грошей треба. Мама каже, що в Україні тепер навіть половини того не заробиш, що в Росії на будівництві. От коли старші вивчаться, то вже тато вдома працюватиме. Тільки нескоро це буде». Середня зарплатня, яку можна заробити в Івано-Франківську, – до двох тисяч гривень за місяць. На одного це, можливо, вистачає. А якщо це молода або навпаки, багатодітна сім’я… А якщо при цьому врахувати, що у когось з дітей перехідний вік, як то кажуть, вступ до вузу чи ще щось таке… Так, безвихідних ситуацій не буває. З економією можна витягнути і так. А якщо хочеться пожити трохи краще? От і залишається вибирати. Де бути? Або вдома разом із сім’єю, або забезпечити сім’ю всім… Що краще? Не мені за всіх вирішувати. Отож, батьки їдуть за грошима. А вдома залишаються діти. Відвикають і потім не знають, про що з татом говорити. «Я взагалі не розумію, як з ним спілкуватися, — скаржиться Галина, жителька одного з прикарпатських сіл. – З маленької пам’ятаю, що його ніколи вдома нема. Раніше, як з роботи приїжджав, навіть боялися трохи. Так, ніби хтось чужий прийшов до хати. І хочеться поговорити, порадитися. Але не знаєш, як підійти, як почати. І він, видно, відчуває таке ж саме…» То хіба варті ті гроші таких втрат? Що краще: достаток чи повноцінне спілкування з рідними? Чому наших чоловіків, а останнім часом і жінок так тягне на заробітки? «Ех, якби то на ті заробітки тягнуло, а то треба. Зараз таких грошей в жодному українському місті не заробиш, – говорить Микола, заробітчанин «зі стажем», – спілкування з рідними, звичайно, дуже важливе. Але в бідності гарно не поспілкуєшся. Що з того, що я коло них постійно буду, якщо не буде за що нові гарні туфлі чи куртку купити? Тоді й вони «спілкуватися» не захочуть».
«У кожного своя думка…» «Я спочатку працював на державній роботі в Україні, – розповідає Андрій. – Поки нас було двоє, то вистачало, але згодом народилася донечка… І довелося їхати. Так я пропустив першу усмішку, перший крок, перше слово... Гріє душу тільки, що ні в чому собі не відмовляють ні дружина, ні дитина. Але так гірко деколи робиться. Одного разу приїхав, до маленької щось говорю, а вона вплач і до мами. Ховатися. Я тоді сам ледь не розплакався…» Часто дитина з самого народження звикає, що тато – це той дядько, який деколи приїздить і привозить цукерки. Та і тут все не так просто. Буває, коли «деколи приїздить» – це ще пощастило. Коли тато поїхав до Америки, Михайлику було рівно… мінус три місяці. Зараз Михайлик навчається в третьому класі, а тата бачив тільки на фотографіях. Дистанційне навчання, звичайно, практикується, але в стосунках між батьками і дітьми застосовувати його, мабуть, не варто. То про які батьківські настанови і повчання можна говорити, якщо дитина майже, а іноді зовсім, не бачить батька? «А от я ніколи не залишу маленьку дитину без себе рости, – впевнений Сергій. – Поки сім’ї нема, то їжджу, але потім… Ні. Краще вже трохи бідніше жити, але хоч разом». «А, та то всі спочатку так думають. Поки ще молоді, – скептично усміхається пан Василь. – Ото коли в них діти появляться, а ще гірше, коли трохи попідростають, і почнеться: «А у Марійки є таке плаття, а в мене нема» або «а Миколі давно велосипед купили, чого в мене нема, ми що, гірші», то поїдуть. А куди діватися?»
«Хотіли як краще, а вийшло як завжди» Батьки хочуть кращого для своїх дітей, а що виходить? Діти перестають слухатися батьків. Та й, власне, чого їх слухатися? З дитинства звикається, що тата вдома нема, то й стає, як чужий. Діти майже незнайомі з власними татами. А навіщо тоді слухатися незнайомого дядька? Але і це ще не кінець. Маючи з самого дитинства все, чого побажають, молодь взагалі не цінує ні грошей, ні того важкого труду, якого ці гроші коштують. Ото і розпускають направо й наліво на всілякі дрібниці. Що ще гірше, з кожним роком ті «дрібниці» робляться все дорожчими і дорожчими (наперекір всіляким там кризам і подібному). Наприклад, в деяких селах останніми роками стало модним купувати синам, а віднедавна і донькам, автомобілі. А в комплект до дорогої іномарки, як годиться, водійські права. Теж куплені. От і мають роботу даішники та автосервіс… Хотіли як краще, а вийшло як завжди. Але це ще зовсім не кінець. «Моїй сусідці батьки нещодавно придбали квартиру, - розповідає Лариса. – Гарна. В центрі міста. Три кімнати. Стоїть квартира тепер. Чекає, поки сусідка виросте. Вона ж в четвертому класі вчиться». Квартира – це добре. Це дуже добре. Якщо не зважати на один маленький «бонус» до квартири – поперекову грижу батька, який на цю квартиру багато років тягав цемент. А «сусідка», коли трішки підросте, десь при сварці ще дорікатиме батьку, що той не має права їй вказувати. Бачте, все життя бачила його тільки по великих святах, а тепер він, на старості літ, виховувати зібрався. І це ще оптимістичний варіант. В реальному житті тепер до старості літ чоловіки ой як рідко доживають… Ще один наслідок заробітчанства – рак. Статистика захворювань на цю страшну хворобу стрімко зростає. Шкідлива їжа? Шкідливі звички? Так, це теж вносить свою лепту. Але подумаймо. Чим дихають на будівельних роботах? Правильно, пилом і хімікатами. Без респіратора (а для чого давати респіратор «мужикам з України»). Місяць дихають, два дихають, рік дихають… А потім це вилазить боком. Точніше горлом. Бо найпоширеніший тепер рак горла, гортані і т. д. То що ж краще? В бідності разом чи в багатстві окремо? Для кожного відповідь буде своя. Ми просто надіємося, що колись прийде час, коли і в Україні можна буде заробляти пристойно. А діти нарешті зрозуміють, що нова машина чи квартира не такі вже й важливі. Звичайно, добре їх мати, але хіба вони варті того дорогоцінного, чим ми за них платимо? Краще мати шикарне авто і майже все життя не бачити рідного батька? Питання для кожного індивідуальне і відповідь у кожного буде своя. Залишається тільки вірити, що хоч хтось зрозуміє і скаже те, що хоче почути кожний батько: «Тату, залишайся вдома. З нами…» Оксана Волчинська
